11. Релігійне життя в краї

У 1924 р. органи радянської влади вкотре відзначали слабкість організаційної роботи духівництва на Поділлі. Дієвим методом для роз’єднання православних за конфесійною ознакою на Поділлі стали ухвали Другого Всеукраїнського Помісного Собору про автокефалію (обновленську) Української церкви. Це і подальше сприяння влади покращили стан обновленської церкви. Найчисельнішою на теренах Поділля залишалась РПЦ.

Духівництво РПЦ на Поділлі застосовувало різні форми протидії. Поширення на Поділлі набули формальне визнання „тихонівськими” парафіями обновленства, зміна назв, утворення нових об’єднань і союзів, відмови духівництва у зазначенні своєї конфесійної належності. Така методика створювала додаткові проблеми для органів радянської влади у питанні контролю за релігійними конфесіями та швидкого реагування на зміни релігійної ситуації. Найефективнішим методом протистояння обновленству виявилася організація „чудодійної містифікації”, яка підняла авторитет РПЦ та релігійність населення не лише в губернії, а й далеко за її межами. Дієвою формою опору обновленству були звернення, а також власний приклад духівництва РПЦ вірності своїм переконанням. Активну участь у заходах протидії брало віруюче населення, що свідчило про несприйняття ним обновленських ідей та антирелігійних заходів влади.

Таким чином, робота, проведена радянською владою, кардинально змінила становище РПЦ, що викликало супротив серед її духівництва та мирян.

Упродовж 1921-1923 рр. кількість її громад на Поділлі збільшилась у 20 разів, тоді як на Київщині – в 3 рази, Чернігівщині – в 4 рази, Полтавщині – в 5 разів. Для залучення до своїх лав обновленська церква в Україні використала гасла УАПЦ. У 1925 р. на Соборі була проголошена автокефалія й обговорено питання про приєднання низового священства УАПЦ. Крім того, на Поділлі, на відміну від загальної декларативності запровадження української мови в обновленській церкві, введення україномовного діловодства відбулося у серпні 1924 р.

Активне поширення та зміцнення УАПЦ викликало занепокоєння в органів радянської влади. Вони використовували різні методи впливу на діяльність Української церкви: відмови у реєстрації громад, організація чвар між керівниками УАПЦ на Поділлі, вимоги проведення “чистки” автокефального духівництва. Нарешті для розколу УАПЦ було застосовано ті ж методи створення релігійних організацій всередині неї, що й до РПЦ. На Поділлі органи ДПУ шляхом урахування політичних розбіжностей, канонічних суперечок, спекулювання ідеєю єднання православних взяли активну участь в організації та існуванні Братського об’єднання парафій Української Автокефальної Православної церкви (БОПУПАЦ) та Церкви Живої (інша назва: УПАЦ Брацлавщини). Для організаційного оформлення БОПУПАЦ органи влади використали авторитет у світському та релігійному житті Поділля П. Погорілка та його ідейні переконання. Підтримка владою Церкви Живої була пов’язана із прагненням Брацлавського осередку УАПЦ бути окремою церковною одиницею (відповідно до колишньої назви Подільської єпархії – Подільська і Брацлавська). За допомогою органів влади справа створення Брацлавського осередку УАПЦ завершилася приєднанням її парафій до Діяльно-Христової церкви під керівництвом М. Пивоварова. Незважаючи на нестабільність та нечисленність прихильників цих угруповань, їх існуванням радянська влада на Поділлі домоглася розколу та послаблення УАПЦ. Керівництву УАПЦ як в губернському, так і в загальноукраїнському масштабі доводилось докладати чимало зусиль для стабілізації свого життя.

Всі релігійні угруповання на Поділлі, що існували у 20-х рр. ХХ ст., характеризувалися безкомпромісністю. Суперечності, що виникали між конфесіями з приводу канонів, обрядів, богослужінь, звичаїв, адміністративного устрою, сформувались під впливом соціально-політичних умов. У міжконфесійний конфлікт на Поділлі були втягнуті всі групи православ’я. Причини незгод між РПЦ та УАПЦ визначалися широким спектром взаємопов’язаних факторів: від питання канонічності українського єпископату до створення незалежної церкви. Обновленська церква через штучність організації та підтримку влади розглядалась найбільшими православними конфесіями як нецерковна організація. Найболючішими для УАПЦ були взаємини з угрупованнями “українського обновленства”. Головну роль у посиленні і провокуванні міжконфесійних чвар на Поділлі відіграла радянська влада. Застосовуючи практику спільного користування храмами громадами різних конфесій, органи влади передавали їх непримиренним опонентам, у такий спосіб сприяючи протистоянню. Демонстрація непривабливості міжконфесійних конфліктів послаблювала релігійність населення, поширюючи таким чином атеїстичну ідеологію.

