1.4. Юрисдикція органів державної виконавчої служби

Щоденно органами державної влади різного спрямування і компетенції приймається значний масив рішень, які підлягають виконанню державною виконавчою службою. Зокрема, це:

• рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;

• вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;

• постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;

• рішення, ухвали, постанови господарських судів, за якими у встановленому порядку видано накази;

• виконавчі написи нотаріусів;

• рішення третейських судів, за якими у встановленому порядку судами загальної юрисдикції видано виконавчі листи;

• рішення комісій з трудових суперечок;

• постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

• рішення іноземних судів і арбітражів у випадках та порядку, що передбачені Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»;

• рішення Європейського Суду з прав людини;

• рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

• рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

• постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору;

• постанови державного виконавця про стягнення витрат на проведення виконавчих дій;

• постанови державного виконавця про накладення штрафу;

• рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу.

Слід звернути увагу на те, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для їх приведення до примусового виконання потребують видачі окремого виконавчого документу. Винятком з цього правила є лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (в господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів (у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами.

Окремі автори (С.Я. Фурса, С.Я. Щербак) схиляються до того, що перелік рішень, які підлягають виконанню органами ДВС має відповідати ієрархічній побудові державної влади. При цьому, пропонується починати перелік рішень, які підпадають під юрисдикцію ДВС із рішень Конституційного Суду України і т.д.

Отже, задум законодавця, у даному випадку, зводився не до звичайного ранжирного переліку органів, чиї рішення мають виконуватися державною виконавчою службою. Натомість переслідувалася мета встановити черговість виконання рішень згідно з процесуальними строками та за їх соціальною важливістю, а також значенням можливих наслідків у разі їх невиконання. Саме такий підхід є виправданим і доцільним.

Ті ж автори у своїй роботі вказують на розмежування державним виконавцем рішень органів, що виконують державні функції та «різні недержавні органи». Зокрема вчені наполягають на тому, що державні органи не можуть без контролю (автоматично) виконувати рішення недержавних установ, оскільки в протилежному випадку держава втратить важелі впливу на суспільні відносини. Тому рішення різних юрисдикційних органів перед їх зверненням до виконання потребують відповідної перевірки на предмет їх законності компетентними державними установами.

Для тих, хто в недостатній мірі знайомий із процедурою виконавчого провадження і завантаженістю державних виконавців, така пропозиція могла б бути прийнятною. З огляду на практичного працівника, державному виконавцю, мабуть, доцільніше сумлінно і грамотно користуватись Законом та «Інструкцією про проведення виконавчих дій», і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень.