2. Усна народна творчість і література

2.1. Фольклор. Національно-визвольна війна справила помітний вплив на розвиток усної народної творчості та літератури. ХVІІ та ХVІІІ століття стали періодом розквіту українського фольклору, у якому якнайповніше відображена історична свідомість народу. Історія козацтва була центральною, провідною темою та головним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народних дум та пісень.

У зазначений період найпоширенішими сюжетами залишалися ті, які висвітлювали героїчну боротьбу українського народу проти поневолювачів і загарбників, зокрема, у період Хмельниччини, Руїни, Коліївщини. Наприклад, відомі пісні про повстання на Правобережній Україні („Годі, коню, в стайні спати“), про гайдамаків та опришків – Бондарівну, Саву Чалого, Залізняка, Гонту, Довбуша та ін. („Максим козак Залізняк“, „Ой наварили ляхи пива“, „Виїхав Гонта та із Умані“, „Ой задумали та преславні хлопці“, „Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький“).

З’явилося чимало пісень про негативні наслідки союзу з Москвою, що „занапастив Польщу ще й нашу Вкраїну“ („А вже років двісті“); про московську неволю, що спричиняла загибель козаків у загарбницьких російських походах чи смерть на „канальських роботах“, у болотах Петербурга („У Глухові, у городі“, „Ой з-за гори чорна хмара“, „Ой горе нам в світі жить“; „Од Києва до Пітера мостили мости“); про підступне знищення Січі і надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників („Ой ви, хлопці-запорожці“, „Гей, на біду, на горе“); про переселення козаків за Дунай, на Кубань та запровадження рекрутчини і кріпацтва („Добре було, добре було“, „Вилітали орли“, „Гей, віють вітри“, „Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба“).

Водночас зростає кількість суспільно-побутових творів, у яких безіменні лицарі–козаки змальовуються не у походах, боях і перемогах, а у побутових ситуаціях, у родинному житті („Козак–нетяга і сестра“, „Сестра та брат“, „Вдова і три сини“, „Вітчим“, „Прощання козака“, „Повернення Удовиченка до матері“).

Пісні і думи супроводжувалися грою на кобзі (бандурі) – українському національному інструменті. М.Гоголь називав бандуристів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами і літописцями.

На жаль, відомостей про носіїв героїчного епосу – кобзарів та лірників – залишилося небагато. За переказами, з кобзою ніколи не розлучався фастівський полковник Семен Палій, а Петро І утримував незрячих кобзарів Любистка та Ніжевича як придворних співців. Були бандуристи і серед гайдамаків – Бандурка, Грицько Кобзар, Прокіп Скряга, Василь Марченко, Сокового зять Михайло та ін. – усіх їх стратили у Кодні.

Українські пісні користувалися великою популярністю у різних соціальних верствах. Багато витворів словесності поширювалися у рукописних варіантах, відповідно збагачувалася тематика рукописної книжності. Також чимало літературних творів ставали народними, як наприклад, „Їхав козак за Дунай“ – пісня, яку написав козак, поет, філософ Семен Климовський.

2.2. Література. Фольклор мав величезний вплив як на професійну музику, так і на літературну творчість. У книжній літературі розширювалася сфера використання народнорозмовної мови; літературна мова поступово почала спиратися на загальнонародну основу.

У поезії найповніше книжну українську мову використав Климентій Зиновіїв, автор великої рукописної збірки віршів з описами життя простих трудівників – міщан, селян, ремісників, наймитів, козаків. Він уперше в українській літературі записав бл. 1600 народних прислів’їв та приказок; його збірка „Приповістей посполитих“ становить винятково цінне джерело з історії козацької України.

Переважно українською книжною мовою писав Іван Величковський – вихованець Київської академії, автор двох книг т. зв. курйозних віршів – акровіршів, коли перші літери кожного рядка утворюють слово; фігурних віршів у вигляді хреста, вази, півмісяця тощо, хроновіршів і т. п., що є відображенням мистецького стилю бароко у літературі.

Викладачі Києво-Могилянської академії розробляли теоретико–літературні проблеми у курсах поетики і риторики, а вже звідси передові ідеї поширювалися на землі Білорусії та Росії.

Високою технікою римування і неабияким поетичним хистом вславилися Л.Баранович, Д.Братковський, Г.Кониський, Г.Сковорода, Д.Туптало та багато інших відомих представників української культури. Поряд з віршами на релігійну тематику, з’явилася світська лірика, вірші гумористичні, панегіричні та ін.

У поетичних творах ХVІІІ ст. знайшла своє відображення тема боротьби за волю та втраченою славою, як наприклад, „Разговор Великороссии с Малороссией“, що його написав перекладач Генеральної військової канцелярії Семен Дівович у 1762 р. Цей, пройнятий почуттям національної гідності, твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Автор стверджує права України на автономію і державність.

