1. Феномен мислення та мисленнєвої діяльності в психолого-педагогічній літературі

До найважчих і найменш досліджених проблем психології належить вивчення мислення.

Що таке мислення і яка його роль в пізнанні, праці, житті цікавило людство з давна. Вже в період античності у філософії виникло розмежування органів почуття (відчуття) і діяльності мислення. З тієї пори проблема мислення перебуває в полі зору вчених.

Активно психологічні дослідження мислення ведуться вже починаючи з XVII століття. В цей час і протягом наступного досить тривалого періоду історії психології мислення фактично ототожнювалося з логікою, а як єдиний його вид, що підлягає вивченню, розглядалося понятійне теоретичне мислення. Сама здатність до мислення вважалася природженою, а мислення, як правило, розглядалося поза розвитком.

Мислення в асоціативній емпіричній психології у всіх його проявах зводилося до асоціацій, зв’язків, слідів минулого і вражень, отриманих від теперішнього досвіду. Один з основоположників асоціативної психології А.Бен відводив асоціаціям за схожістю основну роль у мисленні.

Р.Еббінгауз, Р.Мюллер, Т.Циген, визначні представники експериментальної психології того часу, вважали, що універсальними законами є закони асоціації. Так, поняття, думки, висновки характеризуються як асоціації уявлень. Саме мислення стало називатися репродуктивним. Мислення розглядалося нерідко як похідна функція від інших психічних функцій: пам’яті, уваги [4, с.47].

Згідно думки А.Н. Соколова, мислення – це узагальнене відображення об’єктивної дійсності в її закономірних, найбільш істотних зв’язках і відношеннях. Воно характеризується спільністю і єдністю з мовленням. Іншими словами, мислення є психічний процес пізнаня, пов’язаний з відкриттям суб’єктивно нового знання, з вирішенням завдань, з творчим перетворенням дійсності [19, с.14].

Основними елементами якими оперує мислення, є поняття (відображення загальних і істотних ознак будь-яких предметів і явищ), судження (встановлення зв’язку між предметами і явищами; воно може бути істинним і хибним), умозаключення (висновок з одного або кількох суджень нового судження), а також образи та уявлення [13, с.144].

До основних операцій мислення відносять: аналіз (уявне розділення цілого на частини з подальшим порівнянням), синтез (об’єднання окремих частин в ціле, побудова цілого з аналітично заданих частин), конкретизацію (застосування загальних законів до конкретного випадку), абстрагування (виділення якої-небудь сторони або аспекту явища, яке в дійсності як самостійне не існує), узагальнення (уявне об’єднання подібних за певними ознаками предметів і явищ), а також порівняння і класифікацію.

Важливо відзначити, що основні розумові операції можна представити як оборотні пари: аналіз – синтез, виявлення схожості – виявлення відмінностей, абстрагування – конкретизація. Основними видами мислення є теоретичне (до якого, в свою чергу, відносять понятійне і образне), а також практичне (до нього відносяться наочно-образне і наочно-дійове).

При визначенні мислення як найважливішого самостійного елемента в структурі психіки прийнято вказувати на такі його особливості, як розвиток на сенсорно-образній основі; зворотність мисленнєвих дій; опосередкованість – абстрактність – узагальненість або «концептуальність»; оперування класами, категоріями та системами об’єктів; мовну форму існування, вираження і передачі[10, с.58].

Мислення є найважливішою складовою в загальній динаміці психіки, розгортається у вигляді активності, процесу, послідовності операцій і дій, діяльності.

На шляху здійснення розумового потенціалу і здібностей формуються якості «особистості мислячої», що вказують на стійкі індивідуальні особливості прояву її «розуму», наприклад, швидкість і гнучкість мислення, креативність, проблемність, рефлексивність, продуктивність і ін. [8, с.168].

У вітчизняній психології основна увага приділена дослідженням закономірностей розумової діяльності. Особливо це стосується теорій мислення Л.С. Виготського [6], А.Р. Лурії [3], С.Л. Рубінштейна[18], Б.Г. Ананьєва [20] .

Вітчизняні традиції дозволяють підійти до обґрунтування мислення з позиції синтезу багатьох аспектів: соціально-культурного, діяльнісного, когнітивно-структурного, процесуально-динамічного, знаково-символічного, ментального, свідомого, особистісного і ін. У 80-90-і роки дослідження такого роду були здійснені O.K. Тихомировим [20], К.А. Абульхановою-Славською [3], М.А.Холодною [3] , Л.М. Веккером [5].

Операції уявного моделювання С.Л. Рубінштейна[18]

Мислення, взяте з точки зору його дифференційованої операціональноїпобудови, виступає явищем внутрішнім і швидкоплинним. Підсвідомість і злиття операцій роблять його слабо доступним для рефлексії і зовнішнього спостереження. Однак дослідження граматично організованих висловлювань як мовних виразів мислення або предметних дій як аналогів деяких розумових актів дозволяють реконструювати таємний динамічний підтекст мислення.

Одну з найбільш, переконливих реконструкцій такого роду здійснив С.Л.Рубінштейн [18].

1. Розрізнення – операція виділення елементів з мислимого цілого і їх відділення один від одного. Процес розрізнення добре проявляється у висловах, що перераховують складові частини і ознаки (якості, властивості, функції, зв’язки) цілісного об’єкта.

2. Порівняння – операція уявного зіставлення розділених об’єктів або їх ознак для подальшого встановлення подібності та відмінності між ними. Виявляється у висловлюваннях про специфічні особливості співвідношень явищ.

3. Знаходження подібності (спорідненості) – операція, що дозволяє ототожнювати різні об’єкти за однією або декількома ознаками. Виявляється у висловлюваннях про різні явища зі схожими рисами, властивостями.

