3. Архітектура і образотворче мистецтво. „Золотий вік“ львівського архітектурного Ренесансу

3.1. Архітектура. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства.

Архітектурні пам’ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні укріплення, споруди-замки, церковне будівництво. Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.

У ХІV–XVI ст. активно велося будівництво оборонних споруд. Перебудовувалися старі і виникали нові фортеці, при спорудженні яких використовувалися сучасні досягнення європейської оборонної архітектури. Дерев’яні укріплення замінювалися мурованими. Були надбудовані стіни та вежі замку Любарта у Луцьку; збільшений та доповнений системою земляних валів з бастіонами Хотинський замок; повністю побудований з каменю Кременецький замок та ін. Могутністю і неприступністю вражав Невицький замок, розташований на горі над річкою Уж (Закарпаття), у комплекс укріплень якого входили корпуси, рови, вали, муровані стіни з вежами, амбразури яких були витесані з кам’яних брил.

У XV cт. завершена найпотужніша оборонна споруда в Україні – фортеця у Білгороді-Дністровському (Аккерман), що нараховувала 20 веж. Довжина стін фортеці – 2 км при висоті до 7 м та товщині до 5 м.

Ще більшою по довжині оборонних систем була Кам’янець–Подільська фортеця – 4,5 км. Ця неприступна споруда височить над річкою Смотрич і досі вражає як функціональністю, так і своєю мистецькою довершеністю, узгодженістю з рельєфом місцевості.

Виразний оборонний характер мали і культові споруди. Класичним прикладом можуть слугувати Святогірський монастир у Зимному на Волині, монастир-фортеця у Міжгір’ї, церква у Сутківцях та ін.

До ранніх взірців оборонної церкви належить Богоявленська церква (XV ст.) в Острозі. Збудовано її на території замку; північна стіна з бійницями включена в оборонні мури. Такий же оборонний характер мали костел Луцького замку та П’ятницька церква у Львові, монастирі у Дермані, Межирічах та ін.

У XVI ст. в архітектуру все більше проникають ренесансні форми, зокрема, посилилося прагнення об’єднати функції фортеці та палацу. Якщо раніше всі споруди, у тому числі і житлові, повністю підкорялись потребам оборони, то тепер чимало замкових комплексів набирають вигляду розкішних палаців, а зовнішні оборонні стіни вдосконалюються, видозмінюються стрільниці, з’являються елементи декору. Будівлі, передусім житлові, втрачають оборонне значення; віконні отвори набувають більших розмірів, їх прикрашають різьбленням та орнаментами.

Характерними прикладами таких замків-палаців можуть слугувати Олеський, Жовківський, Збаразький та ін. Навколо них розташовувалися парки, прикрашені скульптурою. У мирні часи вони були розкішними магнатськими резиденціями, де відбувалися гучні придворні свята, бенкети, а під час нападів ворога перетворювались у неприступні фортеці.

Особливістю пам’яток архітектури й образотворчого мистецтва зазначеного періоду є формування українського стилю. Він характерний для архітектурних споруд, насамперед, західноукраїнських земель, де ренесансні мотиви поєднувалися з українським народним стилем, що був перенесений з дерев’яного у кам’яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.

Дерев’яне церковне будівництво України вирізнялося так званими „зрубними храмами“ – трибанними та п’ятибанними церквами XV–XVI ст. Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церкви Св. Духа у с. Потеличі (1555 р.) та Св. Миколая у Чернівцях (1607 p.).

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння, згодом – риси бароко. До початку XVII ст. в Україні існували дві основні архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська.

У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (Золочів, Підгірці) або у формі п’ятикутника (Броди).

У храмовому будівництві з’явилися нові тенденції – споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем’яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам’яних споруд цього періоду необхідно віднести церкви Св. Онуфрія у Львові (XV ст.) та Св. Івана Предтечі (XVI ст.) у Кам’янці-Подільському.

Поступово віяння Ренесансу переходили і у міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли жваві торговельні стосунки українських міст, особливо Львова, з містами Італії, Польщі, Німеччини; навчання молоді в університетах Європи, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст тощо.

У Львові розквіт Ренесансу припадає на 70–90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель „золотого віку“ львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок – так звана „Чорна кам’яниця“ П.Красовського (1588–1589 pp., архітектори П.Барбон, П.Римлянин); будинок флорентійського купця Р.Бандінеллі, який 1629 р. заснував у Львові першу регулярну пошту; кам’яниця грецького купця і підприємця К.Корнякта з чудовим італійським двориком; будинок Кампіянів та ін. Переважно фасади будинків облицьовані прямокутними, грубо обтесаними каменями (рустами, квадрами) та увінчані аттиками – декоративними стінками над карнизами з рельєфними прикрасами.

Загалом в архітектурі Львова другої половини XVI – першої половини XVII ст. простежуються дві тенденції. Одна проявляється у будинках патриціату, католицьких храмах та каплицях і наслідувала форми європейського Ренесансу. Друга представлена у православних храмах і становила синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового українського стилю, який гармонійно поєднував традиції української архітектури з досягненнями європейської. Треба додати, що, як у скульптурному декорі, так і у формах забудови палаців та католицьких храмів, достатньо повно відчувається вплив традиційної української орнаментики і архітектури.

Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква св. Успіння Богородиці (1591–1630 pp., архітектори – П.Римлянин, В.Капінос, А.Прихильний).

Успенська церква – архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежі Корнякта, каплиці Трьох Святителів і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор А.Підлісний із кам’яних квадратних плит у 1578–1591 рр. Вона має чудовий портал із звіриним і рослинним орнаментом. Вежа побудована архітекторами П.Барбоном і П.Римлянином на кошти грецького купця, члена Львівського братства К.Корнякта.

