2. Культурне життя української діаспори в Америці та Австралії

3.1. США. Від початку еміграції українців до США у 1871 р. і до І Світової війни з наших земель до цієї країни прибуло бл. 350 тис. чол. Протягом наступних десятиліть це число значно збільшилося. За неофіційними даними, що фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців.

Нині українці за чисельністю посідають 21-е місце серед усіх етнічних груп цієї країни. Більше половини їх проживає у штатах Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Каліфорнія; також українці проживають у штатах Мічиган, Огайо, Іллінойс, Флорида, Міннесота та ін.

Однією із найважливіших координуючих та репрезентативних установ і головним центром українських організацій у США став Український конгресовий комітет Америки (УККА), заснований у 1940 р. Як благодійна, просвітницька та філантропічна організація, УККА має великий досвід активної праці над вирішенням питання відносин між США та Україною. З 1944 р. УККА видає періодичне видання „The Ukrainian Quarterly” та двотижневик „The Ukrainian Bulletin”, що їх заснування та розвиток пов’язано з ім’ям відомого історика церкви Миколи Чубатого. На сторінках цих періодичних видань опубліковано низку історико-церковних, політологічних, культурологічних та літературних матеріалів.

У розвитку організованого життя української громади у США можна виокремити чотири етапи: 1) період до Першої світової війни, що характеризується становленням організаційної мережі та формування чіткої національної ідентичності; 2) період між двома світовими війнами, коли було створено нові українські організації; 3) період після Другої світової війни, коли політичні емігранти, що переїхали з таборів для біженців і переміщених осіб у Німеччині й Австрії, включилися в роботу існуючих українських організацій і створили нові; 4) із середини 1980 рр. і донині, що позначився налагодженням відносин між українськими материковими та українськими діаспорними вченими.

Освіта. Важлива роль у збереженні етнічної ідентичності та культурної самобутності американців українського походження належить розгалуженій системі освіти. Перша українська школа була відкрита у 1893 р. у містечку Шамокін у штаті Пенсільванія; навчання тут проводилося після англомовного денного. Перші українські цілоденні школи з’явилися у 1920-х рр. при українських католицьких церквах, згодом вони увійшли до американської освітньої системи. Навчання у них здійснювалося української та англійською мовами. З 1953 р. функціонує Шкільна рада – громадська організація, яка опікується освітою дітей українського походження. Нині в США діють суботні й недільні школи українознавства, які здійснюють навчання за громадські кошти.

Українська мова вивчається у Гарвардському, Пенсильванському, Каліфорнійському, Колумбійському та Іллінойському університетах.

Наука. Після Другої світової війни до США переїхала велика кількість українських вчених з Німеччини та Австрії, які активно розпочали проводити вільні наукові дослідження на північноамериканському континенті. У 1955 р. Загальні збори НТШ ухвалили рішення про перетворення відділів товариства у Європі, США, Канаді та Австралії на окремі „самостійні товариства“. Найпліднішою є діяльність НТШ у США (НТШ–А) з головним центром у Нью-Йорку, де у власному будинку розміщені канцелярія, бібліотека, архіви і конференційна база товариства. НТШ–А зберегло структуру членства за секціями. Воно видало понад 50 томів „Записок НТШ“. Віддано працювали у товаристві Микола Чубатий, Роман Смаль-Стоцький, Матвій Стахів, Григорій Лужницький, Василь Лев, Ярослав Падох та ін. Зважаючи на територіальну розпорошеність, на теренах США були утворені осередки НТШ у Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Детройті, Клівленді та Пітсбургу. Важливим новітнім науково–дослідним видавничим проектом НТШ–А є „Енциклопедія Української Діаспори“ (на 2012 р. 2 томи), який здійснюється під редакцією проф. Василя Маркуся. Одним із чільних конференційних проектів НТШ–А є щорічні Шевченкознавчі конференції.

