2. Доба українізації та розстріляного відродження

2.1. Форма і зміст українізації. Відразу після утворення СРСР (1922 р.), більшовики взялися зміцнювати свою владу у національних республіках. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію з метою зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом.

Основними напрямками політики коренізації були: підготовка, виховання та висування кадрів корінної нації; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів; створення закладів культури та видання книг, газет і журналів мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо.

В УСРР ця політика отримала назву „українізації“; однак, через опір партійного республіканського керівництва, вона активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.

Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада не є окупаційною, і що переслідувану сотні років рідну мову українці зможуть тепер почути у школах і закладах культури. Необхідно було провести дерусифікацію культурного і громадсько-політичного життя.

Політика „українізації“ допомогла зробити значний крок вперед у політичному і соціально-економічному розвитку, в національній культурі та освіті. Цей період називають українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).

Перетворення української мови на фактичну державну мову в УСРР було найбільшим досягненням наркомів освіти та юстиції Миколи Скрипника (1872–1933) та Олександра Шумського (1890–1946).

На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо (бл. 1,5 тис.).

Значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Якщо у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то у 1927 р. – 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів проводили навчання українською мовою. Українська мова впроваджувалася у військових закладах.

У 1922 р. українською мовою друкувалося 27% книжок, бл. 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90%).

Зросло число українців в урядових, партійних та інших установах, а також серед міського населення. У 1923 р. серед службовців українців було лише 35%, у 1927 р. – 54%.

У 1923 р. у Харкові проживали 38% українців, у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.

Частка українців в Компартії зросла з 20% у 1920 р. до 52% у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У частка українців не перевищувала чверті, а Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е.Квірінг, єврей Л.Каганович, поляк С.Косіор.

Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква. Вільно проводилися літературні дискусії, виникло багато часописів, журналів, мистецьких груп і об’єднань.

Плідно функціонувала Українська Академія Наук; в УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський та А.Крушельницький з родинами).

Українізація здійснювалася також поза межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Україні Кубанський округ Північно-Кавказького краю.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. Партія вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині, яка трималася на трьох китах – терорі, вихованні і пропаганді. Політизована культура із розмаїття загальнолюдських цінностей ретельно відбирала лише корисні для комуністичної пропаганди фрагменти. Творці „Пролеткульту“ пропонували відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив в „українському буржуазному націоналізмі“.

2.2. Створення та ліквідація автокефальної церкви. Ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної (самоврядної) церкви. У жовтні 1921 р. було скликано церковний собор, який обрав митрополитом Василя Липківського (1864–1937). Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), що швидко набула популярності.

Однак, вже з 1926 р. на церкву розпочалися нападки; у 1927 р. В.Липківського переобрали на посаді митрополита, а у січні 1930 р. УАПЦ була ліквідована. У 1937 р. В.Липківського та інших активних церковних діячів розстріляли.

2.3. Звинувачення діячів культури у „націонал-ухильництві“ та „українському буржуазному націоналізмі“. Із розгортанням політики „українізації“ націонал-комуністи (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв) вимагали розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями.

Москва розпочала проти цих та інших „контрреволюційних ворожих ухилів“ рішучий наступ. У 1926 р. розгорнулася кампанія цькування і „класової“ боротьби із „націонал-ухильництвом“ – „шумськизмом“, „хвильовизмом“, „волобуєвщиною“ тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації.

У березні 1930 р._. у Харкові відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією у справі вигаданої „Спілки визволення України“ (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік, у т. ч. 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти, священники, вчителі, лікарі тощо; загальна кількість заарештованих досягла 700 чол.

Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети „Вісті“. У ньому вказувалося, що СВУ – це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту. Насправді українську інтелігенцію судили за участь у діяльності Центральної Ради, за переконання, несумісні з ідеологією та практикою комуністичного режиму.

За звинуваченнями у справі іншої „контрреволюційної“ організації – Українського національного центру (УНЦ), до якої слідчі у 1931–1932 рр. включили багатьох українських діячів, заарештували академіків М.Грушевського та М.Яворського. М.Грушевський був вивезений у Москву; він помер у 1934 р. у Кисловодську після нескладної хірургічної операції. Марксистський історик М.Яворський загинув на Соловках.

Внаслідок згортання політики „українізації“, зменшилася кількість українських шкіл, періодичних видань, закривалися українські наукові установи, кафедри, театри тощо; натомість набирали обертів репресії та переслідування, фальшиві звинувачення у т. зв. українському буржуазному націоналізмі. Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.

Партія більшовиків провела цілий ряд організаційних перетворень у сфері освіти, науки та культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва, а також вдалася до жорстоких репресивних заходів. На січневому пленумі ЦК КП(б)У 1937 р. С.Косіор зазначав: „Ми провели повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось“.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив в „українському буржуазному націоналізмі“. Письменники української діаспори назвали 1930-ті роки добою „розстріляного відродження“. Бл. 1000 діячів літератури, живопису, театру були репресовані, що негативно вплинуло на подальший розвиток української культури та творчість митців.