4. Знаходження відмінностей –операція, завдяки якій однорідні предмети відкриваються як такі, що володіють індивідуальними або типологічними відмінностями один від одного. Виражається у висловлюваннях про відмінні ознаки об’єктів і явищ.

5. Об’єднання в ціле – операція возз’єднання різних предметів, що пройшли порівняння і виявили тісні взаємодії і подібні ознаки в нову структуру. Виражається в судженнях, що підкреслюють співвідношення (причинна залежність, вплив і ін.) елементів в об’єднуючому цілому.

6. Абстрагування і узагальнення – єдині операції виділення істотних, тобто вільних від випадкових привнесень, властивостей і зв’язків об’єкта і об’єднання об’єктів з даними характеристиками в загальну категорію. Яскраво виражаються у висловлюваннях, які підкреслюють узагальнюючі, категоріальні ознаки явищ.

7. Виділення протилежностей – операція поділу ознак об’єктів, що знаходяться в більшому або меншому протиріччі одне з одним. Проявляється через висловлювання, що зіставляють протилежності.

8. Синтез протилежностей – операція поєднання протилежних об’єктів, властивостей, зв’язків в нове ціле, де раніше суперечливе співставляється, гармонізується за рахунок єдності один з одним. Виявляється у висловлюваннях про явища, речі або події, які містять у собі протилежності та виявляють нові можливості їх взаємодії.

9. Конкретизація – зворотна операція по відношенню до абстрагування, визначає узагальнені (видові, родові, універсальні) відмінності, протилежності і тотожності вихідного об’єкта з іншими об’єктами. Як окремий випадок виявляється у висловлюваннях про конкретні явища, які виявляютьяскраву індивідуальність за рахунок критично повного володіння ключовими ознаками або максимальної відповідності законам тих категорій, до яких вони належать.

10. Символізація – операція, близька конкретизації, але передбачає не пряме, а опосередковане співвіднесення вихідного одиничного об’єкта з абстрактними параметрами загальних і універсальних об’єктних категорій. Засобом конкретизації виступає інший реальний об’єкт, який не може бути порівняний з першим, але який критично повно демонструє узагальнену ознаку, яка абстрактно поєднує обидва об’єкти. Виявляється в метафоричних висловлюваннях, а також у висловлюваннях з переносним змістом.

За характером операцій видно, що їх можна розділити на розрізнюючі, об’єднуючі і синтезуючі. Емпіричні та теоретичні операції розрізнення виступають «аналітичними»; об’єднання емпіричних ознак і теоретичний синтез належать до розряду «синтезуючих». Подібні міркування стали підставою для визначення С.Л. Рубінштейном єдиного і безперервного розумового процесу як аналітико-синтетичного [18, с.148].

Структурна модель та види понять Л. С. Виготського[6]

Одна з кращих типологій, що враховує внутрішню подібність індивідуальної і соціально-історичної еволюції понять, належить Л.С.Виготському [6]. Виділені їм різновиди понять вдало переводяться в план типізації концептів зрілого суб’єкта мислення.

Генетично найбільш ранніми в дорослому понятійному мисленні є синкретичні поняття. Вони формуються способом випадкового, ситуативного, асоціативногопоєднання логічно не поєднуємихречей і подій. У синкретичну «в’язку» можуть потрапити будь-які елементи реальності, немов суб’єкт несвідомо переконаний, що «все в світі пов’язано з усім» незліченною кількістю безпосередніх відносин. Синкретичними елементами понятійного ладу дорослого виступають, наприклад, думки та образні картини екзотичних снів, ідеї ритуальних, обрядових і деяких ігрових дій, поетичні аглютинації, жартівливі «нісенітниці».

Дитинство сучасної людини відзначено також розвитком понять-в-комплексах або понять-колекцій. Такими концептами об’єднуються предмети, явища, події, які або разом об’єктивно беруть участь впевній практичній дії, або являють собою різні ситуативні форми одного і того ж факту. Або пов’язані безпосереднім процесом реалізації якогось конкретного предметного бажання, або ж в сукупності слугують матеріалом для словесного виокремлення загальних властивостей, отриманих при первинному емпіричному абстрагуванні. Концепт «одяг» об’єднуєдля дитини тільки те, що реально носиться в будинку або на прогулянці; «гра» передбачає усамітнення з улюбленими іграшками[6, с.91-93].

«Колекційне мислення» відгукується в нашому дорослому інтелектуальному відношенні до світу, коли ми мимоволі користуємося прийомами буденного визначення речей, добре знайомих з дитинства, непорушних в своїй очевидності з часів, коли казки, легенди, перекази і проста життєйська мудрість оточуючих були для нас основним джерелом знання про життя. Особливою магією володіє для нас логіка древніх узагальнень, що стосуються людських якостей, яку ми іноді стихійно відтворюємо, не підозрюючи, що її зразки з’явилися тисячоліттятому.

До процесів утворення концептів-комплексів безпосередньо приєднуються процеси формування псевдопонять, які структурно схожі з істинними поняттями, але відрізняються від них відносною нестійкістю перед впливом сенсорно-перцептивних вражень, прямою участю в практичних діях у вигляді конкретних «рецептів», вказівок і регламентів. Крім того, вони відрізняються «законодавчим» характером в сенсі керівництва повсякденним життям і негнучкістю в умовах, що вимагають когнітивних перетворень[6, с.156]

Розвиток істинних понять, а з ними утвердження в індивідуальній або колективній понятійній системі законів вербалізації, категоризації, ієрархічності і раціоналізації знання є, за Виготським завершальним етапом думкогенеза.