2. "Кам'янецька доба" української революції

Термін "кам'янецька доба" належить видатному діячеві Української революції, історику Ісааку Мазепі. Ним він виділяє червень - листопад 1919 р., час, коли Кам'янець-Подільський був переважно центром політичного життя України.

"Становище у краї у цей час було вкрай нестабільне. Якщо у лютому - березні селяни підтримували наступаючі війська більшовиків і сприяли встановленню радянської влади у східній частині Поділля, то в травні вони почали виявляти більше довіри представникам УНР, що контро­лювали захід краю і вели активну роботу щодо відновлення влади Директорії на сході. Пояснювалось це значною мірою тим, що земля, конфіскована у поміщицьких бурякосійних господарствах, цукрових і винокурних заводів згідно з декретом Раднаркому України, перейшла у власність дер­жави, а не в руки місцевих трударів-хліборобів.

На початку червня розпочинався наступ військ УНР проти більшовицьких сил на Поділлі. Цьому сприяла не лише внутрішня обстановка, але й дії армії Денікіна, яка своїм лівим флангом вторглася в Україну. Значні сили Червоної армії було кинуто на денікінський фронт. Через це наступ військ Директорії розвивався успішно. 5 червня армія УНР взяла Кам'янець-Подімьський, а 10 червня сюди прибув голова Директорії Симон Петлюра. Упродовж червня вся територія західної частини краю перейшла під контроль українських військ. У перші дні липня частини УНР оволоділи залізничною станцією Жмеринка. Відкривався шлях на Вінницю, а відтак на Київ. Але в цей час з Києва прибули значні підкріплення радянських частин під проводом комісара у військових справах УСРР М. Под-войського. Це дало можливість більшовикам захопити Гнівань, Жмеринку і взяти під свій контроль залізницю Київ - Одеса. Згодом ними було взято Летичів, Проскурів. Перед військами Директорії, що скупчились у Кам'янець-Подільському і Ушицькому повітах, нависла реальна загроза розгрому. Порятунок надійшов із заходу. 16 липня 1919 року 45-тисячна Галицька армія, що відступала під натис­ком польських військ, за наказом Є. Петрушевича почала переправлятися через Збруч, щоб об'єднатися з армією Директорії. 16 липня уряд Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Петрушевичем переїхав до Кам'янця-Подільського. У другій половині липня об'єднані армії Директорії (Наддніпрянська і Галицька) розпочали наступ проти радянських військ. 28 липня частини УНР оволоділи Проскуровом і цього ж дня на іншій ділянці фронту -Могилевом-Подільським. 9 серпня війська Директорії за­хопили Жмеринку, а згодом Вінницю, Київ. Проте 31 серпня українські війська здали Київ денікінцям, і з цього часу наш край стає ареною запеклої боротьби між денікінською, петлюрівською і Червоною арміями. Східні райони Поділля і Південно-Східної Волині до жовтня 1919 року були окуповані денікінцями. Свій контроль вони здійснювали в основному за допомогою частин Галицької армії, яка наприкінці жовтня - на початку листопада остаточно розірвала союз з Директорією і перейшла під командування генерала Антона Денікіна.

Західні повіти були в руках Директорії і польських військ. Справа в тім, що 1 жовтня Симон Петлюра підписав перемир'я з Юзефом Пілсудським (фактичним диктатором Польщі) і, спираючись на його підтримку, через Збруч почали переходити все нові й нові контингенти польських військ. 16 листопада польські війська зайняли резиденцію уряду УНР - Кам'янець-Подільський. Після здачі міста Симон Петлюра віддав наказ частинам своєї армії рухатись в напрямі на Шепетівку. По приїзді 26 листопада уряду УНР в Старокостянтинів було вирішено продовжувати відступ до Бердичева. Наприкінці листопада 1919 року для залишків українського війська склалось практично безвихідне становище. Зі сходу тиснули більшовики, з півдня - денікінці, із заходу - поляки, а рештки україн­ської армії збилися в мішок, або так званий чотирикутник смерті. У містечку Любар відбулася остання катастрофа. Тут деморалізоване українське військо зазнало нищівного розгрому, поставивши останню крапку в історії "кам'янець-кої доби" Директорії.