4. Архітектура та образотворче мистецтво

4.1. Доба еклектики і модерну. Розвиток образотворчого мистецтва та архітектури тісно вплітався у загальнокультурний контекст. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення, у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом (з лат. – користь, вигода), все більше переймається еклектикою (від грец. – вибирати) – поєднанням різних мистецьких стилів (неороманський, неовізантійський, неоготичний, неоренесансний, необароковий, модерний тощо) в одному архітектурному об’єкті (ансамблі). Еклектика визначала загальне архітектурне обличчя багатьох тогочасних міст.

У Чернівцях у 1860-70-х рр. архітектором Йосипом Главкою була побудована у незвичному „цегляному“ стилі резиденція буковинських митрополитів (теп. університет).

У 1870-х рр. у Львові з’явилися величні будівлі Галицького сейму (арх. Гохберг, теп. головний корпус Національного університету ім. І.Франка), технічної академії (теп. „Львівська політехніка“, арх. Ю.Захаревич), палац Потоцьких (арх. Я.Цибульський та ін.), загальною площею понад 3000 кв. м. У Закарпатті вражає палац Шенборнів.

У Криму архітектор М.Краснов на замовлення царської родини звів знамениті палацо-паркові ансамблі „Дюльбер“ (з араб. – чудовий) поблизу Місхора та Лівадійський у стилі італійського Ренесансу. На початку ХХ ст. завершено будівництво Масандрівського палацу.

У Харкові, Катеринославі та у Криму чимало оригінальних будівель у різних стилях (неоренесанс, неокласицизм, ампір, модерн) спорудив архітектор О.Бекетов (у нього, до речі, навчався В.Кричевський).

У Києві у стилі італійського ренесансу О.Кобелєв та О.Вербицький спроектували будівлю Державного банку. О.Кобелєв є також автором будівлі Вищих жіночих курсів, залізничних вокзалів у Козятині та Сарнах.

На замовлення Старої громади архітектор Київського університету Василь Осьмак спорудив у модерних формах неоренесансу Троїцький народний будинок (1902) з бібліотекою, великим залом для проведення лекцій, вистав, концертів. Саме тут розмістився перший у Києві український стаціонарний театр М.Садовського.

На Андріївському узвозі німець А.-Ф.Краусс звів у стилі англійської неоготики незвичний „Замок Річарда Левине серце“ з гострими шпилями, зубчастими стінами і стрімкими сходами. Скульптор Ф.Балавенський прикрасив споруду копіями химер з паризького собору Нотр-Дам.

У церковному будівництві та архітектурі активно впроваджувався т. зв. російський (російсько-візантійський) стиль. Проводилися великі будівельні і реставраційні роботи: у Києві (Кирилівська церква ХІІ ст.), Херсонесі (Корсуні), Володимирі-Волинському (Успенський собор ХІІ ст.), Овручі (Василівська церква XII ст.).

До взірцевих пам’яток цього стилю належить Володимирський собор у Києві, збудований у 1862–1895 рр. (первісний проект – арх. І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили П.Спарро, О.Беретті Р.Бернгардт, В.Ніколаєв). Знамениті розписи інтер’єру виконали російські (В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель), польські та українські (Г.Світлицький) художники.

У російському варіанті споруджена церква Олександра Невського у Ялті, Свято-Пантелеймонівський собор у Феофанії (Київ) та багато інших.

У Харкові на початку ХХ ст. архітектор М.Ловцов спроектував один з найбільших храмів Російської імперії – Благовіщенський собор, що вміщував бл. 4000 парафіян. Багатоярусна дзвіниця висотою 80 м була оформлена у зразках міланської готики.

Будівництвом понад 100 храмів керував академік В.Ніколаєв, який у 1870–1890-х рр. займав посаду головного архітектора Києва та Київської єпархії, очолював Київське літературно-артистичне товариство (1895–1904), був фундатором і директором Київського художнього училища (1901–1911), що його вихованцями стали такі відомі діячі української культури, як А.Архипенко, І.Кавалерідзе, А.Петрицький.

