3. Особливості і тенденції розвитку сучасної української культури

3.1. Засвоєння національно-культурної спадщини. Із створенням у 1991 р. суверенної держави у розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи.

У лютому 1992 р. Верховна Рада України ухвалила „Основи законодавства про культуру“, якими передбачалися заходи подальшого розвитку української національної культури.

Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена у розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією культурного поступу стало засвоєння величезної за обсягом і прихованої, або сфальшованої, національної спадщини. Це послужило фундаментом будівництва сучасної української культури. В її контекст увійшли твори таких духовних велетнів, як В.Винниченко, М.Грушевський, О.Довженко, М.Драгоманов, С.Єфремов, М.Костомаров, П.Куліш, М.Максимович, Є.Маланюк, І.Огієнко, І.Франко, Т.Шевченко, Л.Українка, митців українського відродження, представників церкви тощо.

До скарбниці національної культури слід додати і чимало творів радянського періоду, а також величезний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковані численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, наприклад, фундаментальна п’ятитомна „Історія української культури“. Найавторитетнішими сучасними авторами, котрі всебічно висвітлюють історію української культури є Іван Дзюба та Мирослав Попович.

Культурна спадщина повертається до нас разом з відродженням таких всесвітньовідомих історико-культурних пам’яток, як Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі у Києві, Густинський монастир та ін. Відновлюються численні скульптурні пам’ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії (наприклад, у Києві – це пам’ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності). Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов’язаний з її матеріальним станом. Нині нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв’язання ж цієї проблеми залежить, насамперед, від ефективного реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найважчому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні колективи, заклади культури тощо, що потребують державної підтримки. У лютому 2005 р. Верховна Рада України провела слухання на тему „Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації“.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак, культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують вульгарні культурні стереотипи.

Найефективнішим способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура – органічна сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує залучення різноманітного спектру національних і світових надбань, піднесення на відповідний рівень системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Україна отримала можливість скористатися кращим світовим досвідом у вирішенні соціально-культурних проблем. Однією з найхарактерніших ознак часу є тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв’язків. Підписано угоди про культурну співпрацю з урядами понад 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С.Лифаря, що проводяться у Києві з 1994 p., фестиваль сучасної музики „Таврійські ігри“, змагання молодих виконавців класичної музики „Володимир Крайнев запрошує“ і т. п.

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка „Золото степів України“; у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою „Слава Візантії“. Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України, як однієї з найбільших країн Європи, у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

3.2. Явище постмодернізму. Терміном постмодернізм звичайно позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з 1970-х років. Поворот від модернізму до постмодернізму пов’язується з глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності – влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з „механізму“ на „організм“, здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп’ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об’єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерним для постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих та низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів маніпуляційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас – цинізм, поверховість, естетична вторинність тощо.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб’єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню „зробленість“, конструювання, антиієрархічність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами.

У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп’ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування у різних культурних системах, у плюралістичному світі.

Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класичної, романтичної, авангардної.

У постмодернізмі посилюється відчуття того, що „майбутнє було вчора“ – з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час, як одночасність множинності часів, стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час, як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію, жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової „радісності тексту“, прагнення до задоволення, атрактивності. Відбувається синтез елітарної і масової культур.

Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує принципової здатності останнього до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм повязує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини, як його унікальної і невід’ємної частини, до постійних трансформацій. Внаслідок мільйоннократного тиражування творів мистецтва на інтернетівських сайтах, через міжнародну виставкову діяльність, просвітницький туризм, елітарні тексти, що присутні у побутовій рекламі та дизайні, відбувається залучення до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на „музей без стін“. Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з іншого – стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей.

3.3. Освіта, наука, мистецтво. У 1992 році здійснено реорганізацію управління освітньою сферою, створено єдине Міністерство освіти і науки, розроблено державну програму „Освіта. Україна ХХІ століття“, виконання якої спрямовано на долучення до світових стандартів освіти. У 1999 р. ухвалено Закон України „Про загальну середню освіту“.

Сьогодні в освітянській сфері існує 5 ступенів навчання:

• загальноосвітня підготовка (4 класи);

• основна середня освіта (7 класів);

• повна середня освіта (11 класів);

• базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання;

• вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5-6 років навчання.

