26. Міністерства. Досвід функціонування інституту держсекретарів.

Міністерства - це особливий вид, який принципово відрізняється від інших ЦОВВ, займаючи провідне місце серед цих органів.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центра­льних органів виконавчої влади, основним завданням якого є роз­роблення та реалізація державної політики у відповідному секторі державного управління.

Міністерство стало неодмінною частиною вертикалі виконавчої влади у всіх державах світу. Його назва походить від латинського слова ministro, що означає служу, керую. Терміном «міністерство» визначається цент­ральний в державі орган виконавчої влади, який здійснює державне управління у певній галузі чи сфері суспільного життя. У Російській імперії, у період перебування в її складі України, міністерства виникли і набули поширення на початку XIX століття. Вперше у незалежній Українській державі міністерства виникли під назвою «народні секретаріати» в період створення Центральної Ради влітку 1917 року. Більшовицький уряд, утво­рений у грудні 1918 року у Харкові, започаткував запозичену з Росії назву «народні комісаріати». Саме така назва збереглася відносно позначен­ня центральних органів державного управління Української РСР аж до 1946 року, коли внаслідок адміністративної реформи в колишньому СРСР вони були перейменовані на міністерства.

Європейський досвід функціонування інституту держсекретарів дає підстави для кількох важливих висновків: а) сприяє політичній структурованості уряду; б) не зменшує владні повноваження мініст­ра, а навпаки, дозволяє йому максимально зосередитися на клю­чових проблемах розроблення та реалізації державної політики у певному секторі державного управління, визначенні політичних пріоритетів та стратегічних напрямів роботи міністерства та шляхів досягнення поставлених цілей; в) дає змогу повністю покласти на держсекретарів функцію адміністрування всередині відповідного центрального органу виконавчої влади.

Запровадження посад державних секретарів у системі виконавчої влади України заклало основи роботи вищого ешелону державної служ­би за європейськими стандартами, а також дало можливість підійти до реального вирішення таких фундаментальних завдань адміністративної реформи:

а) звільнення членів Кабінету Міністрів України від обов'язків адмініст­ративно-оперативного керівництва апаратом;

б) забезпечення професійної стабільності та певної незалежності управлінського апарату від політичної кон'юнктури;

в) збереження послідовності у роботі адміністративного апарату, інституційної пам'яті, формування політично толерантної, неупередженої державної служби [138].

Завдяки таким підходам з'являється можливість забезпечити демо­кратичні принципи у діяльності центральних органів виконавчої влади України на засадах професійності та політичної відповідальності.

27. Обєкти і субєкти державно-управлінських та правових відносин.

Суб'єкт управління - система, наділена певною компетен­цією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй вті­лювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'яз­кових для виконання, тобто, це система, що управляє.

Об'єкт управління - це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто си­стема, якою управляють.

Слід зазначити, що між суб'єктом і об'єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб'єктом відносно того чи іншого об'єкта, сама, в свою чергу, може бути об'єктом управління з боку іншого суб'єкта. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює виконавчу владу у межах області, є суб'єктом управління щодо районних державних адміністрацій даної області, одночасно будучи об'єктом управління відносно уряду, останній, в свою чергу, є об'єктом управління з боку глави держави і парламенту.

Державно-управлінські відносини - це особливий вид суспіль­них відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що вста­новлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники від­чувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами су­спільного устрою [174].

Змістом управлінських відносин є особлива діяльність людей, що виступає у вигляді взаємодії суб'єктів та об'єктів управління. Сторони цих відносин, вступаючи у взаємне спілкування, формують тим самим зміст управлінських відносин. Між ними існує тісна взаємодія, що здійснюється за допомогою прямих (від суб'єкта до об'єкта) і зворотних (від об'єкта до суб'єкта) зв'язків. Практична реалізація цих зв'язків забезпечується завдяки руху інформації. Наявність прямого та зворотного зв'язку є необ­хідною умовою нормального функціонування й розвитку будь-якої соціа­льно-економічної системи. Прямий зв'язок сприяє процесу ухвалення рі­шень і забезпечує їх доведення до виконавця - об'єкта управління. Зво­ротний зв'язок, який надає інформацію про стан об'єкта і його діяльність щодо виконання рішень, є базою формування відповідних впливів на об'єкт управління. Зворотний зв'язок, таким чином, дає можливість знахо­дити найбільш оптимальні шляхи і засоби організації процесу регулюван­ня діяльності об'єкта управління. Він синтезує дії внутрішнього та зовніш­нього середовищ (стосовно певного об'єкта управління), що відображають численні причиново-наслідкові зв'язки. Спеціаліст з обміну інформацією Ф. Льюїс так характеризує значення зворотного зв'язку: «Керівник, який не налагодить зворотний зв'язок для отримувача інформації, виявить, що ефективність його управлінських дій значно знижена, аналогічним чином, якщо зворотний зв'язок із працівниками заблокований, керівник, у кінце­вому підсумку, виявиться ізольованим або ошуканим».

Отже, зворотний зв'язок сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інфор­мацією.