3.3. Галицько-волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст.

По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній тре­тині XIII ст., залишалася єдиі юю ще майже століття.

Внутрішнії децентралізація

Із самого поча гку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як «отця і господи- на». Він княжив на Волиш, а спіни Данила — у Галичині: Шварно — у Галичі, Белзі та Холмі, Лев -— у Перемишлі та Львові, Мстислав, імовірно, — у Теребовлі та Лу цьку.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (12 7{) -1289). Він мало займався зовніш пьополітичними справами і залишив по собі пам’ять як покрови­тель освіти і культури. Знач пі кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книж­ки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книжника і ве- ішсого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літопи- г< ць вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, о« обл ивоубогих. Ще за життя Володимир Висилькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів розда­ти незаможним людям. На нровеликий жаль, зі смертю Володими­ра (1289) закінчується Галицько Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування дав­ньоукраїнської держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політи­ку свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв’язки з Че­хією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпо­

чинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здій­снив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280), а у Польщі, в якій він добивав­ся краківського престолу,— Люблінську землю (бл. 1292). Завдя­ки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті да­нини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Дани­лович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшолк віддав свос князівство молодшому бра­тові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспектива у твердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Войшел ка, чим викликав велике невдоволення серед ли говців. Князювання Шварпа тривало недовго, і після його смерті (1269) Ли­товське князівство було назавжди втрачене для династії Романо бичів. І хто знає, як розвивалися б у подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий Інцидент.

По смерті Шварпа Лев об’єднав під своєю владою Перемишль­ську, Холмську, Белзьку, Дорогочшіеьку землі та Галич. А в 1292 р., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребоилю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Василькови- ча. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович ще у 1272 р. переніс до Львова.

Відновлення єдності

Отже, іта рубежі XIII—XIV ст. знову було відновлено єдність Галицько-Волинської держави. Наступник Лева Даниловича — його сип Юрій І (1301 1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимирі!». Столицею королівства став Володимир- Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Скорис­тавшись деяким послабленням Золотої Орди, яку в той період роз дирали внутрішні міжусобиці та чвари, він зумів на деякий час пе­ресунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Високим був міжнародний авторитет Галицько-Волинського королівства, який не похитнувся навіть тоді, коли схильний до компромісів Юрій І поступився зміцнілій Польській державі Люблшськоюземлею (1302). Свідченням цього

стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії, оскіль­ки київський митрополит у 1299 р переніс свою резиденцію на північ, до Владимирд-на-Клязьмі. Галицька митрополія безпосе­редньо підпорядковувалася Вселенському патріарху в Константи­нополі й допомагала захищати політичну незалежність українських

«‘МОЛЬ.

Після смерті Юрія І галицько волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308(1315)—1323). Вони правили пильно і, підтверджуюч и спадкоємність традицій Київської держа­ви, титулувалися «князями всієї Русі». Українські володарі спри­яли зовнішній торгівлі, насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, добивалися забезпечення торгових відносин з Балтикою. Налагодивши союзні зв’язки з польським королем Владиславом Локетком і Тевтонським орденом, намагалися посла­бити залежність від Золотої Орди, а також протидіяти Литві, на­тиск якої на північні окраїни Галицько-Волинської держави ста­вав усе відчутнішим. Проте запобігти територіальним втратам не вдалося — Дорогочипська та Берестейська землі відійшли до Ли­товського кпязівслна. Активною була боротьба проти ординців, н якій провідну роль відігравали князі Андрій і Лев. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх «непоборним щи гом проти жорстокого племені татар». Ймовірно, водному з військових походів проти монголо-татарських панадниківбрати загинули. Ос­кільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю 1323 р. динас­тія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

Поступовий занепад

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська дер­жана поступово запопадає. Знову посилюються політичні впливи

5 іишцького боярства, яке протидіяло встановленню міцної кіт яз і- игі.кої влади, зрос/гас втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишав­ся вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцеви­ми боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, с амостійним володарем Галицько-Волинської держави було обра­но 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Трой- депа та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ’я та ім’я Юрія II Болеслава (1325—1340) і по­чав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимир- іч.ісої». Новий правитель виявився активним поборником зміцнен­

ня своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське похо­дження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У по­шуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князів­ством . Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедимі ■ на Євфимією, а власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сииаГедимша, Любарта, її, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі».