В.Ніколаєв працював у різних напрямках та архітектурних стилях – неороманському, неовізантійському, неоренесансному, еклектичному. У Києво-Печерській лаврі спроектував Трапезну церкву з 20-метровою банею, яка, як і Софійський собор у Константинополі, не мала опорних стовпів. Брав участь у реставрації Кирилівської церкви, у спорудженні пам’ятника Б.Хмельницькому, Оперного театру, корпусів Олександрівської і Єврейської лікарень, будинків теперішніх Національної філармонії і російської драми, багатьох готелів і особняків на центральних вулицях Києва.

Серед найвідоміших робіт – перебудова особняка цукрового магната Терещенка у вигляді палацу з рустованими стінами та приміщенням для картинної галереї (тепер Музей російського мистецтва); проект будинку родини Симиренків, у якому тепер розміщується посольство Великобританії; особняк командувача Київського військового округу М.Драгомирова (нині посольство КНР); будинок у вигляді неоренесансного палацу купця С.Лібермана (нині Спілка письменників України); двоповерховий особняк промисловця М.Гальперіна у стилі „венеційського палаццо“ (тепер приміщення постійних комісій Верховної Ради); будинок Р.Штейнгеля у формі готичного замку та багато інших.

Взірцем творчості майстра може бути т. зв. „шоколадний будинок“ купця С.Могильовцева, збудований у стилі „венеційського ренесансу“ та пофарбований у брунатний колір з численними скульптурними оздобами та багатим декоративним ліпленням. Вхід до палацу прикрашає монументальний портал, облямований півколонами; приміщення виконані у різних стилях: їдальня – у готичному, кабінет – у стилі бароко, сходи – в ампірі, зали – у російському та мавританському, інтер’єри – у модерні.

У Галичині професор Львівської політехніки, відомий громадський діяч Іван Левинський (1851–1919) був фундатором львівської архітектурної школи та власником однієї з найбільших у Європі будівельних фірм. Він всіляко сприяв розвитку української художньої промисловості та пропагував українське мистецтво, входив до ради заснованого А.Шептицьким Національного музею, „Просвіти“, Українського технічного товариства тощо.

За проектами і за участю Левинського збудовано бл. 100 споруд у стилях „віденської сецесії“, еклектики, „гуцульського модерну“ по всій Галичині і Карпатах (у Львові – будинок кредитного товариства „Дністер“, гуртожитки Українського дому та Українського педагогічного товариства, готель „Жорж“, єврейський шпиталь у „неомусульманському“ стилі, залізничний вокзал та ін.). Одним з перших застосував у будівництві штучне каміння, металоконструкції та залізобетонні перекриття.

Поряд з ним „карпатський“ стиль розробляли архітектори Ю.Захаревич, А.Захаревич, О.Лушпинський; над оформленням художніх інтер’єрів працювали відомі митці – О.Новаківський, І.Труш, М.Бойчук та ін.

На межі XIX і XX ст. еклектика у будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого у західноукраїнських землях як „віденська сецесія“. Його зразками є оперні театри в Одесі (1887, Г.Гельмер, Ф.Фельнер), Львові (1900, З.Горголевський, П.Війтович), Києві (1901, В.Шретер, В.Ніколаєв), музично-драматичний у Чернівцях (1905), залізничний вокзал та філармонія у Львові (1904–1907, арх. В.Садловський) та ін.

Модерн (від moderne – сучасний) – це художній стиль, що протиставляв себе традиційним цінностям і надавав великого значення естетизації культури. Як багатомірне явище, він становив синтез епох, наукових відкриттів, східних і західних традицій, архітектури, скульптури, малярства; сприяв індивідуалізації творчості та утвердженню її елітарності.

Для модерної архітектури характерна асиметричність планування, естетика ламаних та гнучких ліній, ускладнені форми вікон, широке використання контрастних будівельних матеріалів (цементу, бетону, скла, литого заліза), багатство декоративного оформлення, вигадливість та витонченість.

Дослідники стверджують, що на зламі століть в Україні існували чотири архітектурні школи: київська (Е.Брадтман, В.Городецький, О.Вербицький), харківська (О.Бекетов, О.Гінзбург, В.Покровський), одеська (Л.Влодек) та львівська (І.Левинський, А.Захаревич, О.Сосновський, О.Лушпинський). Кожній школі були притаманні певні особливості. У модерні розрізняють ранній період і пізній („раціональний“).

Найвідомішим київським архітектором доби модерну був виходець із польської шляхти Влодислав Городецький (1863–1930). Однією з перших споруд, що принесла йому визнання і популярність, став Музей старожитностей і мистецтв у Києві (теп. Національний художній музей України), споруджений у 1897–1900 рр. у вигляді античного храму з шестиколонним доричним портиком та рельєфним зображенням „Тріумфу мистецтв“ на фронтоні. Сходи до пардних дверей прикрашають два леви; скульптурні композиції виконав уродженець Мілана Еліо Саля.

Наприкінці ХІХ ст. В.Городецький розпочав будівництво костьола Св. Миколая (теп. Будинок органної музики) висотою понад 60 м у неоготичному стилі. Деякі архітектурні елементи цього храму нагадують знаменитий Нотр-Дам-де-Парі у Франції. У фундаментах на болотистій ділянці вперше у київському будівництві застосовано залізобетонні палі.

У 1901–1903 рр. архітектор спорудив для своєї родини легендарний „будинок з химерами“ (теп. резиденція Президента України). На дуже незручній, розташованій на крутому схилі, і, на перший погляд, непридатній для будівництва садибі, постав незвичний дім-палац, міцний і комфортний, що до сих пір радує очі туристів усього світу. У схили пагорба було забито понад 50 бетонних паль; внаслідок значного перепаду висот будинок з одного боку має три поверхи, а з іншого – шість. Тут використано усі досягнення тогочасного зодчества, новітні архітектурні форми та прийоми обробки матеріалів (метал, дерево, камінь, бетон, скло, кераміка).

Вражали незвичні і оригінальні декорації з зображеннями русалок, дельфінів, слонів, носорогів, пантер, антилоп, ящірок, жаб, орлів, пітонів і т. п., що їх за ескізами Городецького виконали брати Саля. Парадні сходи майстри декорували під морське дно; в переплетених водоростями риб’ячих фігурах були вмонтовані електричні світильники.

У стилі модерну у Києві було споруджено багато будинків житлового і громадського призначення: залізничний вокзал; лікарня Качковського; єдиний у Європі 2-поверховий цирк на 2000 глядачів; перший в Україні критий ринок (арх. Г.Гай) та ін.

У Харкові одними із кращих зразків декоративного модерну вважаються „будинок з ромашками“ М.Диканьського, цирк Б.Конієнка, споруди О.Гінзбурга, В.Покровського, Є.Сердюка.

У Катеринославі (теп. Дніпропетровськ) виразні ознаки модерну мали будинки гірничого училища, банку та управління залізницею (арх. О.Бекетов); в Одесі – готель „Великий московський“ (арх. Л.Влодек); у Жмеринці – залізничний вокзал.

У Львові у стилі „раціональної сецесії“ творив А.Захаревич (будинки страхового і кредитно-земельного товариств, торгово-промислова палата та ін.)

4.2. Український архітектурний модерн. Під впливом європейських віянь у рамках еклектизму розпочалося творення українського архітектурного модерну, який ґрунтувався на використанні барокових мотивів і традицій народного зодчества.

Визнаними майстрами національного стилю в архітектурі модерну були П.Альошин, О.Вербицький, Д.Дяченко, В.Кричевський, І.Левинський, О.Лушпинський, В.Нагірний, С.Тимошенко. Вони залишили помітний слід в українській культурі.

Особлива роль у становленні та розвитку українського модерну належить Василю Кричевському (1872–1952). Він вславився спорудженим у 1903–1908 рр. будинком Полтавського земства, у художньому оформленні якого взяли участь відомі українські живописці С.Васильківський та І.Самокиш. Дах з високими вежами вкривала черепиця зелено-блакитного кольору; зовнішні стіни облямовано цеглою з візерунками та декоровано 15-ма майоліковими гербами повітів Полтавщини і 12-ма панно. Стіни й колони в інтер’єрах будинку також були декоровані орнаментованими плитками білого, синього і зеленого кольорів. Черепицю, цеглу і плитки виготовили викладачі і вихованці Миргородської художньо-промислової школи в Опішні.

У 1907 р. В.Кричевський переїхав у Київ, де спорудив і оздобив у стилі українського модерну будинки істориків І.Щітковського та М.Грушевського (згодом зруйновані).

У традиціях української необарокової архітектури багато творив Павло Альошин (1881–1961). У Києві йому „належить“ цілий квартал забудов на перехресті вулиць Володимирської і Б.Хмельницького. У стилі неокласицизму зведена будівля Педагогічного музею (теп. Будинок учителя). У 1917 р. тут засідала Центральна Рада на чолі з М.Грушевським.

У Катеринославі (теп. Дніпропетровськ) у 1910–1912 рр. П.Фетисов у стилі українського модерну збудував дохідний будинок (теп. готель „Україна“).

Понад 30 років архітектором Південно-Західної залізниці працював Олександр Вербицький (1887–1942). Він спроектував і збудував інфраструктуру багатьох залізничних станцій, зокрема, у Києві та Ковелі. Ковельський залізничний вокзал вважався одним з кращих у Росії; місцевий будинок залізничників (теп. готель) збудовано у національних традиціях. О.Вербицький брав участь у спорудженні Державного банку у Києві, актової зали і гуртожитку Київського політехнічного університету, будинку безпритульних у Черкасах, портового елеватора в Одесі, паперової фабрики у Малині.

Одним із замовчуваних раніше діячів національно-культурного відродження України був уродженець Сумщини Сергій Тимошенко (1881–1950). Після навчання у Петербурзі, працював інженером на залізницях, був керівником конструкторського бюро, згодом створив власну архітектурну майстерню. На Волині спроектував будівлі земського шпиталю та жіночої гімназії у Ковелі, розробив чимало проектів у Києві, Полтаві, Лубнах, Харкові, Луганщині і Донеччині (житлові і громадські будинки, церкви, каплиці тощо).

Відомим представником і активним пропагандистом української необарокової архітектури був Дмитро Дяченко (1887–1942). У дореволюційний період він творив в основному на Полтавщині (школи, земська лікарня у Лубнах) та Поділлі (церковно-археологічний музей у Кам’янці-Подільському). Премією всеросійського конкурсу було відзначено його проект міської управи у Ковелі на Волині.

4.3. Скульптура. У другій половині XIX – на початку XX ст. в українських містах з’явився цілий ряд цікавих скульптурних робіт. У Києві, крім величної композиції на честь князя Володимира і хрещення Русі (1853 р.), привертає увагу пам’ятник гетьману Богдану Хмельницькому скульптора М.Микешина, що був встановлений на Софійській площі у 1888 р. з метою підкреслення історичного значення „возз’єднання“.

Українська скульптура формувалася на традиціях класицизму, бо більшість тогочасних митців отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи.

Варто відзначити цікаві роботи представника давнього козацького роду з Чернігівщини, вихованця і академіка Петербурзької Академії мистецтв Пармена Забіли – надмогильний пам’ятник О.Герцену в Ніцці (Франція), бюст для пам’ятника М.Гоголю у Ніжині, погруддя Т.Шевченка та ін.

На національному ґрунті митцям вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності; чисельно переважали бюсти та мініатюри.

Чимало портретів, скульптурних груп та статуеток з української тематики („Кобзар“, „Жебрак“, „Скіф“, „Переселенці“) належить полтавчанину, члену російського Товариства передвижників, академіку Петербурзької Академії мистецтв Леоніду Позену. Він був автором пам’ятників І.Котляревському та М.Гоголю у Полтаві.

Уродженець Слобожанщини, професор Київського художнього училища Федір Балавенський разом із своїми учнями творив у стилі модернізованої класики – статуї-алегорії, барельєфи, горельєфи, скульптурні портрети Т.Шевченка, І.Котляревського, М.Лисенка, надгробок М.Кропивницького у Харкові.

Галицький майстер Петро Війтович вславився у Львові декоративними скульптурами для фасадів та інтер’єрів Оперного театру („Слава“), Головного залізничного вокзалу („Торгівля“, „Праця“), художнього училища („Робітник“).

Інший львівський скульптор Григорій Кузневич створив композиції „Фортуна“, „Перший хлібороб“, „Гончар“, ряд пам’ятників на Личаківському кладовищі.

Михайло Паращук (1878–1963) навчався і творив у багатьох європейських містах – у Львові, Кракові, Відні, Римі, Парижі, Києві, Мюнхені, Софії та ін. Йому належать скульптурні портрети С.Людкевича та І.Франка; жанрові композиції „Танок“ і „Скрипачка“ з циклу „Поневолені“; пам’ятник А.Міцкевичу у Львові (1905–1906, у співавторстві з А.Попелем).

На початку ХХ століття розпочали творчу діяльність Олександр Архипенко (1887–1964) та Іван Кавалерідзе (1887–1978). Обоє стали відомими українськими митцями-експерементаторами. Серед ранніх робіт О.Архипенка – „Адам і Єва“ (1908), „Поцілунок“ (1910), „Танок“ (1910) та ін.

Скульптор і кінорежисер, нащадок грузинських переселенців із Сумщини І.Кавалерідзе створив портрети Ф.Шаляпіна, О.Пушкіна, М.Гоголя; пам’ятники княгині Ользі у Києві та Г.Сковороді у Лохвиці; скульптури „Святослав у бою“, „Ярослав Мудрий“ тощо.

4.4. Живопис. У другій половині XIX ст. класичні монументальні та академічні полотна (наприклад „Танок серед мечів“, „Смолоскипи Нерона“ Г.Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Розвиток образотворчого мистецтва у цей період набув неабиякої динамічності.

У 60-х pp. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася у Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму у мистецтві. У 1870 р. виникло товариство художників, які взялися за організацію пересувних („передвижницьких“) виставок. Його очолили І.Крамськой, Г.М’ясоєдов тa М.Ге – художники, чия творчість була тісно пов’язана з Україною.

Провідними членами товариства передвижників були вихідці з України: Ілля Рєпін („Портрет Т.Шевченка“, „Запорожці“, „Запорожці пишуть листа турецькому султанові“); Микола Ярошенко („Жебраки в Києво-Печерській лаврі“, „В’язень“, „Курсистка“); Архип Куїнджі („Чумацький тракт“, „Степ“, „Пейзаж“, „Вечір на Україні“, „Українська ніч“, „Місячна ніч на Дніпрі“, „Дніпро вранці“); Костянтин Трутовський („Бандурист“, „Колядки на Україні“, „Український ярмарок“), Сергій Світославський („Воли на оранці“, „Розлив Дніпра на Оболоні“, „Околиця Києва“), Григорій Світлицький („Мелодія“, „Листя шелестить“, „Місячна ніч в Україні“ „Зійшов місяць“) та ін.

Українські художники відтворювали красу рідної землі та реалістично зображували важке становище людей праці. Тематично переважали ліричні портрети, побутові сцени, історичні сюжети. У пейзажному жанрі багато працював відомий український живописець і педагог Микола Мурашко (1844–1909) –„Мотив околиць Києва“, „Осінь“, „Дніпро“, „Над Дніпром“ та ін. У 1875 р. він заснував Київську рисувальну школу, що діяла до 1901 р. та стверджувала реалістичний метод творчості. Її викладачами та вихованцями були М.Пимоненко, І.Їжакевич, Г.Світлицький, Ф.Красицький, О.Мурашко.

На межі століть проявили свій талант Фотій Красицький („Гість із Запоріжжя“, „Свято“, портрети Л.Українки, Т.Шевченка), Опанас Сластіон („Проводи на Січ“, „Запорожець“), Сергій Васильківський („Козача левада“, „Воли біля броду“, „Козаки в степу“, „Мотиви українського орнаменту“), Микола Пимоненко („Весілля в Київській губернії“, „Українська ніч“, „Сільська родина“, „Святочне ворожіння“, „Збирання сіна на Україні“, „Жнива“, „Гопак“, „Ярмарок“, „Перед грозою“ та ін.). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

С.Васильківський та М.Самокиш створили альбом „З української старовини“ (1900), історичні тексти до якого написав Д.І.Яворницький.

Український живопис був звернений до народу, відображав його життєві потреби, консолідував у прагненні досягти національно-державного і духовного визволення.

Поступово з’явилися нові засоби втілення дійсності – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були Олександр Мурашко (1875–1919) – „Похорон кошового“, „Благая вість“, „У кав’ярні“, „На вулицях Парижа“, „Неділя“; Олекса Новаківський („Діти“, „Коляда“, „Автопортрет“, „Народне мистецтво“, „Наука“, натюрморти); Федір Кричевський („Наречена“); Микола Самокиш („Трійка“); Іван Труш („Луки і поля“, „Квіти“, „Дніпро під Києвом“, „Трембітарі“, „Гуцулка з дівчинкою“, „Кипариси“, численні портрети); Киріак Костанді („Бузок“, „В люди“, „Рання весна“); Іван Їжакевич („Мама йде“, „Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь“) та ін.

Зростанню майстерності та поширенню кола художників в Україні сприяло заснування рисувальних шкіл в Одесі (1865), Харкові (1869), Києві (1875), а також приватних і аматорських студій, товариств і об’єднань.

На українському грунті розкрився талант таких відомих художників, як М.Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві); В.Васнецов (оздоблення інтер’єрів Володимирського собору у Києві); М.Ге („Старий селянин“, „Український пейзаж“); С.Костенко („Вечір над Дніпром“); П.Левченко („Біла хата“), М.Волошин (кримські пейзажі) та ін.

Окремо треба згадати про українських представників авангардного мистецтва – кубізму, футуризму, експресіонізму, абстракціонізму тощо. Вони переважно дотримувалися космополітичних поглядів та заперечували національний характер культури, однак, їх вплив на розвиток модерного мистецтва був дуже значним.

У Києві народився та у молоді роки навчався один із найвідоміших представників абстрактного мистецтва Казимир Малевич (1878–1935). У своїй творчості він намагався поєднати різні стилі: від неопримітивізму до кубізму („Купальниці“, „Дачники“, „Лісоруб“, „Селяни в церкві“, „Жнива“, „Врожай“) та започаткував новий модерністський напрямок – супрематизм („Чорний квадрат“, „Чорний квадрат на білому тлі“, „Біле на білому“, „Червоний квадрат“, „Біле і чорне“ та ін.).

Випускники Київського художнього училища Олександр Богомазов (1880–1930) та Олександра Екстер (1882–1949) були учасниками перших авангардних виставок і художніх салонів, що відбулися у Києві та Одесі у 1908–1910 рр., а також співзасновниками київського мистецького об’єднання „Кільце“.

Провідним ідеологом російського футуризму на початку ХХ ст. став відомий художник, поет і критик Давид Бурлюк (1882–1967), уродженець Харківщини, який разом з братом Володимиром створив у с. Чорняки під Каховкою мистецьку групу „Стара Гілея“, що проіснувала до 1920 р. Нащадок запорозьких козаків постійно організовував художні виставки, наприклад, „Бубновий валет“ у Києві, „турне футуристів“ у 1913–1914 рр. тощо. У його творчості виразно простежується українська, як тоді писали, „малоросійська“ спрямованість („Святослав“, „Козак Мамай“ та ін.).