Важливе місце у науковому житті США належить Українській вільній академії наук (УВАН; Ukrainian Free Academy of Sciences). УВАН у США заснована у 1950 р.; її основними напрямами діяльності є ознайомлення світу з досягненнями української науки; продовження досліджень у галузі українознавства; залучення українських наукових сил до праці в американських наукових інституціях. Першим Президентом академії було обрано Михайла Ветухова, котрий також став ініціатором та головним редактором англомовного наукового журналу „Аннали української академії“ у США („The Annals of the Ukrainian Academy“).

В УВАН у США засновано такі секції: історичну, філологічну, економічних та суспільних наук, природничих і медичних наук, фізико-математичих і технічних наук, а також мистецьку кураторію. При УВАН розбудовано Центр української документації: бібліотеку ім. Володимира Міяковського (містить 50 000 книг) та архів ім. Дмитра Антоновича з різних періодів історії України. УВАН у США видала більше 100 книг українською і англійською мовами. Головні з них: англомовні „Аннали“ (вийшло 13 тт.), „Огляд української історіографії“ Дмитра Дорошенка та „Українська історіографія 1917 –56 рр.“ Олександра Оглоблина англійською мовою (1957), „Історія української літератури“ Дмитра Чижевського (1956 р.), неопубліковані листи гетьмана Івана Мазепи за редакцією Ореста Субтельного (1975 р.) та ін.

Важливий внесок у розвиток української історичної науки у діаспорі зробило Українське історичне товариство (УІТ), засноване у 1965 р. у США з ініціативи Любомира Винара. Першим головою товариства був відомий історик Олександр Оглоблин, науковим секретарем Л.Винар. З 1981 р. товариство очолює Л.Винар. Членами-засновниками УІТ були М.Антонович, Л.Винар, Б.Винар, І.Витанович, О.Домбровський, О.Оглоблин, Я.Пастернак, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін.

УІТ організувалося навколо часопису „Український історик“, що виходить з 1963 р. Статті журналу рецензуються у провідних реферативних виданнях США та Європи. УІТ є членом Американської історичної асоціації та бере участь у наукових конференціях американських і канадських наукових товариств, а також співпрацює з УВАН, НТШ та іншими українськими науковими установами, має представництва у Канаді, Європі та Україні. УІТ видає окремі книжкові серії: „Історичні монографії“, „Історичні студії“, „Мемуаристика“, „Українські вчені“, „Грушевськіяна“ та ін.

Відомий у світі Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ) був заснований з ініціативи Союзу українських студентських товариств Америки, що під час свого третього конгресу (Клівленд 1957 р.) вирішив створити фонд кафедр українознавства. У 1967 р. український вчений-сходознавець Омелян Пріцак підтримав ініціативу студентів і запропонував створити центр українознавчих студій з трьома кафедрами – історії, мови, літератури та дослідним інститутом українознавства у Гарвардському університеті. Було також створено Комітет українських студій, який мав планувати і координувати курси, семінари, магістерські та докторські програми з українознавчих дисциплін. Першим директором УНІГУ був Омелян Пріцак (заступник Ігор Шевченко), згодом Г.Грабович і Р.Шпорлюк, тепер – професор Майкл Флаєр. УНІГУ видає квартальник „Harvard Ukrainian Studies“; від 1981 р. діє Археографічна комісія, яка займається виданням історичних документів різними мовами. Щороку відбуваються літні курси з української мови, літератури, історії і політології для приїжджих студентів та надаються стипендії українознавцям з різних країн.

Архітектура і скульптура. У 1952 р. українські скульптори та художники заснували Асоціацію українських артистів (художників і скульпторів), яка постійно організовує виставки робіт митців українського походження, має свої художні студії, випускає журнал „Нотатки з мистецтва“. До найпопулярніших митців США належать Михайло Мороз, Едвард Козак, Ніколас Бутович, Яків Гніздовський, Андреас Дараган – автор пам’ятника Т.Шевченкові у Вінніпегу (1961 р.), Леонід Молодожанин – автор монумента Кобзареві у Вашингтоні (1964 р.) та ін.