Українізація після 1933 р. була цілком припинена, натомість розгорнулася політика поступового російщення усіх сфер суспільно-політичного життя.

2.4. Ліквідація неписьменності. Стан шкільної освіти. Ліквідація неписьменності (лікнеп) для радянської влади була справою честі. У травні 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю, що її очолив Голова ВУЦВК Г.І.Петровський, згодом –товариство „Геть неписьменність!“.

На освіту та на подолання неписьменності серед дорослих виділялися значні кошти. Навчання у гуртках лікнепу було безкоштовним; активістам допомагали бл. 120 культармійських університетів. Інколи до неписьменних вживалися примусові заходи. У 1920-х рр. частка письменних у містах збільшилася з 40 до 70%, у селах – з 15 до 50%.

У 1927 р. поза школою залишалося 35% дітей шкільного віку і лише кожний четвертий серед учителів мав вищу або середню спеціальну освіту. Поряд із великою кількістю шкіл, діяли також спеціальні колонії (комуни) для неповнолітніх правопорушників, де навчання поєднувалося із виробничою працею, а людська особистість за програмою А.С.Макаренка виховувалася у колективі і через колектив.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стовідсоткового результату, досягнуті показники були дуже вагомими. Якщо наприкінці ХІХ ст. три четвертих населення в українських губерніях не вміли читати і писати, то у 1939 р. в УРСР було зареєстровано лише 15 відсотків неписьменних у віці до 50 років. Ліквідація неписьменності становила один з найуспішніших проектів більшовицької влади.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову „Про загальне обов’язкове навчання“. Її реалізація вимагала нових шкільних приміщень, учителів, підручників та посібників. При РНК УСРР сформовано Комітет сприяння всеобучу на чолі з головою уряду В.Чубарем. Відповідні комітети створювалися на місцях.

В.Затонський, який очолив Наркомат освіти після М.Скрипника, на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 р. бідкався з приводу того, що „навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників“. За його розрахунками, „класово ворожі елементи“ серед українського вчительства становили майже 10 відсотків; дещо пізніше ця цифра зросла у 3–4 рази, тобто під репресії потрапляли бл. 50 тис. освітян. Учительство та працівники інших національно-культурних установ найбільше постраждали від сталінсько-постишевських репресій.

У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено бл. 200 працівників Наркомату освіти УСРР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя.

Багато дітей шкільного віку загинули під час голодомору. Наприклад, у 1933/34 навчальному році у сільських школах навчалося на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання); неповна середня (7 років навчання); середня (10 років навчання). У другій п’ятирічці було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, завдяки чому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл зросла майже у десять разів і у 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

Було визначено, що початкова та середня школа „повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм“. Учитель змушений був дотримуватись апробованих програм і текстів підручників. Школа стала засобом „виробництва нової людини“ – послушного виконавця партійної волі.

Особливо контролювалося викладання історії. У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР „Про викладання громадянської історії у школах СРСР“. Предметом вітчизняної історії визначалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Фактично історія України розчинилася у загальному курсі історії СРСР й зникла як окремий предмет. Освітній процес узгоджувався з утвердженням проросійської комуністичної ідеології.

У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах. Надалі вивченню саме російської, а не української мови, надавалося в УРСР пріоритетного значення. Цим фактично затверджувався курс на неухильне російщення України.

Так само важка доля спіткала школи і технікуми національних меншин. Спочатку відбувся перехід на російську мову викладання у польських та німецьких школах, потім було ліквідовано більшість закладів освіти та заарештовано багатьох викладачів і студентів. Німецький педінститут в Одесі був реорганізований в Одеський інститут іноземних мов; ліквідовані болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи, німецький відділ Дніпропетровської тощо.

2.5. Розвиток вищої школи та науки. Головним завданням вищої школи визначалася підготовка спеціалістів для народного господарства. У 1920 р. університети були ліквідовані, замість них створювалися інститути народної освіти. Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них – відповідно з 27 до 124 тис.

У 1933 р, відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові, а наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів.

У 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи і 693 технікуми, у яких відповідно навчалися 197 тис. студентів і 196 тис. учнів. Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

За чисельністю студентів Україна випередила такі європейські країни, як Велика Британія (бл. 50 тис.), Німеччина (70 тис.), Франція (72 тис.).

До кінця 30-х років була вирішена в основному кадрова проблема науково-технічної інтелігенції. У роки першої п’ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис., у роки другої – близько 196 тис. спеціалістів. Загальна чисельність підготовлених фахівців для промисловості перевищувала 500 тисяч. Проте значну частину їх було репресовано.

Розгорнулося воєрідне змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. За спостереженнями дослідників, „чекісти значно випереджали професорів“. Репресії сіяли жах у народі, формували рабську психологію.

За даними перепису 1939 р. вищу освіту в УРСР мали тільки 13% спеціалістів, а середню спеціальну – 18 відсотків.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти – все це фатально позначалося на якості підготовки фахівців.

