12. Система державного управління на початковому етапі Незалежності (1991-1994) та у перехідний період (1994-1996).

Епоху 1991-1994 років дуже часто називають епохою політичного ро­мантизму - час, коли закладалися основи державних і демократичних ін­ститутів нової Української держави. Саме в цей період наша країна дістала визнання у світі, зробила перші кроки на шляху будівництва ринкової еко­номіки та громадянського суспільства. Разом з тим, перші роки Незалеж­ності ввійшли в історію і як період утрачених можливостей, суттєвих прорахунків, помилок та недосконалих державно-управлінських рішень.

Акт проголошення незалежності України 1991 року став початком кар­динальних змін у системі державної влади. Після розпаду Радянського Союзу та зміни суспільно-політичної системи перед молодою державою відразу постало нелегке завдання пошуку оптимальної системи організа­ції влади у принципово нових історично-політичних умовах. Після прове­дення Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України на­стає потреба у корінній зміні існуючої системи державного управління і створення нової національної моделі державної влади та її організаційних структур. Йде пошук щодо організації влади по горизонталі, виконавчій вертикалі та стосовно її територіального аспекту. Вносяться зміни й допов­нення до чинної Конституції, за якими розмежовуються повноваження між Президентом і Верховною Радою. Державна влада відповідно до поло­жень Декларації про державний суверенітет України зазнала суттєвих змін: започатковано її поділ на законодавчу, виконавчу та судову. Прийма­ється цілий ряд необхідних для функціонування державного механізму законів: Про правонаступництво України, Про громадянство України, Про державний кордон України, Про національну гвардію України, Про Прикор­донні війська України, Про оборону України, Про прокуратуру, Про Зброй­ні Сили України, Про Службу безпеки України, Про загальний військовий обов'язок і військову службу та інші.

Актуальною проблемою того часу було питання організації виконавчої влади в центрі та створення її дійової вертикалі на місцях. Указ Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинен­ня діяльності Компартії України» вніс суттєві зміни у суспільно-політичне життя України. Голови рад народних депутатів були звільнені від обов'яз­ків перших секретарів комітетів компартії, після чого вони були поновлені на посадах голів виконкомів. Тобто місцева влада у цей початковий пері­од державотворення концентрувалася в особі єдиного керівника, який обіймав дві посади - голови ради і голови виконкому.

Після обрання Президентом України Л. Кравчука постає гостра необ­хідність у створенні дійової вертикалі виконавчої влади, підпорядкованої главі держави. Адже молода країна отримала у спадок радянську модель влади, обрану в 1990 році. Зрозуміло, що така бюрократично-адміністра­тивна система не могла задовольняти новообраного Президента, не від­повідала суспільно-політичним реаліям та не сприяла динамічному роз­витку державотворчих процесів.

26 березня 1992 р. після тривалих і гострих дискусій Верховна Рада прийняла нову редакцію Закону «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Його прийняття мало закласти правові умови для роздержавлення місцевих рад усіх рівнів, поступово перетворити їх на органи місцевого і регіонального самоврядування (у ра­йонах і областях) та звільнити від виконання не властивих їм функцій державного управління. Останні повинні були перейти до новосформованих органів державної виконавчої влади. З метою вирішення даного пи­тання та зміцнення виконавчої вертикалі 5 березня 1992 року Верховна Рада приймає Закон України «Про представника Президента України».