У 2-й половині ХVІІ–ХVІІІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася у попередній період під впливом ідей Відродження. Тепер українська література опанувала мистецький стиль бароко в усіх його проявах: високе бароко, або офіційне, аристократичне, назване ще сарматським; середнє бароко і низове, або народне бароко, що розвивалося у тісній взаємодії з фольклором. На ґрунті останнього виникли жартівливо-пародійні, різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, бурлескні твори, гумористичні і сатиричні оповідання.

У прозі значного поширення набула проповідницька і публіцистична література. Зокрема, помітним явищем стала збірка публіцистично–богословських творів на захист православ’я Іоаникія Ґалятовського „Ключ розуміння“ (1659–1665), де вперше було вміщено трактат з курсу гомілетики („Наука албо способ зложеня казаня“).

Інокентій Ґізель (бл. 1600–1683), архімандрит Києво–Печерської лаври і управитель лаврської друкарні, перед тим ректор Києво-Могилянського колегіуму, у 1669 р. виступив з трактатом „Мир с богом человеку“, що за гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності згодом був заборонений царським Синодом.

Значна роль у розвитку української культури середини і другої половини ХVІІ ст. належить надзвичайно талановитому і енергійному архієпископу Чернігівському і Новгород-Сіверському Лазару Барановичу (бл. 1593–1694). У 1674 р. він заклав друкарню у Новгород-Сіверському (згодом перенесена до Чернігова), а також опублікував збірки проповідей „Меч духовний“ (1666, 1668), „Труби словес проповідних“ (1674, 1679), „Нова міра старої віри“, (1676, польською мовою) та ін. У 1671 р. польською мовою з’явилася його збірка поезій „Лютня Апполонова“.

Дмитро Туптало підготував 4-х-томне зібрання житій святих „Четьї-Мінеї“ (1689–1705 рр.). Збірка багато разів перевидавалася і до сих пір залишається однією з найвідоміших книг. В одному з листів О.Пушкін радив „читать Четь-Минею, особенно легенды о киевских чудотворцах; прелесть простоты и вымысла!“. Можна назвати також інші популярні видання цього визначного діяча, який був канонізований церквою у 1757 р. („Руно орошенное“, „Вопросы и ответы краткие о вере“, „Зерцало православного исповедания“, „Алфавіт духовный“ та ін.

Помітного розвитку набула історична проза. У 2-й половині ХVІІ ст. з’явилися такі історичні пам’ятки, як „Хроніка з літописців стародавніх“ Феодосія Сафоновича (1672–1673 рр.) та перший на східнослов’янських землях підручник з історії „Синопсис“ (1674 р.), який за півтора століття перевидавався десятки разів, у т. ч. грецькою і латинською мовами. Авторство цієї книги достовірно не встановлене (можливо, І.Ґізель або П.Кохановський).

З ХVІІІ ст. відомі знамениті козацькі літописи: Самовидця (автором вважають Романа Ракушку-Романовського) з описом подій з 1648 по 1702 р.; Григорія Грабянки, що розповідає про події від давніх часів до 1709 р. та Самійла Величка. Останній складається з двох частин та охоплює період від початку Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і до 1700 року. Рукопис, писаний книжною українською мовою, містив десять портретів гетьманів, багато документів та поетичних текстів.

Оригінальні козацькі літописи, а також вже згадані Пакти і Конституція П.Орлика, „Історія Русів“ та ін., становлять цінне надбання української суспільно-політичної думки ХVІІІ ст. Їх автори, представники козацької старшини, відстоювали національну гідність українців, законне право на самоствердження у колі інших народів.

Серед подібних праць можна згадати „Краткое описание о козацком малороссийском народе і о военных его делах“ Петра Симоновського (1765 р.), одного з кращих представників військових канцеляристів, який після закінчення Києво-Могилянської академії продовжував навчання у західноєвропейських університетах Кенігсберга, Галле, Лейпцига, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у Генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею.

Інший випускник Київської академії, письменник та історик Василь Рубан, що навчався у Московському університеті та був секретарем князя Г.Потьомкіна, видав низку творів з історії, географії і статистики України: „Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію“ (1773 р.), „Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 р.“ (1777 р.) та ін. Він же видав „Записки“ В.Григоровича-Барського (1778 р.).

Ширилася історико-мемуарна література (щоденники П.Орлика, М.Ханенка, Я.Марковича, П.Апостола, І.Тимковського, Д.Туптала, М.Коржа та ін.). Цінним історичним джерелом є приватне листування Г.Полетики. У читацькому середовищі історичні збірники мали помітну перевагу над літературними.