Наукові дослідження зосередилися переважно в інститутах Всеукраїнської академії наук (ВУАН), що у 1930-х рр. була перейменована в Академію наук УРСР. У новому статуті Академії вказувалось, що її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук для успіху української соціалістичної культури. Бюджет Академії зріс у десятки разів; держава фінансувала і контролювала виконання планових завдань.

Діяли відділення суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук. У фізико-математичному відділенні працювало найбільше академічних кафедр – 30. Нові відкриття у вивченні нелінійної механіки, математики та математичної фізики зробили Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов.

Математиком світового рівня став уродженець Волині, академік Михайло Кравчук (1892–1942). Він очолював комісію математичної статистики ВУАН та однойменний відділ Інституту математики АН УРСР, був засновником Київського математичного товариства та членом багатьох українських і європейських наукових товариств. Розробляючи теорію диференціальних та інтегральних рівнянь, створив українську алгебраїчну і геометричну термінологію. У 1938 р. загинув на Колимі.

Студентом М.Кравчука у Київському політехнічному інституті був Сергій Корольов (1906–1966) – видатний український вчений-винахідник, конструктор ракетно-космічних систем. У 1930-х рр. під його керівництвом була збудована перша радянська ракета на рідкому паливі та розроблено ряд важливих проектів. У 1937 р. заарештований, працював у спецтаборі для науковців.

Основні проблеми майбутніх космічних польотів, конструювання міжпланетних кораблів досліджував Юрій Кондратюк (1897–1941/42). Він розрахував траєкторію космічних польотів на місяць. Ці розробки пізніше використовувались у вітчизняному ракетобудуванні та в американських космічних програмах. Ім’ям Ю.Кондратюка названо кратер на зворотному боці Місяця.

Незважаючи на ідеологічний та репресивний тиск з боку правлячої партії, розвиток науки не припинявся. Прискореними темпами розвивалися науково-технічні знання. Радянська Україна стала центром теоретичної фізики та ракетобудування. У 1930-х рр. у Харкові в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) працювали І.Курчатов та Л.Ландау. Тут вперше було здійснено штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами.

Лабораторія Є.Патона розробляла новітні технології зварювання, що використовувались на будівництві Дніпрогесу та інших важливих об’єктах перших п’ятирічок. У 1932 р. лабораторія була реорганізована в Інститут електрозварювання.

Успіхи у фізично-математичних, природничих, хімічних, медичних та інших галузях науки завдяки плідній діяльності таких вчених, як М.Боголюбов, О.Богомолець, М.Вавілов, М.Гамалія, Д.Заболотний, М.Кравчук, М.Крилов, С.Корольов, О.Палладін, М.Стражеско, В.Філатов, М.Холодний, вивели Україну на рівень науково розвинутих країн.

Всього в УРСР налічувалося понад 220 науково-дослідних установ та майже 20 тис. наукових працівників. Активно діяли академічні інститути математики, механіки, електрозварювання, зоології, біології, фізіології, хімії, ботаніки, гідромеханіки (водного господарства), географічна обсерваторія та ін.

На жаль, багатьох провідних вчених не обминули репресії і переслідування. Щонайменше 250 науковців, із них 19 академіків, за політичними процесами у справах майже 100 „контрреволюційних організацій“, „центрів“ і „блоків“ були заарештовані та відправлені у заслання.

Особливо постраждали гуманітарні і суспільні науки – історіографія, мовознавство, літературознавство, етнографія, демографія, статистика, соціологія.

Повернення з еміграції М.Грушевського (1924 р.) істотно пожвавило дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продовжити працю над справою всього життя – фундаментальною „Історією України-Руси“. Академічні кафедри і комісії, очолювані Д.Багалієм, М.Василенком, М.Грушевським, М.Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України.

Протягом 1927–1930-х рр. за редакцією М.Грушевського видано 6 випусків цінних збірників Комісії новітньої історії „За сто літ“ („Матеріали з громадського й літературного життя України 19 і початку 20 ст.“). Однак українознавчі дослідження радянська влада постійно критикувала як націоналістичні.

Були повністю розгромлені наукові школи, кафедри і колективи академіків М.Грушевського, С.Єфремовова, С.Рудницького, М.Птухи, М.Яворського; внесено зміни в український правопис і перервано розвиток української наукової термінології, бібліографії, історичного краєзнавства.

Партійними постановами („Про журнал „Під прапором марксизму“, 1931 р. та ін.) суспільним наукам визначено проводити дослідження за принципом партійності.

У другій половині 1930-х рр. під партійним контролем в АН УРСР були організовані інститути економіки, історії України, українського фольклору та літератури.

2.6. Література „розстріляного відродження“. Для української художньої культури 1920-ті роки стали періодом відродження. Література та мистецтво вважалися однією з найвідповідальніших ділянок „культурної революції“. Водночас ці сфери культурного життя мали велике значення для пропаганди й виховання радянських людей.

Національний літературний процес під впливом революційних подій та українізації набув широкого розмаху. Діяли численні літературні організації – „Гарт“ (В.Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра), „Плуг“ (А.Головко, П.Панч), „МАРС“ („Майстерня революційного слова“), „ВУСПП“ („Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) „Молодняк“; групи неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен, М.Драй-Хмара), символістів (П.Тичина, Г.Михайличенко, Д.Загул, В.Мисик, Д.Фальківський,), футуристів (М.Семенко, Г.Шкурупій, О.Влизько), конструктивістів (В.Поліщук) та ін. Творчості провідних українських письменників виразно притаманні художня самобутність і новаторство, революційний романтизм, експресіонізм і психологізм.

Розмаїття творчих методів і пошуків було характерною ознакою тієї доби. Виходило багато часописів („Гарт“, „Молодняк“, „Літературний ярмарок“, „Життя й революція“, „Критика“ тощо).

На шпальтах „Нової Генерації“ під редакцією футуриста М.Семенка та „Бюлетеня Авангарду“, очолюваного „динамістом-конструктивістом“ В.Поліщуком, точилася гостра боротьба новаторів-революціонерів за „лівий фронт молодої української культури“.

Особлива роль у літературному процесі 1920-х років належить письменнику і публіцисту Миколі Хвильовому (1893–1933; справжнє прізвище Фітільов), автору поетичних збірок „Молодість“, „Досвітні симфонії“; збірок оповідань „Сині етюди“, „Осінь“, романів „Вальдшнепи“, „Санаторійна зона“, „Сентиментальна історія“ та ін.

У 1925 р. після розпаду „Гарту“ він заснував Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки таких талановитих майстрів слова, як М.Бажан, О.Довженко, М.Куліш, П.Панч, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський.

М.Хвильовий виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів та закликав українських митців орієнтуватися у своїй творчості на Європу („Геть від Москви! Дайош Європу!“). Протягом 1925–1928 рр. в УСРР відбувалася літературна дискусія, спричинена критичними публікаціями М.Хвильового („Про сатану в бочці, або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян“, „Камо грядеши?“, „Думки проти течії“, „Апологети писаризму“).

Письменник отримав підтримку серед національно-свідомої інтелігенції; з ним солідаризувалися націонал-комуністи, неокласики та інші літературно-мистецькі угрупування. Натомість партійне керівництво розцінило виступи М.Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні („хвильовизм“). Створені ним у 1928–1930 рр. журнали і об’єднання („Літературний ярмарок“, „Пролітфронт“) були закриті і ліквідовані, а невдовзі, у трагічному 1933 р., письменник покінчив життя самогубством.

У 1930-х роках комуністичні ідеологи вирішили докорінно оновити склад митців поповненням з народу; бл. 2 тис. робітників і селян відгукнулися на проголошений профспілками „всесоюзний призов“ до літературної творчості. Для них утворювалася мережа до гуртків і консультативних бюро при редакціях часописів, у яких працювали письменники-професіонали.

Відповідно до постанови „Про перебудову літературно-художніх організацій“ у 1932 р. ліквідовані усі немарксистські об’єднання. Натомість розпочалася організаційна підготовка Першого з’їзду письменників України, що зібрався під патронатом ЦК КП(б)У у червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці, продовжив роботу у Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України.

У творчі спілки об’єднувалися працівники різних галузей мистецтва. За допомогою цих спілок власті прагнули уніфікувати розмаїття культурного процесу за стандартами т. зв. соціалістичного peaлізму, що став єдиним творчим методом, офіційно дозволеним для радянських митців. Все, що виходило за його межі, нещадно винищувалося і таврувалося, як контрреволюційне і вороже.

Тотальний контроль над духовною творчістю, заідеологізованість, постійна готовність до схвалення „єдино правильної“ партійної лінії, поклоніння „великому вождеві“ і „учителю усіх часів і народів“, строга відповідність партійним директивам і брутальне втручання партійних чиновників у літературно-художнє життя надовго визначили зміст радянської соціалістичної культури.

Контроль і регламентація, зокрема, згубно вплинули па творчу долю такого яскравого поета, як Павло Тичина. У сталінську добу він завоював становище офіційно визнаного радянського поета і державного діяча, але, порівняно із раннім періодом творчості, його талант незмірно потьмянів.

Максиму Рильському довелося відсидіти півроку у в’язниці за звинуваченням в „українському буржуазному націоналізмі“. Але його поетична муза не піддалася регламентації. У міжвоєнний період вийшли численні збірки поета („Синя далечінь“, „Крізь бурю і сніг“, „Тринадцята весна“, „Гомін і відгомін“, „Знак терезів“, „Київ“, „Літо“, „Україна“, „Збір винограду“ та ін.).

У 1929 р. була заарештована і засуджена до 5 років ув’язнення, згодом заслана у м. Сталіно (Донецьк) відома письменниця та громадський діяч Л.Старицька-Черняхівська (1868–1941).

Так само незаконно були репресовані Зінаїда Тулуб (відомий її роман „Людолови“), Б.Антоненко-Давидович та багато інших.

У 1928 р. вийшло 4-томне видання знаменитих „Вишневих усмішок“ Остапа Вишні (Павло Губенко); а у 1930-х рр. його звинуватили у причетності до вигаданої Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів.

За приналежність до УВО був засланий на Соловки уродженець Прикарпаття Мирослав Ірчан (Баб’юк Андрій). Доля цього письменника-комуніста, який у червоноармійських лавах брав участь у боротьбі за Радянську владу у Галичині, згодом працював на літературній ниві у Чехословаччині та Канаді, та був загалом лояльно налаштований до більшовицького режиму, є дуже показовою для розуміння масштабів репресій і підступності тоталітарного режиму. З 1929 р. він очолював у Харкові літературну організацію „Західна Україна“, редагував журнали „Західна Україна“ і „Сільський театр“, у 1933 р. – незаконно репресований.

У грудні 1934 р. за сфабрикованою справою „Білогвардійського терористичного центру“ проходило понад 30 чоловік. Серед них – відомий галицький письменник Антон Крушельницький, який з великою родиною добровільно переїхав в УСРР, Юліан Бачинський та ін.; усі вони загинули.

Серед знищених представників української еліти були талановиті поети, письменники і драматурги – Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Епік, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Євген Плужник, Олекса Слісаренко, Дмитро Фальківський, Павло Филипович та багато інших.

Трагічно склалася доля видатного драматурга Миколи Куліша (1892–1937). Його п’єси – „97“, „Комуна в степах“, „Зона“, „Отак загинув Гуска“, „Народний Малахій“, „Мина Мазайло“, „Патетична соната“, „Прощай село“ та ін. – набули великої популярності. Використовуючи елементи комедії, фарсу, сатири і символізму, автор реалістично висвітлював драматичні сторінки новітньої історії, засуджував облудливість і шкідливість ідеалів комуністичної революції, прислужництво і пристосуванство чиновників і міщан. У 1934 р. був заарештований і засуджений до 10 років соловецьких таборів, утримувався у суворій ізоляції. У листопаді 1937 р. разом з іншими відомими діячами розстріляний.

Тоді ж загинув блискучий знавець класичних мов, поет і перекладач, професор Микола Зеров (1890–1937), який був талановитим дослідником української літератури („Українське письменство ХІХ в.“, „Нове українське письменство“, „Леся Українка“, „Від Куліша до Винниченка“ та ін.).

Так само інші відомі учені-літературознавці, професори і академіки (Сергій Єфремов, Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Агатангел Кримський), хто раніше, хто пізніше, були насильно вирвані із наукового і громадського життя.

Відомо, що протягом 1934–1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого першим письменницьким з’їздом.

Всього у 1930-х роках розстріляно 89 членів СПУ, 64 заслано, а 83 змушені були емігрувати. З початком ІІ Світової війни нищення української еліти продовжувалося.

2.7. Театральна і музична культура. Післяреволюційний український театр докорінно змінився: від побутово-етнографічної тематики він перейшов до новаторського психологічно-реалістичного відображення дійсності. Репертуар збагатився творами європейських класиків, акторська гра набула виразності, важлива роль належала режисерським пошукам і сценографії.

Поряд з ветеранами української сцени (М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський), плідно працювали молодші віком – А.Бучма, М.Крушельницький, О.Сердюк, М.Терещенко, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Г.Юра; завоювали славу оперні співаки Б.Гмиря, 3.Гайдай, М.Гришко, М.Донець, М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко.

Активним було театральне життя у Харкові – столиці УСРР. У 1925 р. тут було відкрито Українську державну столичну оперу (згодом – театр опери та балету ім. М.Лисенка), у 1929 р. – театр музичної комедії. Діяли театри Юного глядача, Революції, „Веселий пролетар“ та ін.

Найяскравішим здобутком театрального мистецтва міжвоєнного періоду стала діяльність творчого об’єднання „Березіль“, створеного у 1922 р. у Києві видатним режисером Л.Курбасом на базі Державного мандрівного зразкового театру. Об’єднання налічувало бл. 250 театральних діячів та акторів, мало 5 творчих майстерень, режисерську лабораторію, бл. 20 мистецьких комісій, станцій, бюро тощо.

З 1926 по 1933 р. театр „Березіль“ діяв у Харкові. У його репертуарі – п’єси світових і українських драматургів: В.Шекспіра, Ф.Шиллера, П.Меріме, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, М.Куліша.

Новаторська і національно усвідомлена творчість українських митців швидко увійшла у суперечність з ідеологією та практикою більшовицької партії. У 1933 р. Лесь Курбас був звинувачений у націоналізмі й згодом загинув на Соловках. „Березіль“ переформували у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка (режисер – М.Крушельницький).

У драматургії наступила епоха партійного письменника, оспівувача громадянської війни і соціалістичних перетворень, возз’єднання України Росією О.Корнійчука – „Загибель ескадри“ (1934), „Платон Кречет“ (1935), „Правда“ (1937), „Богдан Хмельницький“ (1939).

В УРСР діяли понад 80 професійних театрів – опери та балету, драматичних, музичних, юного глядача тощо; репертуар їх був ще в основному україномовним. Успіхом користувалися вистави театрів ім. Лесі Українки та І.Франка у Києві, ім. Т.Шевченка у Харкові, ім. М.Заньковецької у Запоріжжі (одним із його організаторів і довголітнім художнім керівником був Борис Романицький), ім. М.Щепкіна у Сумах та ін.

Різноманітним було музичне життя, у якому чільну роль відігравали Г.Верьовка, М.Вериківський (створив перший український балет „Пан Каньовський“, опера „Сотник“), П.Козицький, Б.Лятошинський (опера „Золотий обруч“), Д.Ревуцький (музична фольклористика, історія музики), Л.Ревуцький, К.Данькевич (опера „Трагедійна ніч“).

Видатний композитор і педагог М.Леонтович загинув у січні 1921 р. на Вінниччині від руки чекіста. У 1922 р. створено Українське музичне товариство ім. М.Леонтовича.

Високої виконавської майстерності досягла капела „Думка“ на чолі з Нестором Городовенком.

Гнат Хоткевич заснував Державну капелу бандуристів та оркестр українських народних інструментів, які з успіхом виступали в Україні та гастролювали поза її межами. У 1938 р. за брехливими антирадянськими звинуваченнями страчений у харківських підвалах НКВС.

2.8. Кіномистецтво. Радіо. Радянське кіно, як наймасовіший вид мистецтва, набуло найшвидших темпів розвитку. Воно покликане було ілюструвати „історичну перемогу“ робітників і селян, проводити антирелігійну пропаганду та розвіювати буржуазну „темряву й відсталість“. Особлива увага приділялася міфологізації радянського способу життя.

Протягом 1925–1933 рр. видавався щомісячник „Кіно“, існувало декілька громадських організацій і об’єднань (Всеукраїнська організація режисерів, драматургів і сценаристів, Всеукраїнське об’єднання робітників революційної кінематографії тощо). Було створене Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), згодом – „Українфільм“.

У новому виді мистецтва пробували свої сили чимало українських письменників і акторів – М.Бажан, С.Голованівський, О.Довженко, М.Заньковецька, О.Копиленко, Л.Курбас, Ф.Лопатинський, Л.Первомайський, М.Семенко, Ю.Яновський. Особливо багато фільмів з української тематики („Остап Бандура“, „Чорна рада“, „Два дні“, „Тарас Шевченко“) готувалося на Одеській кінофабриці у 2-й половині 1920-х рр., коли її головним редактором був М.Семенко. Якісні зйомки робив відомий фотограф і кінооператор Данило Демуцький.

На Одеській кінофабриці розпочинав блискучу творчу кар’єру талановитий письменник-сценарист і режисер-новатор Олександр Довженко (1894–1956). Створені у романтичному дусі кінопоеми „Звенигора“ (1928) та „Арсенал“ (1929) започатковували в українському кінематографі епічну, філософсько-ліричну стихію, а у літературі – жанр кіноповісті. Усі свої найвідоміші фільми режисер знімав за власним сценарієм.

Митець назавжди уславив себе та Україну фільмом „Земля“ (1930), створеній на Київській кінофабриці, що відкрилася 1928 р. (з 1939 р. – Київська кіностудія художніх фільмів, з 1957 р. – імені О.Довженка). На Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 р. ця кінострічка була визнана одним з 12-ти найкращих фільмів „усіх часів і народів“.

У фільмі на тлі революційних перетворень в українському селі висвітлювалися загальнолюдські теми життя і смерті, кохання і пристрасті, землі і природи, старого і нового, буденного і вічного. „Портрети-фрески“ селян, їх одяг, житло, традиції, інші етнографічні сюжети з багатою природою, зображеними на весь екран соняшниками і яблуками, закладали основи національного поетичного кінематографа.

У вказаний період з’явилися звукові та кольорові фільми. У першому звуковому фільмі О.Довженка „Іван“ (1932 р.) на основі документальних кадрів відображено звитягу будівників Дніпрогесу, але разом із романтичним осмисленням індустріалізації, показано трагедію затоплення дніпровських порогів. Як і „Земля“, цей фільм зазнав несправедливих нападок і вульгаризаторської критики. О.Довженка тимчасово звільнили з роботи, кінооператора Д.Демуцького заарештували.

У наступних своїх стрічках („Аероград“, 1935, „Щорс“, 1939) режисер з епічним розмахом створив панорамні картини громадянської війни і соціалістичного будівництва. Кіноепопея „Щорс“ удостоєна Державної премії СРСР (1941).

Після „золотого вересня“ 1939 р. О.Довженоко створив документальний фільм „Визволення“. Маючи намір екранізувати безсмертний твір М.Гоголя „Тарас Бульба“, підготував кіносценарій, але воєнні події перешкодили здійсненню цих планів.

На Київській та Одеській кіностудіях протягом 1930-х рр. було екранізовано сотні художніх, науково-документальних і дитячих фільмів, у т. ч. історичних („Дума про козака Голоту“, „Богдан Хмельницький“, „Останній порт“, „Загибель ескадри“ тощо).

Успішно працювали кінорежисери Іван Кавалерідзе („Коліївщина“, „Прометей“, „Наталка Полтавка“, „Запорожець за Дунаєм“), Ігор Савченко („Вершники“) та ін.

Поряд з кінематографом, в українському культурному просторі у 1920-х рр. з’явилося радіо, як символ новітніх технологій. Перша радіостанція запрацювала у Харкові з 1924 р., згодом радіоцентри з’явилися у Києві, Дніпропетровську, Одесі. У 1928 р. в УСРР налічувалося 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

2.9. Образотворче мистецтво. Значного розвитку набули всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями різних шкіл і поколінь. Передові ідеї європейської естетики, народні традиції іконопису та барокової культури зумовлювали специфіку та самобутність творчості українських митців. Образотворче мистецтво вийшло поза межі виставок і салонів. Значної популярності набули графіка (оформлення книг і часописів), сценографія (оформлення вистав, костюмів і декорацій), різноманітні види ужиткового (кераміка, килимарство, гаптування) та агітаційного (плакати) мистецтва.

Заслуженим авторитетом користувалися визнані художники і графіки, автори монументальних розписів, творів батально-історичного жанру, портретів, книжкових ілюстрацій: Микола Самокиш („Похід запорожців на Крим“, „Бій під Жовтими Водами“, „В’їзд Б.Хмельницького у Київ“, „Бій М.Кривоноса з І.Вишневецьким“, „Бій І.Богуна з Чарнецьким“); Іван Їжакевич („Тарас Шевченко“, „Повстання гайдамаків“); Василь Кричевський (картина „Сорочинський ярмарок“; оформлення Музею-заповідника „Могила Т.Г.Шевченка“); Федір Кричевський (триптих „Життя“, цикл картин „Катерина“, портрети) та ін.

Відомим театральним художником став Анатолій Петрицький (1895–1964). Йому належать численні монументальні розписи, плакати, картини; він оформляв вистави майже усіх українських театрів.

Професор Київського художнього інституту Василь Касіян (1896–1976), який навчався у Празькій академії образотворчих мистецтв, вславився як автор численних ілюстрацій до творів класиків української літератури.

Українська академія мистецтв була перетворена у Київський інститут пластичних мистецтв. У 1924 р. його об’єднали з Українським архітектурним інститутом (існував з 1918 р.) і на їх базі створили Київський державний художній інститут.

На 5 факультетах (архітектури, поліграфіїї, живопису і скульптури, текстильного мистецтва та кінематографії) навчалися кілька сотень студентів. Тут викладали талановиті митці-авнгардисти – В.Пальмов, О.Богомазов, М.Бойчук, В.Татлін, К.Малевич та ін. Працював Межигірський керамічний технікум.

Діяли творчі об’єднання художників: Товариство ім. Костанді в Одесі; Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), що пропагувала жанровий живопис; Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), що віддавала перевагу монументальному мистецтву; авангардистське Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ); Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ) та ін.

Поширеною практикою стали ідеологічні дискусії між представниками різних об’єднань авангарду – від кубізму та експресіонізму до конструктивізму.

К.Малевич, будучи професором Київського художнього інституту у 1928–1930 рр., опублікував низку цікавих статей у харківському журналі „Нова генерація“ („Малярство в проблемі архітектури“, „Аналіз нового та образотворчого мистецтва“, „Естетика“ тощо), у яких обґрунтовував ідеї т. зв. супрематичної архітектури, аналізував творчість Сезанна, Пікассо, кубо-футуристів тощо.

Олександра Екстер, яка у 1920-х рр. емігрувала з Росії у Францію, була учасником київської виставки „Український живопис ХVІІ –ХХ ст.“

Михайло Бойчук на початку 1930-х рр. завідував кафедрою композиції Ленінградській академії мистецтв. У 1935 р. комуністична влада розгорнула кампанію цькування „бойчукістів“ на шпальтах газет та журналів. Було знищено фрески у фойє Харківського червонозаводського театру, виконані М.Бойчуком („Свято врожаю“), В.Седляром („Індустріалізація“), І.Падалкою („Відпочинок і культура“), О.Павленко („Фізкультура і спорт“).

У 1937 р. М.Бойчук, І.Падалка та В.Седляр були заарештовані і страчені. Репресій зазнали їхні прихильники і однодумці, твори у стилі неовізантизму переважно знищені.

Переслідувань зазнали інші авангардистські школи: формалізму, конструктивізму, кубізму, футуризму, супрематизму та ін. Творчість О.Богомазова, М.Бойчука, М.Глущенка, С.Налепинської, І.Падалки, В.Седляра та їх послідовників становить надзвичайно цікаву сторінку в історії українського образотворчого мистецтва з багатою колористикою, філософським осмисленням подій, новою пластикою ліній, сценографією, монументальністю тощо.

2.10. Архітектура і скульптура. В архітектурі і скульптурі теж відбулися значні зрушення, позначені конструктивістськими підходами з максимальною геометризацією та стандартизацією.

