Тема 5. Культура України наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.

1. Доба національного відродження.

2. Розвиток освіти та науки.

3. Театральна і музична культура.

4. Архітектура та образотворче мистецтво.

1. Доба національного відродження

1.1. Етапи національного відродження. В останній чверті ХVІІІ століття у Центрально–Східній Європі відбулися значні геополітичні зміни, пов’язані, насамперед, із розподілами Речі Посполитої між Австрією, Росією та Прусією у 1772, 1793 і 1793 рр., а також із виходом Росії до Чорного моря та ліквідацією Кримського ханства у 1783 р. Відтепер і аж до часів Першої світової війни українські землі перебували у складі двох імперій: Російської та Австрійської (Австро-Угорської). До Російської держави належали землі Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Волині, Поділля, Холмщини, Підляшшя і Півдня, до Австрійської – Галичина, Буковина і Закарпаття.

Для українського, як і для багатьох інших поневолених слов’янських народів наступив складний період боротьби за збереження національної культури та ідентичності в умовах агресивної асиміляційної політики. Необхідно було зберегти пам’ять про вмираючі нації, народні пісні, легенди, перекази, мову, твори мистецтва. Цей період відомий як доба національного відродження. По всій Європі ширилися ідеї просвітництва та романтизму – ідеології, що виростала із народної стихії та прославляла народних героїв.

Національний рух народів, які у ХІХ столітті не мали своєї державності, традиційно поділяють на три етапи (стадії), щодо яких немає єдиної усталеної назви: 1) академічний (фольклорно-етнографічний; збирання спадщини), що характеризується зусиллями окремих осіб максимально повно зібрати археологічні, історичні, фольклорні, літературні матеріали; 2) культурний (організаційний), коли виникають організації, установи, школи та друковані видання для поширення знань про зібрану культурно-мистецьку спадщину; 3) політичний, коли утворюються політичні структури з метою здобуття автономії і незалежності.

До цієї теми відноситься в основному перший етап національного відродження. Розглянемо коротко, як він проявлявся на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій.

1.2. Початки національного відродження у Наддніпрянщині та Слобожанщині. У Наддніпрянській та Слобідській Україні етап збирання спадщини наступив у 1760–1780-х рр. після знищення Росією козацького самоврядування.

Крім національно–патріотичних мотивів, важливо відзначити майнові і станові інтереси козацької старшини, яка змушена була дбати про визнання своїх прав і привілеїв, особливо після підписання Катериною ІІ у 1785 р. Жалуваної грамоти дворянству про звільнення від обов’язкової військової і державної служби. Нащадкам козацької старшини довелося докладати значних зусиль для пошуків необхідних документів у родинних архівах, приватних бібліотеках, судових установах, церквах і т. п. з метою підтвердження їх старшинських титулів ще з часів литовсько-польського панування. Завдяки представленню відповідних документів (не завжди правдивих) число „нових дворян“ серед українців у 1790 р. зросло до 23–25 тис. чол., але не всі вони згодом були визнані „безсумнівними дворянами“.

Ліквідувавши автономію України, царизм активно взявся до ідеологічного забезпечення тут російського панування, що закріпилося згодом у знаменитій тріаді: єдине самодержавство, єдина народність, єдине православ’я. Відповідно українські поміщики прагнули якомога швидше злитися з російським дворянством. Звичайно, не всі з них повністю зрікалися свого національного коріння, козацького походження, української мови та пісні; деякі навіть ставали меценатами, споруджували церкви, школи, ліцеї, але ідентифікували вони себе, насамперед, вірнопідданими Російській імперії. Їхні діти, прагнучи зробити швидку кар’єру, ще більше віддалялися від національних традицій.

Разом з тим, на Слобожанщині та Лівобережжі гуртувалося чимало прихильників збереження автономних прав козацько–гетьманського урядування. Григорій і Василь Полетики, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Андріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський та ін. започаткували добу національного відродження у Наддніпрянській Україні. Вони називали себе патріотами рідного краю і з великою наснагою працювали для слави і добра козацької батьківщини. Так, Василь Капніст, на знак протесту проти поневолення і закріпачення України, написав у 1783 р. „Оду на рабство“; у 1791 р. він здійснив таємну місію до Берліна з метою ведення таємних переговорів із пруським урядом щодо захисту українців від „московської тиранії“.

