11.6. Шляхи удосконалення процедури примусового виконання рішень

Багатьма авторами (див. перелік літератури до теми), з метою удосконалення діяльності органів державної виконавчої служби, пропонуються численні зміни – реформування (укрупнення) органів юстиції та ДВС шляхом об’єднання декількох прилеглих територіальних структур, подальше розширення штату державних виконавців, надання органам юстиції статусу силових структур шляхом приєднання останніх до пенітенціарної системи, покращення матеріально-технічного забезпечення органів ДВС та ін.

Ці пропозиції є, так би мовити, заходами локального характеру, що не спричиняють принципової, докорінної зміни структури органів примусового виконання владних рішень. До того ж, подальше розширення штату ДВС навряд чи взагалі є доцільним, оскільки двократне розширення штату державних виконавців, проведене Кабінетом Міністрів України в 2003 р., та підвищення зарплатні службовцям, суттєво не підвищило рівень примусового виконання рішень. Це сталося через те, що досвідчені державні виконавці передали новим державним виконавцям безперспективні виконавчі провадження, натомість, залишивши собі лише перспективні, у тому числі провадження, за якими є можливість заробити винагороду. Нові недосвідчені державні виконавці, у свою чергу, ще не в змозі ефективно працювати та одночасно виконати всі виконавчі провадження, яких на кожного державного виконавця припадає нерідко до декількох тисяч на рік.

Сьогодні Україна намагається адаптувати національне законодавство до норм Євросоюзу, сподіваючись у майбутньому стати членом цієї структури. Однак чомусь у нашій країні ніхто серйозно не сприймає ідею створення інституту приватних судових виконавців, який ефективно працює як у багатьох країнах Євросоюзу, так і в колишніх країнах Радянського Союзу, наприклад, у країнах Балтії, які нещодавно ввійшли до Європейського союзу.

Однією з головних етичних причин знищення інституту державних виконавців є те, що в нашій країні на сьогодні держава фактично несе переважну більшість витрат, пов’язаних зі стягненням коштів на користь приватних осіб. Тому витрати на проведення виконавчих дій та утримання органів ДВС взагалі в Україні фактично сплачує кожен платник податків, без врахування того, чи взагалі він був колись боржником, та чи виконував цей платник податків пред’явлені до нього вимоги добровільно.

За ідеологією ж інституту приватних судових виконавців, всі витрати, пов’язані з примусовим виконанням, покладаються на стягувача, як на ініціатора виконавчого провадження. Чисельність приватних виконавців залежатиме лише від їх власної ініціативи та потреби населення у наданні послуг із примусового виконання рішень.

Інститут приватних судових виконавців, задля забезпечення його нормального та ефективного функціонування, має передбачати:

– здійснення приватним виконавцем службових обов’язків від власного імені, із покладенням на останнього відповідальності за порушення прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження;

– цивільне страхування відшкодування приватним виконавцем збитків, заподіяних у процедурі примусового виконання рішень;

– отримання винагороди за здійснення виконання (зацікавленість у виконанні кожного виконавчого документа);

– незалежність приватних судових виконавців.

Життєздатність інституту приватних виконавців доводить і те, що у нашій країні у системі нотаріату ефективно працюють та мирно співіснують інститути державних нотаріусів та приватних нотаріусів, які дійсно забезпечують потреби населення та не створюють штучного дефіциту цього виду послуг. Можливо, ідея приватних судових виконавців в Україні ще слабко розроблена. Можливо, певна частка судових виконавців має залишатися державними (для проведення стягнень на користь держави тощо), однак це один із найперспективніших напрямків розвитку державної виконавчої служби в Україні.