Отже, використовуючи різні форми і методи, радянська влада послаблювала організаційну єдність УАПЦ, її авторитет та загальну релігійність населення.

Тема. Наш край у передвоєнний період

1 ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ

Чорною пеленою накрили Поділля сталінські репресії. Однією з перших стала фабрикація т.з. справи "Кияни". її члени начебто ставили за мету "організацію масового селянського повстання" на території України та Кубані, в тому числі на Поділлі. Сотні безневинних селян було звинувачено у приналежності до цієї міфічної організації.

21 квітня 1930 року ЦК КП(б)У затвердив спеціальну таємну інструкцію "Про чистку прикордонних округ", розіс­лану секретарям Кам'янець-Подільського, Проскурівського

окружкомів партії. Згідно з цими вказівками, з Поділля було депортовано за межі України осіб, які мали т.з. антирадянське минуле або близькі чи родинні зв'язки в Польщі, Румунії.

Значний трагічний резонанс на Поділлі мали політичні репресії у справі "Спілки визволення України" (СВУ). Органами ДПУ було оголошено Голозубенецький сільсько­господарський технікум на Дунаєвеччині "центральним осередком СВУ на Поділлі". Крім того, організації СВУ було "розкрито" у Староушицькому, Солобковецькому, Смотрицькому, Ізяславському, Бєрездівському районах.

В 1931-1932 рр. на Поділлі були проведені масові арешти у зв'язку зі справою "Української військової організації"(УВО). У відповідності з інструкціями, отриманими зверху, осередки УВО були "викриті" в Летичівському, Солобковецькому, Дунаєвецькому, Смотрицькому, Ново-ушицькому районах. Серед тих, хто проходив у справі УВО, були професори з Кам'янця-Подільського - В. Любарський і В. Геринович.

У 1933-1934 рр. органами ДПУ було "викрито" поділь­ське відгалуження "Всеукраїнської підпільної повстанської контрреволюційної організації", члени якої звинувачувались у розкладі колгоспів, зриві хлібозаготівель, прагнули повалити радянську владу.

У середині 30-х рр. на Поділлі сфабриковано т. з. справу "Польської організації військової", жертвами якої стали тисячі етнічних поляків, католиків.

19 липня 1936 року секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський (розстріляний як "ворог народу" у 1937 році) надіслав директиву під грифом "Цілком таємно" за № 08437 секретарям Ляховецького, Ізяславського, Теофіпольського, Базалійського, Городоцького, Ярмолинецького, Смотрицького і Старокостянтинівського райкомів КП(б)У. У ній пропонувалося депортувати із зазначених районів "ворожих і класово-чужих елементів". Виконуючи це розпорядження, людей вночі забирали з домівок, вивозили на залізничні станції й відправляли у малозаселені північні райони Сибіру або у безлюдні місцевості Казахстану. Лише з Базалійського і Теофіпольського району було вислано 4 380 осіб. Пік репресій припав на літо-осінь 1937 роки. У цей час каральні органи інтенсивно працювали над виконанням різноманітних наказів, які визначали кількість репресова­них і скільки з них варто розстріляти. Було затверджено спрощений порядок розгляду справ арештованих. Цим самим діяльність судових і позасудових установ було поставлено на конвеєр. Саме восени 1937 року в Кам'янці-Подільському, Проскурові, Вінниці розпочалися масові розстріли в'язнів. Згодом за сприяння німецької окупацій­ної влади у Вінниці буде виявлено 95 могил з 9 439 розстрі­ляними енкаведистами.

За неповними даними, у 1937-1938 рр. на Поділлі, яке включало Вінницьку і Кам'янець-Подільську області, було репресовано 39 960 осіб, або 15,7% від загальної кількості в Україні. За підрахунками Івана Стасюка, лише у Теофіполь-ському районі у роки більшовицько-сталінського терору було розстріляно, замучено в тюрмах, ув'язнено в концтаборах, вислано до Сибіру і Казахстану більше шести тисяч жителів. А таких районів у Кам'янець-Подільській області було 41.

Таким чином, політичні репресії на Поділлі, попри загальні риси цього страхітливого процесу, мали свою регіо­нальну специфіку. Зокрема, аграрний характер регіону обумовив спрямування вістря політичних репресій насам­перед проти селян. Направленість репресивних заходів певною мірою визначило перебування подільського регіону в зоні державного кордону СРСР. Не останню роль у формуванні репресивної політики на Поділлі відігравала і та обставина, що тут певний час працювали органи влади УНР, національні наукові та культурні установи.