Наприкінці ХVІІІ ст. у Новгороді-Сіверському виник гурток українських автономістів. Саме звідси вийшла знаменита „Історія Русів“ – найвизначніша пам’ятка українського автономістського руху. Спочатку вона поширювалася у рукописних варіантах, а у 1846 р. була опублікована у Москві відомим славістом Осипом Бодянським. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування та сповідувала ідею відновлення автономних прав козацької України на момент її входження до складу Московської держави у 1654 р. Цей історико-політичний трактат мав визначний вплив на формування ідеології українського національного руху у ХІХ–ХХ ст.

До важливих постатей доби національного відродження треба віднести багатьох учених – істориків, мовознавців, етнографів (Олександр Рігельман, Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Олексій Павловський, Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський та ін.). Їх праця уможливила визнання української нації у тому сенсі, у якому розуміли націю у Європі на рубежі ХVІІІ і ХІХ століть.

Пожвавленню національно-культурницької діяльності сприяло відкриття імператорських університетів: у 1805 р. у Харкові за ініціативою місцевого дворянства (В.Каразін, О.Паліцин; перший ректор – Іван Рижський) та у 1834 р. Св. Володимира у Києві (перший ректор – Михайло Максимович). Саме тут концентрувалися головні сили національного відродження та здобули наукове визнання основні його складові частини: мова, етнографія, історія.

Серед видань з етнографії з’явилися описи весільних обрядів Г.Калиновського та Й.Лозинського. У 1819 р. граф М.Цертелєв у Петербурзі видав першу збірку українських історичних дум, а М.Максимович у Москві у 1827 р. – першу збірку українських народних пісень (їх доповнені перевидання вийшли у Москві та Києві у 1834 і 1849 рр.). Декілька нотних збірок народних мелодій опублікував М.Маркевич. У фольклорі знаходили відображення нові теми – кріпацтво, наймитство, рекрутство, чумацтво тощо.

У 1818 р. у Санкт-Петербурзі, після довготривалих зволікань, була опублікована „Грамматика малороссийского наречия“ Олексія Павловського, виходця із Сумщини.

У Харкові зароджується українська періодика: „Украинский вестник“ (1816 р.), „Украинский домовод“ (1817 р.), „Украинский альманах“ (1831 р.), „Украинский сборник“ (1838–1841 рр.) та ін. Протягом 1833–1838 рр. професор словесності Харківського університету Ізмаїл Срезневський видав 6 випусків збірника „Запорожская старина“.

Історичні дослідження, крім публіцистичної „Історії Русів“, були представлені, такими працями, як „Записки о Малороссии“ (1798 р.) Якова Марковича, „История Малой России“ (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського, „История Малороссии“ (1842–1843) у 5-ти томах Миколи Маркевича та ін. На жаль, було втрачено рукопис з історії України та козацтва Олексія Мартоса – сина видатного скульптора І.Мартоса.

В Одесі Аполлон Скальковський (1808–1898) підготував перше в українській науці дослідження з історії Нової Січі (1841).

Помітний вплив на зацікавлення українською старовиною зробив Микола Гоголь (1809–1852). Його збірки повістей „Вечори на хуторі біля Диканьки“ (1831–1832), „Миргород“ (1835), „Арабески“ (1835), а особливо повість-епопея „Тарас Бульба“ (1835) талановито змальовували духовний образ козацької України на зламі епох. Письменник також опублікував українознавчі статті „Погляд на утворення Малоросії“, „Про малоросійські пісні“ (обидві у 1834 р.) та ін., та мав наміри присвятити себе історичним студіям. Його біографія є надзвичайно цікавою для розуміння подвійної лояльності багатьох українців у Російській імперії.