У США плідно працювали українські інженери-архітектори. Серед них Юрій Кодак, Радослав Жук, Іван Заєць, Володимир і Ярослав Січинські, Юліан Ястремський, Мирослав-Данило Німців та ін. Низку архітектурних споруд у США побудовано за проектами українців. Наприклад, Ю.Ястремський спроектував Українську католицьку катедру і храм Христа-Царя у Філадельфії, церкви св. Івана Хрестителя в Нюарку та Оттаві, дерев’яну церкву в Барнесборо, православні церкви св. Трійці у Вест-Філді та св. Варвари в Орендні, католицьку церкву св. Марії у Ванкувері та ін. М.-Д.Німців зробив проект Української католицької єпископської канцелярії у Чикаго та 12 церков у різних містах США; Ю.Кодак – церкву-монумент у Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі) в пам’ять про голодомор 1932–1933 рр.

З метою збереження етнічної самобутності українці у США заснували низку музеїв. З 1952 р. діє музей-архів у Клівленді з найповнішою збіркою преси та літератури діаспори, Український музей сучасного мистецтва у Чикаго (Філадельфія), Український музей у Нью-Йорку тощо. Поряд з музеями, важливу роль у житті української діаспори відіграють бібліотеки, організовані практично в усіх місцевостях, де проживають українські громади (Філадельфія, Чикаго, Нью-Йорк та ін.).

Література. Серед української діаспори у США є низка відомих письменників, поетів та критиків. У 1954 р. засноване об’єднання українських письменників „Слово“, членами якого стали відомі літератори Василь Барка, Докія Гуменна, Святослав Гординський, Галина Журба, Юрій Шевельов та ін. Письменники молодшої генерації (Богдан Бойчук, Георгій Коломієць, Богдан Рубчак та ін.) згуртовані у Нью–Йоркській групі. Їх твори друкуються також англійською мовою.

Важливим джерелом інформації про події в Україні та про життя діаспорних громад є періодичні видання, яких у США виходить близько 80 („Свобода“, „Америка“, „Національна трибуна“, „Нова зоря“ та ін.).

3.2. Канада. Вперше українці емігрували до Канади у 1891 р. У той перід канадський уряд всіляко сприяв широкомасштабній еміграції з Південної, Центральної та Східної Європи для сільськогосподарського освоєння західних теренів держави. За останніми статистичними даними у Канаді проживає близько 1 млн. українців.

Більшість українців за даними перепису проживають у провінціях Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван, Квебек та Нова Шотландія. Координаційним центром суспільного життя української діаспори є Комітет українців Канади (КУК), створений у листопаді 1940 р.; по Другій світовій війні він активно сприяв українській еміграції до цієї країни.

Освіта. Одним із найважливіших чинників збереження української ідентичності у Канаді є широка мережа шкіл різного типу та вищих навчальних закладів, у яких вивчаються українська мова, література, географія та інші українознавчі дисципліни. У 1970-х рр. у провінціях масового проживання українців діяли 114 українських шкіл. Тоді ж на вимогу українців провінцій Альберти, Манітоби і Саскачевану було запроваджено нове шкільне законодавство. Відповідно до нього у державних школах дозволялося створювати класи, що працювали за двомовними навчальними програмами, при цьому українською мовою у них могло здійснюватися до половини обсягу навчання. Викладання української мови та історії було запроваджено у Саскатунському, Манітобському, Альбертському і Торонтському університетах.

Наука. У 1947 р. з Європи до Канади переїхав Дмитро Дорошенко; відповідно, з 1949 р. президію УВАН перенесено до Вінніпега. По смерті Д.Дорошенка (1951 р.) Президентом канадської УВАН став Леонід Білецький. Канадська УВАН ділиться на інститути й комісії, має бібліотеку й архів, видає серії „Slavistica“, „Onomastica“, „Ukrainica Canadiana“, „Українські вчені“ (1949–1961 рр.) та ін.

Центром Наукового товариства ім. Шевченка у Канаді (НТШ–К) є Торонто. З часу свого заснування (1949 р.) НТШ–К веде суттєву конференційну діяльність; під егідою Товариства вийшло десятки томів праць і збірок. У когорті діячів НТШ–К післявоєнного періоду – Євген Вертипорох, Ярослав Пастернак, Ярослав Рудницький, Богдан Стебельський, Володимир Мацьків та десятки вчених молодшої генерації. Товариство має територіальні осередки в Едмонтоні, Оттаві, Монтреалі.