Цікавий досвід ренесансного будівництва простежується у Жовкві, що була заснована у 1603 р. польським гетьманом С.Жолкевським як „ідеальне місто“, згодом була резиденцією короля Я.Собєського.

3.2. Скульптура. Для архітектури України характерним є багатий скульптурний декор будівель. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору у Львові (архітектор А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, А.Бемер). Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (архітектор П.Римлянин), де у зображеннях апостолів Петра і Павла, а також євангелістів підкреслено портретність облич, побутовість деталей. Євангеліст Лука зображений з лікарськими інструментами (за переказами, він був лікарем), персонажі „Страстей Христа“ вбрані в одяг львівських міщан XVI ст. Митці немов сприймають релігійні сюжети і образи через призму буденності, утверджуючи цінність реального щоденного життя.

Ще виразніше гуманістичні ідеї Відродження проявляються у поширеній надгробній скульптурі. На відміну від готичних, ренесансні надгробки зображали людину не у часі смерті, а у стані сну; скульптори прагнули донести до нащадків не лише зовнішні риси, але й характер особистості. Пам’ятники мали прославляти, увічнювати чесноти померлих, гідність, неповторність людини.

Героїзм домінує у надгробку Жолкевських у Жовкві (скульптор В.Зичливий). Батько та його син Ян зображені на повний зріст, у лицарських латах, з мечами в руках, як завжди готові до бою лицарі. В образі Станіслава Жолкевського, видатного полководця, який загинув у бою з турками, скульптор підкреслює поважність, мудрість, внутрішню силу. У статуї ж сина втілюється ідеал молодого безстрашного воїна.

Серед кращих – надгробок Ганни Синявської, що померла під час пологів у дуже молодому віці. Все у ній – і грація, і чарівність форм – підпорядковане виявленню ідеалу фізичної краси, що разом з глибокими духовними почуттями творять цілком ренесансний гармонійний образ.

3.3. Іконопис. Образотворче мистецтво. Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є правдиве відображення дійсності. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.

До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони „Микола з житієм“ (церква у с. Київка), „Ігоревська Богоматір“ і „Максимівська Богоматір“, виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м’яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після монгольської навали.

Значного розвитку досягло мистецтво іконопису на західноукраїнських землях у XІV–XVI ст. Якщо архітектура і скульптура доби Відродження в Україні є переважно результатом творчості іноземних майстрів або місцевих, які пройшли навчання у мистецьких центрах Європи і повністю сприйняли мову Ренесансу, вкорінюючи її на українському грунті, то іконопис найбільше зберігав традиції Київської Русі. Але, порівняно з іконописом давньоруського періоду, він отримав тепер нові риси. Обличчя святих набули виразності, жвавості, а рухи стали природнішими.

До найвизначніших ікон XIV ст. відносяться „Богоматір Одигітрія“ з львівського домініканського собору, „Святий Юрій Змієборець“ із села Станилі біля Дрогобича, „Преображення Христа“ з Львівщини, „Богородиця Провідниця (Одигітрія)“ з Луцька.

Наступний період відзначився діяльністю таких митців як Федуско із Самбора („Благовіщення“), майстер Дмитро („Різдво Марії“, „Христос-Пантократор“) та ін.

З мистецькою діяльністю львівського цеху художників пов’язані імена таких відомих живописців, як Федір Сенькович, Лаврентій Пилипович, Микола Петрахнович, Севастьян Корунка та ін. Творчість цих майстрів відзначається високою професійною культурою та обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

На особливу увагу заслуговують іконостасні ансамблі з великою кількістю ікон на різноманітну тематику, що майже повністю збереглися до наших днів. Це П’ятницький та Успенський у Львові, а також Святодухівський у Рогатині.

Таким чином, за тривалий період розвитку іконописного малярства його еволюція проходила шляхом глибшого наповнення реальним змістом і тіснішого зв’язку з дійсністю, що робило традиційний образ – ікону – виразницею високих гуманістичних ідеалів та руйнувало її канонічну основу задля реалістичного відображення життя.

Наприкінці ХVІ ст. провідне місце в українському живописі займає портрет. Першими проявами цього жанру були надтрунні зображення, які ще виконувалися у традиції ікони. До ранніх зразків цього типу відносяться портрети Яна Гербурта та Костянтина Корнякта. Постаті на них представлені навколішках, з молитовно складеними руками.

Найранішим серед світських портретів є зображення Стефана Баторія, створене львівським живописцем В.Стефановичем. До кінця ХVІ ст. відносяться погрудні зображення К.Острозького, Р.Сангушка, С.Тарнавської, А.Гойської та ін. В них вся увага звернена на обличчя. Треба зазначити, що за тогочасними естетичними нормами людину потрібно було зображувати такою, якою вона є. Це стало міцною основою для розвитку реалістичного портрета в українському мистецтві.

З початку ХVІІ ст. з’являється інтерес до парадних портретів, коли людина зображувалась у повний зріст, як правило, біля столу, покритого коштовною скатертю, на тлі колони, інколи на фоні пейзажу. Це портрети Дмитра Вишневецького, Юрія Боїма, Павла Козловського та ін. У таких портретах підкреслювалось суспільне становище людини.

Визначне місце в українському мистецтві займають три портрети Корняктів, батька та двох синів (30-ті рр. ХVІІ ст.). Вони створювалися для Успенської церкви, очевидно, майстрами, які робили для неї іконостаси. Спільність художніх прийомів портретів з іконами дають підстави віднести їх до творчої спадщини Федора Сеньковича та Миколи Петрахновича.

Цікавим є портрет воєводи Івана Даниловича – у його обличчі художник з високою майстерністю зумів передати риси людини складної і суперечливої вдачі.