1.3. Нова українська література. Доба романтизму. У створенні та поширенні української літературної мови необхідно згадати творчість І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, М.Маркевича, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, А.Метлинського, Т.Шевченка та багатьох інших відомих письменників і поетів-романтиків.

Іван Котляревський (1769–1838) вславився знаменитою „Енеїдою“ (1798 р.), що започаткувала нову українську літературу; відповідно „Наталка Полтавка“ та „Москаль-чарівник“ стали основою нової української драматургії. У 1812 р. він брав активну участь у відновленні в Україні кінних козацьких полків, згодом був директором Полтавського театру, входив до складу полтавської масонської ложі „Любов до істини“. Його творчість високо оцінив Т.Шевченко – у 1838 р. він написав вірш „На вічну пам’ять Котляревському“.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) походив із козацько-старшинського роду, отримав почесне ім’я „батька української прози“, як перший відомий прозаїк нової української літератури. Він був одним з найактивніших громадських і культурних діячів Харкова, засновником і директором Харківського професійного театру. Його твори перекладалися і видавалися багатьма європейськими мовами, наприклад, у 1854 р. у Парижі вийшла французькою „Сердешна Оксана“; деякі комедії („Сватання на Гончарівці“, „Шельменко-денщик“) залишаються популярними і досі. Важливими є художньо-історичні та етнографічні нариси „Головатый“, „Украинцы“, „1812 рік в провінції“ та ін.

Петро Гулак-Артемовський (1790–1865), відомий поет та байкар, уродженець Черкащини, протягом 1820–1840-х рр. викладав у Харківському університеті та був його ректором, сприяв становленню й зміцненню міжслов’янських зв’язків, значно збагатив культуру українського художнього слова.

Микола Маркевич (1804–1860), згаданий вище як історик, був, насамперед, поетом та етнографом. Він збирав народні звичаї, традиції, вірування; щиро захоплювався історією та природою України, сумував за козацькою славою. У виданій у Москві у 1831 р. поетичній збірці „Українські мелодії“ та інших творах оспівував героїчне минуле нашого народу, романтизував образи козаків і бандуристів. Був особисто знайомий з О.Пушкіним і Т.Шевченком; вірш останнього „Нащо мені чорні брови“ у 1847 р. поклав на музику та популяризував його як народну пісню. З історичних праць М.Маркевича Кобзар запозичив чимало фактів, а самому поету присвятив вірш „Н.Маркевичу“ („Бандуристе, друже сизий“).

Левко Боровиковський (1806–1889) – відомий поет, байкар, фольклорист, етнограф і філолог. Один з перших українських поетів-романтиків, піонер українського романтизму. Працював над словником української мови, підготував „Огляд літератури малоросійської, уснонародної і писемної“. Його творчості властивий тісний зв’язок з історією („Палій“, „Гайдамаки“, „Дніпр“, „Козак“, „Бандурист“ та ін.).

Євген Гребінка (1812–1848), уродженець Полтавщини, зробив блискучу письменницьку кар’єру у столиці, видав 8 томів романів і повістей та величезну кількість байок і приказок. Розвинувши кращі народні традиції сатири і гумору, посів як байкар „перше місце в нашім письменстві“ (І.Франко). Підготував декілька збірок „Малороссийских приказок“, брав безпосередню участь у викупі з неволі Т.Шевченка та у виданні його „Кобзаря“ (1840 р.); у співпраці з Кобзарем випустив у Петербурзі у 1841 р. альманах „Ластівка“. Створив ряд творів на українську історичну тематику (повість про ніжинського полковника Золотаренка, роман „Чайковський“ та ін.), видав романтичну поему „Богдан“ – один з кращих тогочасних творів про Б.Хмельницького. З любов’ю до України творив ліричні поезії та здійснював переспіви народних пісень. Окремі його вірші, покладені на музику, ще за життя автора стали народними піснями („Українська мелодія“) та поширювалися як романси („Очи черные, очи страстные“).