У 1976 р. при Альбертському університеті було засновано Канадський інститут українських студій (КІУС) на чолі з відомим істориком Манолієм Лупулом. Інститут проводить велику дослідницьку і видавничу діяльність про Україну та українську діаспору. Найвагомішими виданнями КІУС  є п’ятитомна „Енциклопедія України“ та англомовна „Історія України-Руси“ Михайла Грушевського у 10 томах. З КІУС співпрацювали відомі вчені Іван Лисяк-Рудницький, Петро Потічний, Михайло Марунчак, Орест Субтельний та ін. Нині Канадський інститут українських студій очолює відомий історик Зенон Когут; КІУС є провідним дослідницьким закладом світового рівня, котрий відкриває, зберігає й розповсюджує знання про Україну та українців.

Сприяють збереженню українцями своєї культурної самобутності й численні українські музеї, бібліотеки та архіви. Зокрема, в Саскатуні діє Український музей Канади з філіями в Едмонтоні, Вінніпегу і Торонто; у Вінніпезі – Український культурний та освітній центр; в Едмонтоні – Український канадський архів та музей.

Протягом 1950–1960-х рр. у Канаді видавалося до 50 україномовних періодичних видань, а у 1980-х рр. – понад 25. Найважливішими друкованими виданнями Канади є тижневики „Український голос“, „Новий шлях“, „Гомін України“ „Життя і слово“, двотижневик „Євангельський ранок“ та ін.

Архітектура та образотворче мистецтво. Низку архітектурних споруд у Канаді побудовано за проектами українців. Так, Радислав Жук спроектував нову ратушу в Оттаві, українські католицькі церкви св. Михайла (провінція Манітоба), і Пресвятої Євхаристії (Торонто); Юрій Кодак – собор св. Володимира у Торонто тощо. Відомі художники Канади В.Баляс, М.Дмитренко, І.Кубарський у 1952–1953 рр. виконали розпис у стилі козацького бароко українського православного кафедрального Собору св. Володимира. Цей храм став одним із кращих зразків українського церковного мистецтва Канади. Світову славу отримав український художник Василь Курилик, автор ікони „Охтирська Богоматір“, серії картин „Приїзд на Манітобську землю“, „Зелені свята“ та ін.

3.3. Аргентина. У другій половині ХХ ст. в Аргентині були засновані такі українські товариства і організації, як Український клуб (1947 р.), Союз українок (1948 р.), „Пласт“ (1949 р.), Спілка української молоді (1950 р.), Братство українських січових стрільців (1950 р.), Братство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА (1951 р.), Українське католицьке об’єднання (1951 р.), Союз аргентинсько-українських студентів (1953 р.) та ін., які спряли активізації суспільної та культурно-освітньої роботи української громади.

У 1947 р. відбувся перший конгрес українців Аргентини, на якому було утворено Українську центральну репрезентацію – крайовий центр, який координує діяльність більшості українських товариств і організацій та представляє інтереси українців перед місцевими властями.

У 70-х рр. ХХ ст. багато українських товариств і організацій припинили своє існування. Серед головних причин цього – старіння членського складу діаспорних організацій та відірваність від України, поглиблення асиміляційних процесів; крім того, економічна криза і режими військових диктатур у країні спричинили переїзд заможнішої частини українців, зокрема інтелігенції, у Північну Америку та Австралію. Однак у 1970-х рр. виникло нове професійне об’єднання – Товариство українських високошкільників Аргентини, яке щороку презентує українські видання на Всеаргентинській книжковій виставці.

Великим досягненням української громади стало спорудження у Буенос-Айресі пам’ятника Тарасу Шевченку (1971 р.) та заснування Фундації ім. Т.Шевченка у 1972 р., що опікується пам’ятниками та українським цвинтарем у м. Монте-Гранде.