З 2000 року у школах запроваджено 12-бальну систему оцінювання знань. Велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, вивченню іноземних мов. Більшість навчальних закладів переведена на українську мову викладання.

Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади – гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи різних форм власності. У 1990-х рр. відновлено діяльність Києво-Могилянської та Острозької академій.

З 2005 р. відбувається інтеграція вищої школи (а це понад 900 ВНЗ, з них майже 350 – ІІІ-ІV рівня акредитації) у Болонський процес. Запроваджуються європейські норми та стандарти. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання. Діють міждержавні угоди про співпрацю в галузі освіти і науки. Щороку тисячі студентів, аспірантів, науковців і викладачів з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном.

Наука. Головним науковим центром України є Академія наук, яка з 1994 року має статус Національної. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідженняв усіх галузях сучасної науки, успішно співпрацюють з зарубіжними колегами. Численні наукові установи – Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут філософії, Інститут археології, Інститут української археографії та ін. – вивчають сучасне і минуле нашої культури, осмислюють подальші перспективи її розвитку.

Національна академія наук, у порівнянні з провідними країнами, надзвичайно скромно фінансується; відтак, у суспільстві гостро дискутується питання щодо ефективності діяльності НАНУ. Внаслідок недостатнього фінансування Академія втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури, або виїзджають за кордон.

Існують пропозиції про об’єднання освіти з прикладною наукою, скорочення кількості наукових проектів та омолодження віку вчених. Найближчі роки покажуть доцільність та корисність запропонованих заходів для виведення вищої освіти та науки України на рівень світових стандартів.

Література. Активно розвивається літературний процес. Письменники позбуваються панівного творчого методу радянської літератури – соціалістичного реалізму. З’являються неоавангардистські групи, які захоплюються постмодернізмом.

Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, „Пропала грамота“ характерне карнавальне блазнювання, у якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої багатьох сучасних романів профанують світ скоріше від неспроможності людей порозумітися одне з одним; їхнє плетиво словес – радше спосіб приховати порожнечу буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу.

Відомими сучасними письменниками, поетами і перекладачами є Юрій Андрухович, Ірина Жиленко, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Андрій Курков, Михайло Слабошпицький та багато інших. У літературний процес сміливо вступили молоді сили.

Неперевершеним ліриком залишається Ліна Костенко, авторка знаменитих віршованих романів „Маруся Чурай“ та „Берестечко“, одна з небагатьох, хто не втратив людської гідності у часи нелегких для народу випробувань. Її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виявляла прямо і відкрито; вона мріяла писати вірші не з політичним забарвленням, а „малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні“.

Поетеса доклала великих зусиль для вивчення культурної спадщини Чорнобильської зони; знаковими стали її публіцистика і публічні виступи. У 2010 р. вийшов прозовий твір „Записки українського самашедшого“, що викликав значний резонанс у суспільстві.

Неабиякої популярності набули твори лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка Марії Матіос („Солодка Даруся“, „Нація“, „Щоденник страченої“, „Москалиця“, „Армагедон уже відбувся“ та ін.), написані, за власним визначенням письменниці, у дусі „психологічного надреалізму“. Її твори прекладені багатьма мовами світу.

Провідною письменницькою організацією України є національна (з 1998 р.) Спілка письменників України, яка об’єднує понад 1800 митців, має власне видавництво „Український письменник“, журнали „Вітчизна“, „Всесвіт“, „Дзвін“, „Дніпро“ та ін.

Поет Тарас Федюк очолює альтернативну до Спілки письменників організацію – Асоціацію українських письменників.

Головним літературно-мистецьким заходом залишається міжнародне Шевченківське свято.

Образотворче мистецтво. Для образотворчого мистецтва України характерна різноманітність мистецьких стилів – від реалістичних до найсучасніших віянь. Талановиті художники та скульптори представляють свої досягнення на численних виставках у різноманітних мистецьких центрах і галереях: Український дім, мистецький Арсенал, Центр мистецтв „Славутич“, Центр сучасних мистецтв „Брама“, галерея „Градобанку“ та ін.

Світове визнання здобув народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Іван Марчук – засновник багатьох стилів у живописі; один з них митець жартома назвав „пльонтанизмом“ (від „плести“, „пльонтати“), коли картини пишуться ніби з клубочків чудернацьких ниток. Творчість майстра справді не піддається жодній класифікації; він створив грандіозний цикл абстрактних робіт, у яких проглядається щось наївне і казкове.