Амвросій Метлинський (1814–1870), поет-романтик, фольклорист і видавець, професор Харківського та Київського університетів. Оспівуючи минулу славу українського народу, часто вдавався до поетичних образів козака і бандуриста („Бандура“, „Смерть бандуриста“, „Самотні співці“ та ін.).

Тарас Шевченко (1814–1861), як поет, теж розпочинав творити у дусі романтизму. Його перші твори, написані у Петербурзі протягом 1837–1841 рр. („Причинна“, „Тарасова ніч“, „Катерина“, „Тополя“, „Іван Підкова“ та ін.), возвеличували минуле та сумували за ним, оспівували красу природи, показували страждання зневаженої молодої дівчини і т. п. Разом з тим, усім цим сюжетам було надано глибокого національного звучання. Тому вихід у світ перших Шевченкових книг – збірки поезій „Кобзар“ (1840) та поеми „Гайдамаки“ (1841) – спричинили нову хвилю дискусій про українську мову та історію. Саме тоді російський критик В.Бєлінський різко негативно висміював і засуджував спроби піднести „мужицьку“ мову до рівня літературної.

Переломними подіями у житті і творчій біографії Кобзаря стали його поїздки по Україні у 1843–45 та 1846–47 рр. Крім поїздок приватного характеру, Т.Шевченко протягом певного періоду співпрацював як художник з київською Археографічною комісією, що була заснована у 1843 р. при Київському університеті. Митець змальовував архітектурно-історичні пам’ятки, зокрема і нашого краю (1846 р.). Спілкуючись із різними верствами населення – поміщиками, меценатами, культурними діячами та інтелектуалами, – він усвідомив необхідність боротьби із національним і соціальним гнобленням і це не могло не відобразитися на його творчості. Від романтичного захоплення старовиною поет перейшов до рішучого осуду системи російського панування і кріпосництва. Вірші та поеми того періду („Розрита могила“, „Тризна“, „Сон“, „Єретик“, „Великий льох“, „Кавказ“, „І мертвим, і живим…“, „Заповіт“ та ін.) засвідчили народження національного Пророка.

1.4. Кирило-Мефодіївське братство. У 1846 р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції – Кирило-Мефодіївське братство, засновниками якого були історик Микола Костомаров, канцелярист Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Братство нараховувало 12 членів; до нього входили Т.Шевченко, П.Куліш, Г.Андрузький, О.Навроцький, М.Савич та ін. Ще понад 90 осіб були близькими до товариства.

Програмні вимоги товариства були викладені у „Книзі буття (Закон Божий) українського народу“ та у „Статуті слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія“. Автором „Книги буття українського народу“ вважається Микола Костомаров (1817–1885) – надзвичайно талановитий і авторитетний історик, етнограф і письменник (псевдонім Ієремій Галка). За походженням він був напівкріпаком із Слобожанського краю, навчався у Харківському університеті, а у 1844–45 навчальному році недовготривало працював у Рівненській гімназії. У нашому краї, крім педагогічної діяльності, збирав етнографічні і наукові матеріали до історичної монографії про Богдана Хмельницького.

Товариство засуджувало самодержавство, виступало за ліквідацію кріпосництва, рівність громадян, республіканський устрій, соборність українських земель, розвиток української мови, літератури, освіти, культури. Цікавими були вимоги створення слов’янської федерації з центром у Києві.

У 1847 р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Т.Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, стало фундаментом усіх наступних українських організацій аж до революції 1917 р.

1.5. Національне відродження у західноукраїнських землях. В українських землях, що знаходилися у складі Австрії, насамперед, у Галичині та Закарпатті, помітний вплив на суспільно-політичне життя справили імператорські реформи Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ, проведені у 1770–1780-х рр. Провід у суспільстві здобули греко-католицькі священики; їх права було зрівняно з католиками. Крім того, у 1773 р. було зліквідовано орден єзуїтів, який майже сто літ домінував в освітніх установах; у Львові закрито єзуїтську академію, а на її базі відкрито у 1784 р. університет. При ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут (Studium rutenum) з філософським і богословським факультетами. Для навчання духовенства створювалися семінарії; з 1808 р. у Львові відновлено Галицьку митрополію.

