Т ема 3. Українська культура у XIV – першій половині XVII ст.

1. Відродження та поширення гуманістичних ідей у

духовній культурі.

2. Розвиток освіти, наукових знань та книгодрукування.

Культурно–просвітницька діяльність братств.

3. Архітектура і образотворче мистецтво. „Золотий вік“

Львівського архітектурного Ренесансу.

4. Музична культура і театральне мистецтво.

1. Відродження та поширення гуманістичних ідей у духовній культурі

Відродженням або Ренесансом називають потужний культурний рух у ХIV–XVI ст., у процесі якого відбулося подолання духовного диктату церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ і прагнення людей до щасливого життя. У цей період небувалого розквіту досягли література, наука, мистецтво. Характерними ознаками ренесансної культури були її світський характер, гуманізм, відродження інтересу до античної спадщини, переміщення людини у центр всесвіту і мистецтва.

Культура Відродження виникла на ґрунті досягнень, що сталися у добу пізнього середньовіччя, коли відбулося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, вогнепальна зброя), зроблено великі географічні відкриття. Усі ці явища підготували підгрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження.

У європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та філософії. У його середовищі сформувалися ідеї громадянського гуманізму, патріотизму, свободи особистості, гідності людини, громадянського служіння, спільного блага тощо.

В останній третині XV ст. в Італії та у південній Франції відбулося зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

В українській культурі період раннього гуманізму зазвичай відносять до XV–XVI ст.; він ознаменований діяльністю учених та письменників – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Града, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського–Роксолана та ін. Вони навчалися у європейських університетах і збагатили ренесансну культуру творами, де відчутне нове розуміння людини–особистості, радість від праці, гордість за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі. Гідність людини гуманісти розуміли як набуту, а не вроджену якість. Розум, особисті чесноти, шляхетність, освіченість, а не походження – ось основа гідності людини.

Юрій Дрогобич (справжнє прізвище Котермак, псевдонім за назвою рідного міста) навчався у Краківському та Болонському університетах. В останньому отримав ступінь доктора філософії, а також медицини. Викладав математику, астрономію, а у 1481–1482 рр. був ректором Болонського університету. У 1483 р. у Римі була опублікована його книга „Прогностична оцінка поточного 1483 року“. Це взагалі перша друкована книга українського автора. У ній здійснено астрологічний прогноз і подано багато відомостей з астрономії, метеорології, географії (наприклад, тут вперше вказано географічні координати Львова, Дрогобича та деяких інших міст України).

Юрій Дрогобич надавав матеріальну допомогу українським студентам (варто згадати, що протягом XV–XVI ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 вихідців з руських земель). Також завдяки його підтримці у 1491 р. у Кракові Швайпольт Фіоль видав перші у світі книги кириличним шрифтом.

Надзвичайно яскравою постаттю був Станіслав Оріховський–Роксолан – оратор, публіцист, історик, філософ. У численних творах з позицій гуманізму він розглядав проблеми ролі церкви у суспільстві, війни і миру, виховання, освіти, відносин володаря і народу, суспільного блага тощо. Широкий розголос у Європі мав його твір „Про турецьку загрозу“, що зіграв певну роль у створенні антитурецької коаліції держав. Частина ораторських творів та листів друкувалася у збірниках прози в Італії. Оріховський з гордістю підкреслював своє русинське (українське) походження; до свого прізвища він додав ім’я Роксолан, підкреслюючи цим свою національну приналежність. В історичних творах Оріховський доводив давність культурних традицій українського народу.

До плеяди гуманістів належить також поет і політичний діяч Йосип Верещинський (1532–1598), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом. Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (1558–1629), який звертався у своїх віршах до українського фольклору. У своїх „селянках“ він не тільки оспівував красу української природи та вроду українських дівчат, але й писав про жорстоке пригнічення селян.

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами, головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут, завдяки безпосереднім контактам із гуманістами Західної Європи, через ознайомлення із творами європейських мислителів, зароджувався і міцнів та структурно оформлявся український гуманістичний рух. У згаданих українських містах уже у XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школами, друкарнями, гуртками учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, навчальні,– а й навчали молодь.

Поступово почали з’являтися переклади Святого Письма, наближені до народної розмовної мови. У цьому контексті треба згадати таку визначну пам’ятку староукраїнської мови та книжкового мистецтва XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (1556–1561 рр.), писане Михайлом Василевичем з Сянока та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. За здогадками дослідників, високохудожні ілюстрації до нього виконав знаменитий іконописець із Самбора Федуско.

Переклади та масові розповсюдження Святого Письма, доступною для освічених людей мовою, не тільки прокладали шлях до розуміння священних текстів та знайомили читачів із засадами первісного християнства, але й сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму та Реформації.

Отже, період XІV–XVI ст. був надзвичайно важливим у культурно–національному поступі українського народу. У його розвитку проявилися дві тенденції: традиційна і новаторська. Традиційна ґрунтувалася на візантійсько-православній містичній традиції, на збереженні ідеалів первісного християнства; вона орієнтувала людей на духовне вдосконалення та споглядальне життя. Новаторський підхід був зумовлений ренесансним та гуманістичним переворотом світоглядних засад, зростанням інтересу до науки й філософії; він заохочував до активної суспільно-політичної діяльності і творчої праці на благо людини.