Таким чином глава держави, який уособлював виконавчу владу, отримав виконавчу вертикаль, яку на місцях (в областях та районах) очо­лили представники Президента України. Вони стали найвищими поса­довими особами державної виконавчої влади на відповідних територіях та очолили новостворені органи виконавчої влади - місцеві державні адміні­страції в областях, містах Києві та Севастополі, районах. Представники Президента України - глави місцевих держадміністрацій, строк повнова­жень яких збігався із президентським, призначалися та звільнялися з по­сади главою держави і лише йому підпорядковувалися. Цим посадовим особам були надані великі повноваження, зокрема, вони здійснювали державну виконавчу владу, забезпечували виконання бюджету, програм економічного і соціального розвитку відповідних територій; контролювали органи місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємст­ва, організації, установи, незалежно від їх підпорядкування та форм влас­ності з питань додержання Конституції, законів, указів Президента; мали право звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів органів самоврядування, що суперечать законодавству, і зупиняти дію оскаржува­них ними актів до прийняття рішення судом; координували діяльність відпо­відних органів внутрішніх справ, національної безпеки, оборони, статистики та інших органів, що підпорядковувалися центральним органам державної виконавчої влади; мали право зупиняти дії будь-яких посадових осіб, що суперечать законодавству; зупиняти дію актів адміністрацій підприємств, організацій, установ, інших юридичних осіб, що суперечать Конституції та законам, указам Президента, та звертатися до суду з позовом про визнання їх недійсними. Одночасно з держадміністраціями на обласному та район­ному рівнях функціонували представницькі органи влади - обласні та ра­йонні ради. При цьому виконавчі органи цих рад були ліквідовані.

Така структура владної побудови була не зовсім ефективною в силу одночасного існування нової інституції - представництва Президента України та рад народних депутатів, обраних ще в період існування іншої держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що під запровадження нового інституту не була підведена достатня законодавча база, а здійснені полі­тичні реформи не забезпечувалися активним конституційним процесом. Наприклад, інститут представників Президента був введений у 1992 році, а його підпорядкування Кабінету Міністрів відбулося лише через рік. У ре­зультаті, настав так званий «період двовладдя» - в областях та районах, де дві керівні посади займали представники чи прихильники протилежних політичних сил, виникало протистояння, яке нерідко набирало форм відкритої боротьби за верховенство на відповідних територіях, що вкрай негатив­но позначалося на соціально-економічному розвитку останніх.

З метою посилення керівництва всіма структурами державної вико­навчої влади в центрі та на місцях, оперативного розв'язання завдань економічних реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабі­льності в усіх сферах суспільного життя Указом Президента України від 27 вересня 1993 р. Кабінет Міністрів України був підпорядкований главі держави, який здійснював безпосереднє керівництво урядом.

Важко переоцінити для процесу державотворення прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України «Про статус суддів», яким судців уперше визнано носіями судової влади, котрі здійснюють правосуддя незалежно від законо­давчої та виконавчої влади. Таким чином, зазначений Закон започаткував становлення окремої від інших судової гілки влади в новітній Україні.

До позитивів того нелегкого періоду державотворення слід віднести заходе, спрямовані на становлення системи державної служби в Україні. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття 16 грудня 1993 р. Закону України «Про державну службу», який визначив загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, установив умови реалі­зації громадянами України права на державну службу, заклав основи формування ефективного інституту державної служби - професійної ді­яльності осіб, які працюють у державних органах. Згодом було створене Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів - цент­ральний орган виконавчої влади, покликаний забезпечити проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та здійснювати функ­ціональне управління цим інститутом.

Разом з тим зазначений період був позначений різким посиленням се­паратистських дій з боку тогочасних кримських політиків. Так, прийнята 6 травня 1992 р. Верховною Радою Криму Конституція Республіки Крим фактично проголошувала півострів незалежною державою. Зокрема, за 1 і 9 статтями цього закону Республіка Крим визначалася як «правова, демократична держава, яка здійснює на своїй території суверенні права та всю повноту влади, будуючи відносини з Україною на основі договору та угод». У 1991-1992 роках навіть існував проект подібної широкомасштабної угоди. Верховна Рада України скасувала вказані положення, адже вони суперечили Конституції України. Однак кримським сепаратистам у січні 1994 р. на виборах президента Криму вдалося привести до перемоги лідера Республіканської партії Криму Юрія Мешкова, який відразу взяв курс на рішучу конфронтацію з Києвом. Після виборів до Верховної Ради Криму, на яких більшість місць здобули проросійськи налаштовані депута­ти, політика кримської влади набула відверто антиукраїнського характеру. Стимульована провокаційними діями Москви щодо проблем Чорноморсь­кого флоту і міста Севастополя, особливо після прийняття у травні 1992 р. парламентом Російської Федерації Постанови і Заяви про російський ста­тус Севастополя, Верховна Рада Криму знову відновила дію скасованої Конституції, а у травні 1994 р. прийняла закон про відродження держав­ності Республіки Крим. Лише виважена та напрочуд гнучка політика Києва щодо автономії дала можливість з честю вийти з цієї вкрай небезпечної для всієї державності України політичної кризи. Важливу роль відіграла й підтримка позиції України з боку ООН та західних демократій.