На перше місце виходять функціоналізм та конструктивізм. По всій країні розгорнулося велике будівництво з грандіозним ідеологічним розмахом і творчим пафосом. Як було заявлено, соціалістична архітектура „хоче будувати цілу частину світу за образом і подобою творчої, щасливої людини“.

У столиці УСРР Харкові з’явилася одна з найбільших у світі – майже 12 га – площа Дзержинського у формі круга з діаметром бл. 300 м та ансамблем гігантських споруд, зведених у конструктивістських формах – 3-х корпусний Будинок державної промисловості (Держпром); будинки проектних організацій та кооперації, готель „Харків“ та ін. Автори цих та інших проектів (С.Серафімов, О.Дмитрієв, М.Фельгер) прагнули відобразити велич соціалістичного будівництва і трудових подвигів народу. Будинок Держпрому став першою у світі будівлею, повністю виконаною із залізобетону.

У стилі функціоналізму і конструктивізму у Харкові збудовані палаци культури залізничників та електромеханічного заводу.

У 1927 р. за проектом архітекторів В.Весніна, М.Коллі, Г.Орлова та С.Андрієвського розпочали будувати найвизначнішу споруду першої п’ятирічки – Дніпрогес ім. В.І.Леніна. Керував будівництвом академік О.В.Вінтер. Була споруджена гребля завдовжки 700 м, що на 50 м підвищила рівень води у Дніпрі; шлюз з баштами управління; силова та знижувальна станції з машинним залом завдовжки 200 м; міст та інші будівлі. У 1932 р. Дніпрогес дав країні перший струм. Водночас безповоротно без належного дослідження були затоплені пороги і місця запорізьких січей як унікальні пам’ятки української історії та культури.

У Радянській Україні творили відомі архітектори П.Альошин, О.Бекетов, О.Вербицький, Д.Дяченко, В.Заболотний, О.Кобелєв, В.Осьмак, В.Риков, О.Щусєв та ін. Дотримуючись класичних засадничих принципів, вони широко використовували здобутки раціонального конструктивізму.

В.Риков спроектував Київську кінофабрику – першу велику кіностудію в СРСР. Найбільшою транспортною будовою першої п’ятирічки став залізничний вокзал у Києві (О.Вербицький). Фасади його були оздоблені модернізованим орнаментом.

П.Альошин та В.Осьмак у класичних формах звели будинки гуманітарних факультетів Київського університету (теп. бібліотеки). В.Осьмаку також належать проекти стадіону „Динамо“ (у співавторстві з В.Безпалим) та набережної Дніпра.

У традиціях необарокової архітектури з національним колоритом продовжував творити Д.Дяченко. Спроектовані ним корпуси Української сільськогосподарської академії, будинки професорів та студентські гуртожитки яскраво підкреслювали самобутність і новаторство митця у поєднанні барокових і модерних елементів.

З перенесенням столиці Радянської України з Харкова до Києва (1934 р.) виникла потреба у спорудженні урядових будинків. Тоді було по-варварському зруйновано і знищено ряд шедеврів давньої архітектури, зокрема, Михайлівський Золотоверхий собор із знаменитими мозаїками, церква Різдва Богородиці Пирогощі та ін. Багатьох відомих українських діячів тоді було звинувачено в „українському буржуазному націоналізмі“ та заслано за спробу врятування визначних пам’яток. У 1930-х рр. були заарештовані архітектори Д.Дяченко, В.Осьмак, мистецтвознавці Ф.Ернст, М.Макаренко та ін.

У 1937 рр. за проектом І.Фоміна у Києві був споруджений величний Будинок уряду. Тоді ж поблизу Маріїнського палацу збудовано будинок Верховної Ради (арх. В.Заболотний). Обидва будинки є пам’ятками радянської архітектури, що розвивалася за канонами сталінського монументалізму і посконструктивізму.

У цікавому динамічному стилі ар-деко, що виник у Франції та поширився у США, згодом у нацистській Німеччині („нордичний стиль“), у Києві споруджено Центральний універмаг (1935–1939, арх. Л.Мецоян і Д.Фрідман). Головний столичний універмаг був здатний щодня обслуговувати до 50 000 покупців. Такі забудови мали підкреслювати велич і могутність радянського режиму.

Серед скульптурних композицій відзначаються монументальні роботи І.Кавалерідзе – пам’ятники Г.Сковороді у Лохвиці (1922) та Т.Шевченку у Полтаві (1926). У модному стилі конструктивізму та кубізму митець виконав пам’ятники більшовицькому діячеві Артему (Сєргєєву) у Донбасі. Монумент у Слов’яногірську мав висоту 22 м та був споруджений над Святогірським монастирем.

Як бачимо, більшовицька „культурна революція“ призвела до повного „одержавлення“ творчих спілок та встановлення тотального контролю над кожним митцем. Стиль соціалістичного реалізму, що утвердився на всіх теренах СРСР, не заохочував прояву індивідуальних ідей та концепцій. Майстри авангардного мистецтва не лише зазнали ідеологічних переслідувань, але були фізично і духовно репресовані та знищені; протягом багатьох десятиліть їх імена і спадщина замовчувалися.