3. Зародження соціального страхування в Україні

Україна, як відомо, майже 350 років знаходилась у колоніальному стані, будучи частиною імперії, як у складі царської Росії, так і в складі СРСР. У цей період вона ніколи не проводила самостійної соціальної політики і не приймала самостійних рішень щодо соціального страхування і соціального забезпечення.

Перші закони для захисту промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією у 1854 р., але тільки в гірничій промисловості (а її на українських землях майже не було); у 1902 р. подібний захист введено для залізничників.

Окремі закони від 1883 р. передбачали заходи для захисту жінок і дітей (для цього були створені т. зв. промислові інспекторати).

Можна виділити наступні основні етапи розвитку системи соціального страхування того часу:

1. законом від 1887 р. введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці);

2. з 1888 р. – введено обов'язкове страхування робітників на випадкові хвороби,

3. з 1899 р. почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями.

4. у 1903 р. був прийнятий Закон «Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з працівниками», за яким встановлювалась винагорода робітників і службовців, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Цей закон започаткував підвалини страхування працівників на випадок травм і захворювань.

5. з 1906 р. – введено обов'язкове страхування службовців (пенсійне й інвалідне).

Сільське населення й сільські робітники ніяким страхуванням не користувалися.

Ранні форми соц.страхування робітників часто розвивалися з ініціативи працедавців, які прагнули уникнути відповідальності у разі судового розгляду справи після нещасного випадку, поранення чи смерті людей на робочому місці. Соціальна програма, таким чином, заміняла судочинство, як спосіб розв'язання конфліктних ситуацій.

Російська Імперія у справі соціального забезпечення була відсталою країною. Лише у 1912 р. створено фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок хвороби. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких великих містах.

У 1912 р. під тиском політичних страйків у зв'язку з розстрілом робітників на річці Лені царський уряд Росії прийняв закони про страхування від нещасних випадків та страхування на випадок хвороби, юрисдикція яких поширювалась і на територію українських губерній. Однак інші види страхових ризиків не були охоплені системою соціального страхування. Та навіть і страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби не поширювалось на численні галузі економіки – залізничний та морський транспорт, будівництво, сільське господарство тощо. Разом з тим прогресивним моментом прийнятих законодавчих актів було те, що вони замінили індивідуальну відповідальність підприємця за заподіяну шкоду, тобто цивільно-правову форму відповідальності на принцип страхування. Цей вид страхування припинив існування у 1917 р. у зв'язку із громадянською війною та зміною державного устрою і був відновлений тільки у 1921 р.

Відповідно до рішень Празької конференції РСДРП(б) та Краківської наради більшовики активно використовували тяжкий стан робітничого класу та неврегульованості питань соціального страхування у своїх політичних цілях. Вони, зокрема, заволоділи легальними організаціями соціального страхування (лікарняними касами тощо), як опорними пунктами революційної боротьби. Під контролем більшовиків у березні 1917 р. відбулась Перша петроградська страхова конференція, яка прийняла Ленінську страхову програму, що передбачала звільнення робітників від сплати страхових внесків та інші заходи щодо розширення соціального страхування.

Після жовтневого перевороту, уже 27.10.1917 р., рішенням ІІ Всеросійського з'їзду Рад створюється спеціальний державний орган – Народний комісаріат праці, що був покликаний здійснювати більшовицьку революційну політику у галузі охорони праці і соціального забезпечення. Так,

11.11.1917 р., чи не вперше у російській практиці, приймається Положення про страхування на випадок безробіття, яке розповсюджувалося на всіх робітників і службовців, за виключенням тих працівників, заробіток яких перевищував тримісячний середній заробіток у даній місцевості.

22.12.1917 р. затверджується Декрет «Про страхування на випадок хвороби», який передбачав надання допомоги у разі пологів, хвороби, смерті працівника, а також такі види лікарської допомоги: невідкладну медичну допомогу, амбулаторне лікування, лікування на дому, допомогу у пологовому будинку, стаціонарне лікування з повним утриманням, санаторне та курортне лікування тощо.

Після проголошення більшовиками політики «воєнного комунізму» соціальне страхування було замінене на соціальне забезпечення на підставі Положення про соціальне забезпечення трудящих, яке було затверджене 31.10.1918 р. Фінансування за рахунок страхових внесків поступово було замінене на пряме фінансування за рахунок державних асигнувань з бюджету. Для організації соціального забезпечення при місцевих органах Наркомпраці були створені підвідділи соціального забезпечення і охорони праці, на які покладалось завдання організації матеріальної допомоги, включаючи і натуральну допомогу в основному сім'ям червоноармійців та хворим пролетарям.

Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15.11.1921 р. Ленін підписав декрет «Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею». Цим декретом було відновлено соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею, в державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних, приватних підприємствах, установах, господарствах. Страхування розповсюджувалось на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також на випадок смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор – у підвищеному розмірі. На соціальне страхування був покладений обов'язок фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси.

З 1924 р. органи соціального страхування приступили до організації санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До жовтня 1917 р. соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності! Не дивлячись на те, що багато країн Європи вже на початку ХХ ст. почали запроваджувати соціальне страхування по старості, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 р. не включався до сфери соціального страхування. Лише втрата працездатності та інвалідність визнавались пролетарською державою сферою соціального забезпечення на підставі ось такого принципу: «... фарисейська повага до сивини та зморщок – це витівка для пролетарської моралі... Якщо ти старий, але ще здатний до праці – працюй. А якщо перестав бути працездатним – одержуй пенсію».

Проте для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням по старості з 1924 р. при досягненні 65 років, робітники текстильної промисловості – з 1928 р., зайняті в провідних галузях важкої промисловості та транспорту – з 1929 р. Таким чином, пенсійне забезпечення на той час не носило всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 р. після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію по інвалідності у зв'язку з втратою працездатності, воно було розповсюджене на робітників усіх галузей народного господарства.

Законодавче встановлення пенсійного віку – 55 р. для жінок і 60 р. для чоловіків було здійснене в СРСР протягом 1928–1932 рр. У той час вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко виявляються ознаки постаріння організму, що ускладнює їх регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановлений хронологічний пенсійний вік, який відтоді не змінювався.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте перші етапи розвитку соціального страхування.

2. Якими були основні положення закону про бідність?

3. Охарактеризуйте сутність концепції індивідуального страхування.

4. В чому полягає відмінність програм обов’язкового соціального страхування і добровільного (приватного) страхування?

5. Розглянути принципи системи соціального страхування Бісмарка.

6. В чому полягав план Беверіджа щодо політики соціального забезпечення?

7. Охарактеризуйте основні етапи розвитку системи соціального страхування в Україні.