У внутрішній політиці Юрій II Болеслав продовжував лінію своїх попередників на підтримку міст, спираючись на які, намагав­ся обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджувал и­ся у містах, і бажанні запровадити католицизм. Протистояння між боярами і Юрієм II, яке, очевидно, не обійшлося без польських впливів, завершилося трагічного смертю останнього. Внаслідок бо­ярської змови у 1840 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі Волинському. Одночасно у великих містах почал моя виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волиіг- ської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміцнілими сусідами — Польщею, Угорщиною і Литвою —за ук­раїнські землі.

Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побоюючись втор­гнення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна Любарта-Дмитра (1340—1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і, як вже зазначалося, був одруже­ний з дочкою Юрія II Болеслава. Правда, влада нового князя над Галичиною була чисто номінального і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул «сі про­сти й управителя Руської землі».

Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдо волення Польщі, яка, заручившись підтримкою Ватикану та уклав ши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир III опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, закликали на допомо­гу татар і спільними зусиллями вибили нападників зі своєї землі.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Г а лицьісо-Вол ганської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Бел з, Берестя та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Гали­чина залишалася у поляків. За литовсько-польським перемир’ям 1ЗС6 р. до Польщі також відійшли Холмсьіса і Белзьказемлі. Після ( мерті польського короля Казимирав 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, причому в 1372—137811385—1387 рр. тут правивяк васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Воло- дислав Онольсьісии. Він прагнув незалежності від Угорського ко­ролівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Гали­чини і власним ім’ям. У той лсечас Володислав нехтував місцевим населенням, оточуючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмщина оста­точно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області «королівства Русі», а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Во­линського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. терито­рія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князів­ства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі. Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово Сіверщипа поступово .зосередилися у складі Великого князівства Лич овського.

Отже, в сер. XIV с^гі. Галицько-Волинська держава перестає існу­вати. Серед причин ґі занепаду були: мопголо-татарське іго, дест­руктивна політика боярської олігархії, припинення княжої ди­настії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С.Томашівського, «першої чисто української по­літичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головпим політичним центром для українських земель. Галицько-Волинська держава, яка в часи свого найбільшого підне­сення охоплювала 90 % залюднених просторів України, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненпюта усвідомлен­ню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на ук­раїнських теренах передових надбань західноєвропейської куль­тури, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації па Ві­зантію, унемолсливила, на відміну від Владимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів

3.4. КУЛЬТУРА РУСІ-УКРАЇНИ КНЯЖОЇ ДОБИ (IX — перша половина XIV ст.)

Успіхи слов’ян у розвитку господарства, їх об’єднання в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвитку куль тури. Потрібно розрізняти матеріальну і духовну культури. До ма теріальної культури відносять знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей; до духовної — освіту, науку, мистецтво.

Ремісництво і .юдчество

Київська Русь славилася вмілими ремісниками. Було відомобл. 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби для домашнього вжитку. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки, кольчу­ги, які з’явилися на Рус ,і на 200 років раніше, ніж у Західній Скропі Будували кораблі — невеликі судна з веслами і вітрилами, на яких могло вміститися по 50—] 00 чол. Гончарі випалювали різноманіт­ний глиняний посуд, оздоблений кольоровою поливою й різними візерунками, шевці и кравці плели личаки, шили полотняний одяг, чобітки, а ^гі исож урочистий князівський одяг: корони, плащі, ви робляли інші дорогоцінні речі.

Незважаючи на те, що на церковні розписи та ікони, на будівлі того часу чималий вплив мала візантійська культура, поступово склався повий своєрідний стиль українського живопису й архітек тури.

Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев’яні и ка­м’яні споруди, що вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символами розквіту Київської Русі ста ли Софіївсьісий собор, Золоті ворота, Успенський собор, Десятинна церквауКисві. Відомими культовими спорудами були ансамблі Ми­хайлівського золотоверхого собору, Видубецького монастиря. Було збудовано нові церкви: Кирилівську, Василівську, Трисвятитель ську та Успенську в Лаврі. Будови прикрашали різьбою по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам’яними де­талями, іконами. Таке оздоблення можна побачити в Софіівському соборі у Києві. В середині храму стіни прикрашали фрески — жи вопис фарбами, зроблений на сирій штукатурці. Центральний ку­пол і арки вкривала мозаїка — зображення зі смальти (скловидних камінців різних кольорів, використано майже 130 відтінків).