Визначний український художник-графік Георгій (Юрій) Нарбут (1886–1920) народився на Сумщині, самотужки здобув початкову художню освіту, з 1906 по 1917 р. жив у Петербурзі, де був членом мистецького об’єднання „Мир искусства“. У 1909 р. удосконалював техніку книжкової гафіки у Мюнхені, створив багато мистецьких ілюстрацій до дитячих книг. У 1912 р. разом з істориком Д.Багалієм та директором Київського міського музею М.Біляшівським брав участь в оформленні Малоросійської зали на виставці, присвяченій М.Ломоносову у Петербурзькій академії наук. Вивчав старовинні пам’ятки, був добрим знавцем стародавнього українського мистецтва та геральдики. Ілюстрував такі видання, як „Старовинна архітектура Галичини“, „Малоросійський гербовник“ В.Лукомського і В.Модзалевського (159 гербів української шляхти), „Герби гетьманів Малоросії“, „Стародавні садиби Харківської губернії“ та ін.

У Галичині перше професійне об’єднання українських митців та художників – „Товариство для розвою руської штуки“ на чолі з В.Нагірним – виникло у Львові у 1898 р.

Активну організаційно-мистецьку діяльність розгорнув Іван Труш (1869–1941), вихованець Краківської академії красних мистецтв, пейзажист, визнаний майстер психологічного портрета та побутового жанру. Він багато подорожував Україною, Карпатами і Кримом, відвідав Італію, Єгипет і Палестину, створив бл. 250 великих пейзажних полотен, у т. ч. з архітектурними мотивами („Могила Т.Г.Шевченка в Каневі“, „Лавра у Києві“, „Михайлівський собор“, „Андріївська церква“. „Італійські пейзажі“), а також велику портретну галерею – бл. 350 портретів сучасників (М.Драгоманов, І.Франко, В.Стефаник, Л.Українка, М.Лисенко, М.Грушевський та ін.).

У 1905 р. спільно з композитором С.Людкевичем почав видавати перший у Галичині український мистецький щомісячник „Артистичний вісник“. Був одним із організаторів і секретарем Товариства прихильників української літератури, науки і штуки.

Як важливий осередок малярської культури у західноукраїнських землях, варто згадати художню школу, що її у 1913 р. заснував у Львові знаний художник-імпресіоніст Олекса Новаківський (1872–1935). Цей уродженець Поділля навчався в Одесі та Кракові, згодом за допомогою митрополита А.Шептицького переїхав до Львова, де крім творчої праці, зайнявся педагогічною діяльністю. Під його керівництвом вчилася низка відомих митців – В.Івасюк, Р.Сельський, С.Зарицька, Г.Смольський та ін.

У галузі українського релігійного та історичного малярства (українські образи Богородиці, Ісуса Христа, іконостаси; картини „Князь Володимир Великий“, „Гетьман Мазепа“) багато працював уродженець Львівщини, випускник Краківської академії мистецтв, художник і графік Осип Курилас (1870–1951). Йому, зокрема, належать сотні портретів січових стрільців, батальні картини „Маківка“, „Битва на Лисоні“ тощо.

У Львові та Відні навчалася Олена Кульчицька (1877–1967). У зазначений період вона створила такі картини, як „Діти на леваді“, „Діти з свічками“, „Жнива“, „Бабуся“, серії акварелей, гравюр, ілюстрацій тощо.

Автором багатьох пейзажних і жанрових картин, історичних полотен та портретів вславився вихованець Львівської художньої школи та Краківської академії мистецтв Антін Манастирський (1878–1969) – „Зима в Карпатах“, „Міст над Прутом“, „Ярмарок“, „Козацька школа“, „На кургані“ та ін.