Напружена політична ситуація того періоду посилювалася тривожними соціально-економічними тенденціями. Кабінет Міністрів України, очолюва­ний В. Фокіном, виявився неспроможним здійснювати ефективне управлін­ня в умовах незалежної держави в силу того, що його основу становили представники старої радянсько-партійної номенклатури, нездатні гідно від­стоювати національні інтереси, розробляти і реалізовувати адекватні соціа­льно-політичній ситуації економічні програми та приймати ефективні дер­жавно-управлінські рішення без вказівок «зверху». У результаті, економічні реформи в Україні з самого початку пішли хибним шляхом, що призвело до стрімкого росту цін, дефіциту товарів і послуг, безконтрольної «прихватизації» державної власності, корумпованості держчиновників, початку тінізації економіки. Головними прорахунками уряду Фокіна стало допу­щення некерованості державного сектора економіки та відсутність реаль­них ринкових реформ. Ситуація у той період новітньої історії України в сфері державного управління багато в чому була схожою з часами Центральної Ради 1917 року. У середині 1992 р. ситуація набрала най­більш небезпечних для існування держави форм, що призвело до логічної відставки уряду В. Фокіна 1 жовтня цього ж року.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового уряду на чолі з Л. Кучмою, якому належало діяти в більш складних політичних та соціально-економічних умовах, ніж попередньому. Виходячи з тяжкого економічного становища та недостатнього законодавчого забезпечення, за ініціативою нового Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про тимчасове делегування Кабінету Міні­стрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регу­лювання». Зазначеним Законом передбачалося тимчасово делегувати уряду (терміном до 21 травня 1993 р.) повноваження видавати декрети з питань відносин власності, кредитно-фінансової системи, підприємницької діяльності, оподаткування, державної політики оплати праці та ціноутво­рення, соціально-культурного розвитку, державної митної, науково-техніч­ної політики.

Завдяки діям нового уряду, насамперед лібералізації економіки, вдало­ся досягти деякого скорочення темпів спаду виробництва, знизити рівень інфляції. Але позитивні тенденції економічної стабілізації були перекрес­лені діями консервативних, антиреформаторських сил у парламенті, які розгорнули кампанію дискредитації економічної політики уряду Кучми. Спровоковані ними шахтарські страйки викликали ріст інфляції, негативно позначилися на роботі народного господарства країни, а Указ Президента про надання безлімітних кредитів для потреб сільського господарства, виданий влітку 1993 p., як поступка колгоспно-радгоспному лобі, остаточ­но поховав надії на економічний підйом. Таким чином, з другої половини 1993 р. реформи фактично зупинилися, більше того, відбулася невиправ­дана реанімація адміністративних важелів управління [12, с 28]. Все це неминуче призвело до небезпечних соціально-економічних наслідків, про що свідчили значний спад виробництва, стрімкий ріст роздрібних цін і тарифів на товари народного споживання та платні послуги населенню, збільшення кількості безробітних, загострення криміногенної обстановки.

У 1992-1994 роках дефіцит бюджету сягнув 10-17 відсотків, спад ви­робництва за 1993 р. склав 20 відсотків, інфляція на кінець 1993 р. стано­вила 90 відсотків, ціни за цей рік зросли більш ніж у 100 разів - своєрідний світовий рекорд [10]. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р.- у 103 рази! [40, с 502]. Народне господарство було поставлене на межу катастрофи, влада стрімко втрачала довіру на­роду, якому ставало все важче жити. У той період економічна ситуація в Україні була чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн, за винятком тих, де точилися міжнаціональні конфлікти [12, с. 29].

Системна криза актуалізувала потребу в проведенні дострокових виборів органів влади усіх рівнів. Під тиском багатьох політичних партій, громадських організацій, парламентаріїв, страйкарів у червні 1993 р. було прийняте рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри чи недовіри Президенту та Вер­ховній Раді.