Чудові храми і палаци споруджували в Чернігові, Переяславі, Галичі, багатьох інших містах. Зокрема, в Чернігові у другій йол.

XII ст. з’явилися нові ансамблі Єлецького монастиря — Успенський і Борисоглібський собори, а також славнозвісна П’ятницька церк­ва. У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже тридцяти кам’яних церков XII—XIII ст. При Ярославові Осмомислі галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Ус­пенського собору і церкви ГІап гелеймона. Храми прикрашали роз­писом, мозаїкою, фресками, білокам’яною різьбою, вітражами (різнокольоровим або оздобленим малюнками склом).

Відомим зодчим був Петро Милоніг, який збудував у Києві кам’яну підпорну стіну під горою, котру розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда.

З’явилося багато нових прийомів у техніці будівництва того часу: у Київській і Чернігівській землях розвивали техніку будів­ництва з цеі ли, у Галицькій — білокам’яну архітектуру. У багатьох міс глх споруджували кам’яні й земляні фортеці, замки феодалів.

Освіта і наука

У Київські іі Русі було чимало письменних людей і не тільки се род знаті та духовенства, а й серед простого народу. Країна мала свою писемність ще до прийняття християнства. Існували найдавніші рукописи, які написали «руські письменники», вели записи кня­жих указі в та міждержавних договорів тоді шн ьою украї нською мо вою. Пізніше була прийнята слов’янська азбука, котру склали сло н’янські просвіт итолі Кирило і Мефодій. Однак освіта почала набу­вати активного розвитку після хрещення Русі України. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, оволодівали грецькою мовою. З цієї ніколи виходили освічені священики, ІІИ сарі, перекладачі з грецької та інших мов на церковнослов’янську.

Особливого піднесення освіта набула при Ярославові Мудрому. Він збирав у чужих державах книги з різних пи^гі ань пізнання сві гу і формував величезну на той час бібліотеку. До шкіл на науку Ярос лав залучав здібних дітей не лише князів та духовенства, а й про стих міщан.

Наука розвішалися під впливом Візантії, а це, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів мужів грецького та римсько го світів, а з іншого — пригнічувало розвиток власної наукової дум ки. З перекладених книг черпали наукові знання про природу (« Шестиднєв’> Василя Великого та «Фізіолог»), геоі рафію (<* Топо графія'> Козьми Індикоплова, александріиського купця VI ст.), філософ і ю (короткі уривки з творів Платана, Арістотсля). Були в Украпи й свої філософи: митрополит Клим Смолятич та волин-

ськии князь Володимир Василькович. Знання в галузі математики зводилися до простих чотирьох дій над числами, дробів та нара­хування відсотків. Відомості про медицину також були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були ворожбити і зна­харі. Згодом, коли Україна увійшла в тісніші відносини з іншими країнами, л ікарські знання значно поглибилися. Серед перших ме диків українського походження другої пол. XI ст. згадуються в лі­тописах Дем’ян Пресвітер йАганіт Лікар, який умів робити хірур­гічні операції.

Літописання та література

Високого рівня в Русі-Україні досягло літописання. Літописи, які створювалися, як правило, у монастирях, були першими писем­ними історичними творами. Вони базувалися па різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хро­ніках. Перший відомий нині літопис, датований 1039 р., написа­ний за часів Ярослава. Історич ні зап иси вели чернець І Іечерського монастиря НикоиВеликий (бл. 1069—1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь. Монах-літописець Песторбл. 1112 р. упорядкував «Повістьвремен них літ», де йшлося «звідки пішла Руська земля, і хто в пій почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними гіам’ят ками того часу с «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», церковні гвори митрополитаІларіона, «ЖитісФеодосія Печорського», «Повчання Володимира Мономаха своїм дігям», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» та ін.