Відомим науковцем в Аргентині був професор Євген Онацький (1894–1979), який у 1947 р. заснував у Буенос-Айресі Спілку українських науковців, митців та літераторів та уклав „Українську малу енциклопедію“ (1953 р.), що є пам’яткою української культури.

Нині на території Аргентини діє кілька українських об’єднань: „Просвіта“, яка, крім центрального осередку у Буенос-Айресі, має 14 філій, видає газету „Українське слово“, забезпечує діяльність „рідних шкіл“ та гуртків художньої самодіяльності тощо; „Відродження“, що має друкований орган – щомісячник „Наш клич“ – і три філії у передмістях столиці; Аргентинська організація високошкільників; скаутська організація „Пласт“.

3.4. Бразилія. У цій країні проживає найбільше українців у Південній Америці. Центральною установою є Українсько-бразилійська центральна репрезентація. Її засновниками стали Українська католицька та Українська автокефальна церкви, Хліборобсько-освітній союз, Товариство прихильників української культури, релігійно-культурний центр „Полтава“ та ін.

Шкіл, де викладання здійснюється лише українською мовою, у Бразилії немає. Однак у малій семінарії Святого Йосафата у Прудентополісі окремі курси читаються українською. Майже при всіх українських церквах функціонують суботні курси українознавства. З 1991 р. у штаті Парана у чотирьох державних школах здійснюється викладання української мови. Існує також українське відділення в університеті Ріо-де-Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою „Антологію української літератури“ та збірки сучасної української поезії різних років („Мандри“ та ін.).

Українські громади проживають також в Уругваї, Парагваї, Болівії, Колумбії та інших країнах Південної Америки, проте важливих відомостей про організоване культурне життя українців у цих державах немає.

3.5. Австралія. Переселенці 1948–1951 рр. були єдиною великою хвилею української імміграції до цієї країни і вони виявилися однією з найорганізованіших етнічних груп. Вже у 1949–1950 рр. в усіх штатах, за винятком Тасманії, виникли українські громади.

У червні 1950 р. у Мельбурні відбувся з’їзд повноважних представників, на якому було ухвалено рішення заснувати координаційний центр – Об’єднання українців Австралії, яке очолив В.Болюх. Головні завдання центру, перейменованого у 1953 р. у Союз українських організацій в Австралії (СУОА), згідно зі статутом, полягають у тому, щоб „репрезентувати українську спільноту в Австралії. Ознайомлювати австралійську спільноту з українською історією, культурою, мистецтвом та визвольною боротьбою. Координувати працю організацій, об’єднаних в СУОА“. На сьогодні в СУОА входять бл. 30 організацій і представники церкви.

Важливу роль у суспільно-громадському житті українців Австралії відіграє українське шкільництво. Українські суботні школи були засновані ще у 1949 р. і відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її культуру, звичаї та релігію. Чисельність українських шкіл і учнів, що у них навчалися, зазнавала змін. У 1987 р. в усіх штатах Австралії діяли 14 українських шкіл, у яких навчалося близько 1 тисячі учнів, а у 1991 р. – 15 шкіл і 760 учнів. Діє Українська центральна шкільна рада.

Важливим осередком українознавчих студій є університет ім. Монаша у Мельбурні, при якому у 1983 р. було створено Лекторат україністики ім. М.Зерова. Лекторат має навчальні програми з української мови й літератури у рамках відділу славістики, готує здобувачів дипломів магістра і доктора, здійснює науково-дослідну і видавничу діяльність. Від заснування провідним викладачем був М.Павлишин. До середини 90-х рр. ХХ ст. Лекторат пройшли понад 120 студентів.

Діє також кафедра українознавства ім. М.Зерова при Університеті ім. Макворі, яку очолює Ганна Косарська.

У 1985 р. уряд Австралії запровадив політику багатокультурності при одночасному акцентуванні на самобутності австралійської нації та патріотизмі. Ця політика наголошує не на асиміляції іммігрантів у середовищі чисельно домінуючого англосаксонського населення, а на інтеграції, включенні етнічних спільнот у загальноавстралійське суспільство. У рамках політики багатокультурності державну допомогу отримали суботні школи етнічних груп.