Політична криза, що набрала особливо небезпечного характеру у 1993 році, спричинила 21 вересня цього року відставку Прем'єр-міністра Л. Кучми та змусила Президента Л. Кравчука для зняття політичної напру­ги в країні погодитися на призначення дострокових виборів Президента України в 1994 році. Всю повноту виконавчої влади за рішенням Верхов­ної Ради взяв на себе глава держави. 22 вересня 1993 р. виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра було призначено голову Донецької міської ра­ди Юхима Звягільського, який став відомим на політичній арені після вре­гулювання страйків шахтарів Донбасу. Оцінюючи сьогодні діяльність цьо­го уряду, можна констатувати, що він не виправдав покладених на нього надій. Про це свідчило згортання економічної лібералізації і тенденції пе­реважання директивних, адміністративно-бюрократичних методів держав­ного управління. Й так доволі несміливі ринкові перетворення фактично зупинились і як результат - Україна стала світовим лідером за дефіцитом державного бюджету.

У цей час Президентом ініціюється Закон «Про організацію влади в Україні». Проте ця конструктивна ідея не доводиться до кінця через блоку­вання Верховною Радою, яка 3 лютого 1994 р. приймає Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» та Постанову про проведення 26 червня 1994 р. виборів до місцевих Рад одночасно з вибо­рами Президента України. Закон скасував існуючу систему територіальної організації влади та повернув її до «радянської моделі». Його прийняття було очевидним кроком назад у державотворчих процесах, поступкою ослабленої президентської влади лівій більшості парламенту.

Відповідно до зазначеного закону виконавча вертикаль на місцевому рівні в особі державних адміністрацій ліквідовувалася, натомість функції органів державної виконавчої влади покладалися на обласні, Київську та Севастопольську міські, районні ради, які були одночасно й органами місцевого самоврядування. Відновлювалися виконавчі комітети цих рад, які виконували функції органів виконавчої влади. Голови рад обиралися безпосередньо населенням відповідних територій і за посадою одночасно очолювали виконавчі комітети цих рад. Персональний склад виконавчого комітету пропонувався головою відповідної ради і затверджувався радою. Знову було запроваджено поняття «вищестояща рада» - релікт радянської владної системи.

27 березня 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради України другого скликання, які показали високий рівень політичної активності населення. Головою парламенту став лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз. Найбільшою фракцією стала «Комуністи України за соціальну справедли­вість і народовладдя», що об'єднувала 84 депутати. Для порівняння, фрак­ція Народного Руху України налічувала 27 депутатів.

16 червня 1994 р. Прем'єр-міністром України був затверджений Віта­лій Масол, який в 1987-1990 pp. вже обіймав посаду Голови Ради Мініст­рів УРСР і під тиском голодуючих студентів був відправлений у відставку. Такий крок Президента Л. Кравчука, що запропонував дану кандидатуру, викликав негативну реакцію національно-демократичних партій і свідчив про намагання глави держави піти на серйозні поступки лівим силам у розрахунку на їх лояльність під час президентських виборів. Адже цілком логічно виглядало призначення нового голови уряду вже після проведен­ня виборів, які мали відбутися незабаром.

Виходячи із ситуації, що склалася після обрання нового складу пар­ламенту, Президент Л. Кравчук у своєму Посланні до Верховної Ради за­пропонував «розглянути в першочерговому порядку питання про перене­сення червневих виборів до підведення відповідної законодавчої бази, керуючись при цьому здоровим глуздом і відчуттям відповідальності за долю народу і держави» та зосередитися на завершенні роботи над но­вою Конституцією України [68]. Парламент не прислухався до аргументів глави держави, і 26 червня 1994 р. дострокові вибори Президента України були проведені. Жоден із семи кандидатів (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, і. Плющ, П. Таланчук) не зумів набрати необхідної для перемоги кількості голосів виборців, а тому до другого туру вийшли Кравчук і Кучма, що набрали найбільшу кількість голосів. Повторне голо­сування 10 липня принесло перемогу Леоніду Кучмі, який, набравши по­над 14 мільйонів голосів, був обраний Президентом України. Церемонія передачі влади у Марийському палаці Президентом, який сходив зі сцени, новообраному Президентові, показала всьому світові громадянську муд­рість народу та політичної еліти України, адже вперше на теренах СНД відбулася мирна передача найвищої державної влади.