Модернізаційні реформи, що мали на меті „соціальне дисциплінування“, передбачали також суттєві перетворення в аграрному секторі, зокрема, у 1781–1782 рр. селян було звільнено від особистої залежності від поміщиків.

У значній мірі австрійські реформи сприяли перетворенню греко-католицької церкви на лідера національного руху галицьких і карпатських русинів. Реформи прищепили духовенству, як зазначає Ярослав Грицак, нову етику, що полягала у моральному обов’язку поширювати світську освіту серед віруючих, дбати про передові методи господарювання, відкривати читальні й кооперативи – одним словом, етику служіння народові. Саме через церкву у західноукраїнське суспільство проникали західні культурні та політичні впливи, а сім’ї греко-католицьких священників аж до 1939 р. були одними з головних джерел постачання кадрів для національного руху.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. реформи загальмувалися, водночас значно загострилася проблема національної ідентичності та протистояння між малоросійською (українською), польською, німецькою-австрійською та російською політичними орієнтаціями.

Галичина опинилася на перехресті різних культурних впливів. Для західних українців важливим центром першої хвилі відродження став Перемишль. Навколо місцевого єпископа Михайла Левицького згуртувалися патріотично налаштовані греко-католицькі священники: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін., що були пов’язані із віденським інтелектуалами та знаходилися під впливом європейського Просвітництва. Їхніми зусиллями у 1816 р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство священників; до початку 1830-х рр. відкрито бл. 400 шкіл, видано декілька підручників, зокрема, перші граматики руської (української) мови І.Могильницького (1822 р.), Й.Лозинського (1833 р.), Й.Левицького (1834 р.) та ін. Правда, діячі перемишльського гуртка дотримувалися церковнослов’янських мовних засад і не змогли стати виразниками української національної орієнтації. Згодом деякі з них виступили за заборону видань, написаних народною українською мовою.

Переломною подією у національному відродженні Галичини стало виникнення у 1830-х рр. у Львові гуртка семінаристів і священників „Руська трійця“ (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич). Вони об’єднали навколо себе бл. 20 молодих людей, а у 1837 р. видали у Будапешті альманах „Русалка Дністрова“, що, за словами І.Франка, стало „явищем наскрізь революційним“. Видання засвідчувало прагнення „розбудити мертво поховану руську (українську) націю“, тож тираж альманаху було конфісковано, однак бл. 200 примірників розійшлися українськими землями.

Серед видань наступних років варто згадати підготовлені Іваном Головацьким (братом Якова) два томи „Вінка русинам на обжинки“ (Відень, 1841 і 1846 рр.), але вони викликали значно менше зацікавлення, ніж „Русалка Дністрова“. Пропагандистом ідей „Руської трійці“ виступав письменник і громадський діяч Микола Устиянович.

Під впливом революційних подій у Європі 1848–1849 рр. („весна народів“) галицька інтелігенція для обстоювання прав українців створила першу політичну організацію – Головну Руську Раду з 30 осіб на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем та священиком Михайлом Куземським. Було заявлено, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу; відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі); ухвалено синьо-жовтий прапор; створено загони національної гвардії та народної самооборони, започатковано традицію Народних домів. Активно використовувалася трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць.

У Львівському університеті відкрито першу українську кафедру; засновано українське видавництво і друкарню; тоді ж з’явилася перша українська газета „Зоря Галицька“; скликано Собор руських вчених.

Із закарпатських „будителів“ треба згадати активну громадську діяльність священика і педагога, письменника, фольклориста Олександра Духновича, автора багатьох підручників, публікацій та віршів, написаних народною мовою („Голос радості“, „Я русин був, єсьм і буду…“, „Піснь простонародна“).

Отже, наприкінці ХVІІІ – протягом першої половини ХІХ ст. культурницька праця в Україні проходила під впливом європейських ідей просвітництва і романтизму та концентрувалася на збиранні історичної спадщини і фольклору, на формуванні української літературної мови та організації перших культурно-просвітницьких товариств.