У 2006 р. Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла І.Марчука до лав „Золотої гільдії“ та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. У 2007 р. митець потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, укладеним британською газетою „The Daily Telegraph“.

У галузі монументальної пластики вславився художник і скульптор Анатолій Кущ – автор понад 60 пам’ятників і монументально-декоративних композицій, встановлених в Україні, Польщі, США та ін. („Шляхи Тараса“, „Берестецька битва“, „Жертвам голодомору“, „Богдан Хмельницький“, „Тарас Шевченко“, Монумент Незалежності України та ін.).

Головною ознакою сучасного українського образотворчого мистецтва є поєднання фігуративного та абстрактного методів творчості, що надає художникам необмежені можливості індивідуального самовияву. Проте народне мистецтво залишається не лише джерелом натхнення українських художників, а й джерелом духовності, без якої мистецтво стає неповноцінним.

Музичне мистецтво. Найвпливовішою організацією у царині музики є Національна музична спілка, що нею керує Анатолій Авдієвський – народний артист України, лауреат національної премії ім.. Т.Шевченка, академік. Спілка об’єднує понад 2 тис. професійних діячів музичного, хорового, хореографічного, естрадного мистецтва, народно-інструментальної, духової музики. З її ініціативи проведено чимало всеукраїнських і міжнародних конкурсів та фестивалів.

Найпомітнішою постаттю серед оперних співаків нині є лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Володимир Гришко; він виступав на одній сцені з відомими майстрами Л.Паваротті, П.Домінго, М.Кабальє та ін., є бажаним гостем у провідних театрах світу.

Зіркою української естради стала співачка Руслана Лижичко – переможниця Євробачення-2004. Її виступи у стилі етномузики полонили глядачів, а альбом „Дикі танці“ став рекордсменом на музичному ринку.

Відомими українськими співаками є І.Білик, О.Білозір, І.Бобул, С.Гіга, П.Зібров, А.Лорак, Т.Повалій, О.Пономарьов, О.Скрипка та ін. Неперевершеним виконавцем народної пісні залишається Ніна Матвієнко.

Театральне мистецтво. В Україні діє близько 130-ти професійних театрів: понад 20 – це музично-драматичні (у т. ч. і Рівненський, що уже відзначив свій 70-річний ювілей), 16 – драматичні, 25 – лялькові, 9 – для дітей і юнацтва, а також театри драми, пантоміми, музичної комедії, оперети та ін. Світову славу і визнання здобули Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний драматичний театр російської драми ім. Лесі Українки, Львівський, Харківський, Одеський театри опери та балету та ін.

Серед видатних діячів театрального і акторського мистецтва необхідно відзначити Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка, лауреатів Національної премії України ім. Т.Шевченка Богдана Козака, Федора Стригуна та ін.

Увагу молоді привернули вистави Михайла Мельника – „Гайдамаки“ за поемою Т. Шевченка, „Кара“ за повістю М.Гоголя „Тарас Бульба“, „Гріх“ за мотивами творчості М. Коцюбинського.

Кінематографія. П’ять державних кіностудій: Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська кіностудія хронікально-документальних фільмів, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка, а також понад двадцять кіностудій недержавної форми власності сьогодні працюють в Україні. Найвідомішими режисерами є Р.Балаян, К.Муратова, В.Савєльєв, В.Новак, М.Кац та ін.

Суперечливі тенденції розвитку української культури на початку третього тисячоліття – характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала у полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних здобутків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина.

Запорукою успіху у досягненні цієї мети є могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури у часі і просторі XXI століття.

Джерела і література:

Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. – К., 2005

Дзюба І. Є поети для епох. – К., 2011

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 2005

Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього. – К., 2001

Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? //Дзюба І. З криниці літ. – К., 2001. – Т. ІІ. – С. 578–594

Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Там само.– С. 715–722

Дзюба І. З історії українського кінематографа // Там само. – С. 726–742

Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К., 1995

Катерина Білокур очима сучасників: Спогади. Есеї. Розвідки з архіву художниці / Упоряд. М.Кагарлицький. – К., 2000

Коваль В. „Собор“ і навколо собору. – К., 1989

Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К., 2005

Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1994