Одночасно з виборами Президента України вперше за роки Неза­лежності на основі загального, рівного, прямого виборчого права пройшли вибори голів обласних і районних рад.

Тогочасна модель державної влади не могла бути ефективною в силу того, що не задовольняла новообраного Президента України та не відпо­відала потребам часу, становленню реального місцевого самоврядування в Україні. Крім того, склалася ситуація, коли законодавчі акти, що регулю­вали відносини в державі, принципово не узгоджувалися між собою. Так, Закон «Про Президента України» визначав Президента як главу держави і главу виконавчої влади, що передбачало президентську або президент­сько-парламентську форму правління. Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» передбачав, по суті, перетворення України на парламентську державу, в якій главі держави відводилися суто представницькі функції. Крім того, Л. Кучма, проголосивши курс на ради­кальні економічні реформи, фактично залишився без виконавчої вертика­лі, через яку мав проводити задекларовану політику в життя.

Виходячи із ситуації та з метою відновлення вертикалі виконавчої вла­ди, Указом Президента від 6 серпня 1994 р. «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» главі держави було підпорядковано голів районних і обласних рад. З метою проведення скоор­динованої економічної та соціально-культурної політики та вироблення уз­годжених проектів рішень з питань, що виникають у відносинах між центром і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, 20 вересня 1994 р. при Президентові України був утворений консультативно-дорадчий орган - Рада регіонів. До її складу ввійшли: Прем'єр-міністр України, голови обласних, Київської та Севастопольської міських рад, віце-прем'єр уряду Республіки Крим. Очолив Раду глава дер­жави, його заступником був Прем'єр-міністр України. Згідно з Положенням про Раду регіонів рішення цього органу, що підписувалися Президентом, мали рекомендаційний характер. Разом з тим, вони були обов'язковими для розгляду органами державної виконавчої влади, яким вони адресува­лись, а також органами місцевого самоврядування з питань делегованих повноважень державної виконавчої влади. Таким чином Президент України намагався забезпечити створення дійової вертикалі виконавчої влади для проведення в життя радикальних економічних реформ.

Конституційно-правова недосконалість тогочасної моделі влади, її су­перечливі моменти змушують главу держави ставити питання про прийн­яття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» як конституційного на перехідний період. У такий спосіб, на думку Президен­та, даний закон, у якому запропоновано механізм поділу влади, зміцнення її виконавчої гілки у напрямі президентсько-парламентської форми прав­ління, виконував би функції малої конституції держави. Основною його метою було повернення до існуючої раніше моделі територіальної органі­зації влади, але вже без її роздвоєння на обласному та районному рівнях [70, с 71]. Однак цей задум не був реалізований. Піврічні дебати та гострі дискусії у Верховній Раді навколо даного Закону завершилися безрезуль­татно. Відсутність детального, конституційно визначеного розмежування повноважень Президента і Прем'єр-міністра стали причиною відставки 4 квітня 1995 р. В. Масола з посади голови Уряду. Парламент визнав ро­боту Кабміну незадовільною, висловивши йому недовіру. Обов'язки голо­ви Кабінету Міністрів було покладено на Є. Марчука.

Врешті-решт, боротьба за прийняття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» під загрозою проведення всеукраїн­ського опитування громадської думки щодо довіри громадян до Президе­нта України чи Верховної Ради України, призводить до нестандартного політичного кроку - укладення 8 червня 1995 року Конституційного До­говору між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого са­моврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України протягом 1995-1996 років [36]. Таким чином, до прийняття нового Основного Закону держави було знято протистояння між главою держави і парламентом.