Важливим наслідком політики багатокультурності для українців стало визнання української мови мартикуляриційною – вона була включена як один з предметів вступного іспиту до вищих навчальних закладів.

Українське наукове життя в Австралії з 1950 р. представлене діяльністю НТШ. Першим головою було обрано Є.Пеленського; з 1998 р. НТШ очолює М.Павлишин. Осередки НТШ діють у Мельбурні (з 1964 р.), Аделаїді (з 1965 р.) і Канберрі (з 1971 р.). Протягом 60-ти років товариство згуртувало довкола себе понад 100 членів, серед них: П.Богацький, І.Гавришкевич, С.Гаєвський, І.Гордіїв, Є.Завалинський, І.Марван, Р.Микитович, Д.Нитченко, М.Павлишин, Є.Пеленський, І.Рибчин, Є.Сенета, П.Шулежко, єпископ І.Прашко та ін.

НТШ в Австралії належить провідна роль у творенні наукового і громадсько-культурного життя української еміграції на континенті. Товариство організувало низку наукових форумів, присвячених видатним історичним подіям та постатям, підготувало чимало монографічних видань. Зокрема, було видано матеріали Ювілейного наукового конгресу з відзначення 100-річчя НТШ (1973 р.), дослідження „Українці в Австралії“ (т. 1, 1966; т. 2, 1998), „Історія українського поселення в Австралії“ (1990), „Українці в Австралії: Енциклопедичний словник“ (2001) та ін. Сьогодні товариство функціонує у двох містах – Сіднеї та Мельбурні.

У 1965–1972 рр. в Австралії діяв осередок Українського історичного товариства та представництво журналу „Український історик“, головними завданнями яких було збирання джерельних матеріалів до історії української громади в Австралії і Новій Зеландії.

Література. Основу українського літературного процесу в Австралії заклали літературні організації, найвизначнішою з яких є Мельбурнський літературно-мистецький клуб. Особливо активним було життя клубу у 1950–1960-х рр. Провідну роль у його діяльності відіграв письменник Дмитро Нитченко, котрий для підтримки талановитої молоді створив фонд нагород всеавстралійського конкурсу молодих українських письменників та надав їм можливість публікуватися в альманасі „Новий обрій“.

Значний внесок у розвиток української літератури в Австралії внесли такі автори, як П.Вакуленко, І.Сірко, Б.Коваленко, В.Онуфрієнко, З.Когут, С.Радіон, М.Лазорський, Н.Грушецький. З молодого покоління, яке творить англійською мовою, відомі поети М.Лисенко та І.Романовська, а також драматург М.Микита (австралійка за походженням, одружена з українцем).

Преса. Важливим чинником організованого українського життя є преса, яка створена на громадських засадах при підтримці різних українських установ. Тривалий час виходили газети „Єдність“, „Українець в Австралії“, журнали „Промінь“, „Перець“. Нині виходять два тижневики: „Церква і життя“ у Мельбурні (за підтримки єпархії Української католицької церкви) та „Вільна думка“ у Сіднеї, що має характер позапартійної неконфесійної газети. Враховуючи інтереси молодого покоління українських австралійців, обидві газети запровадили англомовні сторінки.

Мистецтво і театр. З української громади вийшли відомі художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, скульптори М.Чорній, Я.Ляхович, Т.Мессак та ін. Вони отримали визнання в загальноавстралійському середовищі. В останні десятиліття дедалі відомішими стають імена митців, народжених уже в Австралії.

Значного розвитку та популярності досяг український аматорський театр. У кожній місцевості, де осідали українці, існував театральний гурток. До найвідоміших українських театральних груп належать Український театр малих форм ім. Блавацького в Аделаїді, театри ім. Л.Курбаса та М.Лисенка у Мельбурні, драматичний гурток „Червоні маки“ у Сейнт Албансі, драматична секція ім. М.Заньковецької у Сіднеї, драматичний гурток ім. Лесі Українки у Перті.