Поряд з літописами та церковними творами значне місце посіда­ла й перекладна світська література, іцо містила багато античних афоризмів та анекдотів, частина яких увійшла до українського фольклору. Та к, перскл ад ю.і рі і ика цитат з християнської та а ні и ч - ної літератури під назвою «Пчола» з’явився в Україні памежі XII

XIII сг. До збірника «Золота цеп» увійшли відомі твори проповід­ник? в, зокрема писання Кирила Туровського і Серапіопа.

З оригінальних літературних творів слід відзначити «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афо­ризмів, написаний у XII—XIII ст. Раніше «Моління» вважалося проханням боярина Данила Заточника, покараного засланням, але згодом було доведено, що це літературна форма названого твору.

Суспільне життя Русі-Укра ш и другої пол. XII ст. знайшло відоб раження в літературних творах того часу. їх автори з великим бо

лем розповідали про князівські чвари і ворожі напади, про горе, якого країна зазнавала від ворогів, засуджували князівські між­усобиці, змальовували картини героїчної боротьби з іноземними за­гарбниками. У багатьох творах звучить заклик до об’єднання.

Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам’ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворож­нечу і не приводити половців па землю Руську.

Найвидатнішим твором поетичної творчості другої тіол. XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». Невідомий автор з надзвичайною ху­дожньою силою описав трагічне становище Русі в епоху фоодаль ної роздробленості. Сюжетом цього твору стала історія походу Нов­город сіверського князя Ігоря Святославовича разом з братом Все­володом, сипом Володимиром, племінником Святославом Ольгови- чем проти половців у 1185 р. Сіверські князі зазнали поразки в кри­вавім битві і разом із багатьма воїнами були захоплені в полон. Ро­з’єднаність, неузгодженість у діях окремих руських князів послаби­ла силу руських полісів і стали причиною поразки Ігоревої дружини. Уся поема пройнята закликом до об’єднання Русі проти зовнішніх ворогів.

«Слово о полку Ігоревім» о чудовою пам’яткою української і світової середньовічної літератури. Поема перекладена багатьма сучасними мовами світу. За ухвалою ЮНЕСКО у 1985 р. відбулися святкування шсімсотріччя «Слова...»

На жаль, внаслідок феодальних міжусобиць, нападів половців і монголо-та іарської навали велика кількість літературних пам’я­ток загинула. До нас дійшло дуже мало творів XII —XIII і початку

XIV ст.

Великого поширення в Русі-У країні набула усна народна твор­чість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відобразив най­важливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчиз­ни від іноземних нападників. Значною мірою завдяки усній на­родній творчості образи минулого дійшли до наших днів.

Образотворче та музичне мистецтво

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Русі-Україні високого рівня досягло мистецтво оформлення рукописної книги. Тут створювали книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами (кольоровими малюнками).

Із старовинного мистецтва збереглося чимало пам'яток маляр­ства, виробів золотників, прикрашених малюй ками й емаллю. Май­

стерно виконані картини на релігійні теми — ікони, зокрема у Киє­ві — «Борис і Гліб», «Свенська Богоматір», на якій зображено Ан- топія й Феодосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

Особливо великих успіхів досягли майстри прикладного мистец­тва. Славилося ювелірне ремесло, керамічне, зокрема виготовлен­ня декоративних плиток для оформлення інтер’єрів споруд, різьба на кістках тощо. Відоме мистецтво київських ювелір'в-майстрів з топкої обробки дорогоцінних металів. У техніці художнього ремес­ла широко застосовували відомі здавна граверування, карбування, інкрустацію, тонке металеве литво, філігрань, чернь, скань, емаль та ін.

Розпивалося музичне мистецтво. Музика записувалася нотни­ми знаками. Серед музичних інструментів були відомі труби, дуд­ки, сопілки, флейти, гуслі, бубни тощо. При князівських палацах створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори.

На закінчення слід зазначити, що, незважаючи на феодальну роздробленість і монголо-татарську навалу, культура українських земель, хоча й виявляла місцеві особливості, розвивалась у тісно­му взаємозв’язку. ЯкзазпачаєМ.Грушевський: «Взагалі національ­не культурне житє України XI—XIV ст. представляється дуже і пте- ресно: воно повне життя, руху, енергії, обіцяло богато своїй народ­ності, а навіть і культурному людському житю взагалі».

Розділ 4 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