Відповідно до цього документа було створено жорстку вертикаль дер­жавної виконавчої влади. Президент України став главою держави і гла­вою державної виконавчої влади, яку здійснював через очолювані ним Уряд - Кабінет Міністрів та систему центральних і місцевих органів вико­навчої влади. Статтею 24 Договору за Президентом закріплювалися такі повноваження щодо інших органів виконавчої влади: створення, реорганізація і ліквідація міністерств, відомств, інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; призначення та звільнення з посад керівників цих органів; скасування актів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також актів органів виконавчої влади Ав­тономної Республіки Крим у разі їх невідповідності Конституції, законам України, а також указам і розпорядженням Президента України. Для про­ведення реформ главі держави було надано право видавати укази з пи­тань економічної реформи, не врегульовані чинним законодавством, які мали діяти до прийняття відповідних законів.

Кабінет Міністрів визначався як центральний колегіальний орган дер­жавної влади, підпорядкований Президентові України і відповідальний перед ним (стаття 29 Договору). Щодо повноважень Прем'єр-міністра України, то вони зводилися до тези: «організовує і координує роботу Уря­ду, діючи в межах, визначених Президентом України». 8 червня 1995 р. Прем'єр-міністром України було призначено Є. Марчука.

Обласні та районні ради позбавлялися виконавчих органів, натомість, знову було відновлено інститут обласних та районних державних адмініс­трацій. У серпні глава держави затверджує Положення про обласну, Київ­ську, Севастопольську міські державні адміністрації та Положення про районну, районну в містах Києві та Севастополі державну адміністрацію. Голови державних адміністрацій та їх заступники призначалися на посади і звільнялися з посад Президентом України. Відповідно до статті 46 Кон­ституційного Договору головами місцевих державних адміністрацій при­значалися обрані голови обласних і районних рад.

Зважаючи на повноваження Президента, встановлені Договором, Ук­раїна стала фактично президентською республікою. Однак Конституцій­ний Договір, який певним чином дозволив зберегти керованість державно­го механізму, започаткувати цілісність державної політики на основі прин­ципу поділу влади, стимулювати конституційний процес [83], все ж оста­точно не розв'язав проблем у стосунках між законодавчою владою та главою держави (виконавчою владою). Тобто, існуюча модель державної влади була не оптимальною для проведення політичних та соціально-економічних реформ. Таким чином, на період до прийняття нового Основ­ного Закону держави Конституційний Договір став своєрідним вектором переходу України до президентсько-парламентської форми правління.

На жаль, у період осені 1994 р. значного загострення знову набуло кримське питання. На півострові на той час існувала специфічна владна побудова, вершину якої очолював президент Ю. Мєшков. Він, а також більшість у Верховній Раді Криму були представниками проросійського блоку «Росія». Основним завданням цієї політичної сили, що не прихо­вувала своїх антиукраїнських настроїв, було відокремлення Криму від України. Реалізація даного плану переросла у відкриту конфронтацію між українським парламентом та Верховною Радою Криму, а згодом на­була загрозливих політичних форм. Слід віддати належне Президентові та Верховній Раді України, які зробили все можливе для того, щоб не допустити силового розвитку подій на півострові. Врешті-решт, проти­стояння перейшло на внутрішньокримський рівень - між виконавчою та представницькою владою автономії. Верховна Рада Криму, яка уникла розгону, внесла зміни до Конституції та позбавила Мешкова влади. Не­вдовзі було скасовано й сам пост президента Криму, а кандидатура кримського прем'єра мала проходити обов'язкове погодження з Києвом. Скориставшись сприятливою політичною ситуацією, Верховна Рада України законом від 17 березня 1995 р. скасувала Конституцію Респуб­ліки Крим 1992 р.

Таким чином, з кримської кризи центральна влада вийшла з чес­тю, погасивши сепаратистські устремління окремих проросійськи налаштованих політиків та посиливши владу Києва на півострові.

Як слушно зазначив Л. Кучма: «...ще більш серйозним випробуван­ням кримська криза стала для української держави і суспільства, для громадянської стабільності в країні, для її цілісності та єдності. Нам вдалося врегулювати ситуацію виключно політичними механізмами, по­казавши всьому світові, що Українська держава дієздатна» [44, с. 109].

Важливим зовнішньополітичним досягненням того періоду було прийняття України у вересні 1995 р. до Ради Європи.