Видатний український художник-монументаліст Михайло Бойчук (1882–1939) теж розпочинав своє навчання у Львові та Кракові, а продовжив в Австрії, Німеччині, Франції та Італії. Ознайомившись із досягненнями європейського модерну, символізму та експресіонізму, звернувся до мистецтва проторенесансу, зокрема, іконопису і фрескового живопису. Створив мистецьку групу „Відродження Візантії“ та майстерню, де утверджувалися концептуальні ідеї „неовізантинізму“. У 1910 р. „бойчукісти“ з успіхом експонували свої роботи у паризькому художньому „Салоні незалежних“. У Львові М.Бойчук працював реставратором у Національному музеї та займався в основному релігійним малярством, іконописом, розписував церкви і каплиці, створював портрети і гравюри.

4.5. Колекції і музеї. Динамічний розвиток української культури, зокрема художньої, був неможливим без меценатства і благодійництва. Меценатством та колекціонуванням мистецьких творів вславилися багато українських родин – Тарновських, Ханенків, Терещенків, Симиренків та ін. Так, Г.Тарновський у 1840 р. фінансував перший випуск „Кобзаря“, зібрав значну кількість рукописів та малюнків Т.Шевченка і у 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. На базі багатих колекцій Б.Ханенка і М.Терещенка створено експозиції київських музеїв образотворчого мистецтва. Колекція української старовини художника С.Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею тощо.

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX – початок XX ст. На базі приватних колекцій сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886), Києві (1889), Одесі (1899), картинна галерея І.Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції В.Кочубея, В.Шавинського, П.Потоцького, В.Терещенка.

У 1890-х рр. почали працювати музеї у Херсонесі (Севастополь); Архівної комісії та української старовини В.Тарновського у Чернігові, природничий у Полтаві.

У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1890-х рр. – історичний та етнографічний (музей Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка). У 1905 р. митрополит А.Шептицький (1865–1944) організував церковний (згодом національний) музей, де була зібрана одна з найбільших у Європі збірок іконопису.

У Катеринославі гірничопромисловець і вчений Олександр Поль створив музей старовини; з 1902 р. його очолив Д.Яворницький.

Відомий український археолог, етнограф і мистецтвознавець Микола Біляшівський був організатором і багатолітнім директором (1902–1923) Київського історичного музею.

Усього на початку ХХ ст. в Україні налічувалося понад 30 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва серед українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості.

Отже, у добу національного відродження під впливом ідей романтизму активізувався культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення високих духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти), збереження та поширення історико-етнографічної спадщини (діяльність наукових установ, культурно-освітніх товариств, бібліотек, музеїв, театрів, розвиток меценатства тощо).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбулася трансформація культурно-просвітницького руху у політичний етап національно-визвольної боротьби. Інтенсивно формувалася інфраструктура української культури, відбулося об’єднання духовних зусиль національної еліти, зросла політична свідомість народу. Народна за змістом українська культура набула класичних форм. Її головним здобутком можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило ґрунт для становлення української нації і державності.

Джерела і література:

Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К., 2006

Жаборнюк А. Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1990

Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К., 1993

Коломієць Р. Традиції, канони і новації українського театру. Початок ХІХ – початок ХХ ст. Кн. 1. – К., 2008

Коновець О.Ф. Просвітницький рух на Україні: ХІХ – перша третина ХХ століття. – К., 1992

Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв. – К., 1982

Легенький Ю. Український модерн. – К., 2004

Лильо-Откович З. Український пейзажний живопис ХІХ – початку ХХ сторіччя. – К., 2007

Лобановський Б.Б., Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини ХІХ– початку ХХ століття. – К., 1989

Малаков Д. Архітектор Городецький. – К., 1999

Овсійчук В.А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. –

К., 2001

Рубан В.В. Український портретний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1986

Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ – початку ХХ ст. –

К., 2000

Український авангард 1910–1930-х років: Альбом / Автор-упоряд. Д.О.Горбачов. – К., 1996

Чепелик В.В. Український архітектурний модерн. – К., 2000