3.3.3. Валютні блоки

Валютний блок – це угрупування країн на основі валютно - економічного домінування держав, що очолюють цей блок, через прикріплення до їх валюти валют країн – учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлюються певними угодами, а формуються стихійно на основі створених відносин політичної, економічної та фінансової залежності країн, що розвиваються від могутніх капіталістичних держав – колишніх метрополій. Створення валютних блоків пов’язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним “цементуючим матеріалом” для його складових частин, головні серед яких:

- торговельні фактори (країна, що очолює блок виступає торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортується іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);

- фінансові фактори (більшість країн – членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку, чи зовнішню – перед третіми країнами. Така заборгованість виплачується у валюті країни-гегемона);

- економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та відносно найменш постраждали за роки всесвітньої кризи і Великої депресії);

- політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв’язували членів валютного блоку).

Найбільшими блоками є: стерлінговий валютний блок, доларовий валютний блок, золотий блок.

3.3.4. Валютні зони

У порівнянні з валютними блоками валютні зони є більш високою формою регіональних валютних об єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угрупування країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони такі:

• підтримка всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно до валюти країни-гегемона;

• зміна курсів валют – учасниць зони відносно до інших валют лише при згоді на це країни – гегемона;

• збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн – членів валютної зони;

• вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

• вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень щодо третіх країн;

• концентрування зовнішніх розрахунків країн – учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка його очолює, в інші країни-зони, а золоті і валютні резерви, які сконцентровані в банках країни – лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: британського фунта стерлінгів; долара США; французького франка; португальського ескудо; іспанської песети; голландського гульдена.

3.4. Інструменти валютного регулювання

3.4.1. Девальвація валюти

Девальвація валюти передбачає спрямовані дії відповідних інституційних структур, які мають на меті знизити обмінні курси валюти власної країни.

Таке зниження використовується, з одного боку, для стимулю­вання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з іншого - для підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торгових пози­цій країни на світовому ринку.

3.4.2. Ревальвація валюти

Ревальвація валюти має протилежний зміст. Вона пов'язана з відповідними діями, спрямованими на підви­щення курсу національної валюти. Тут переслідується мета втримати на внутрішньому ринку споживчий попит і стимулювати товарний імпорт і приплив інвестицій.

3.4.3. Валютна інтервенція

Поряд з девальвацією та ревальвацією, що є досить жорсткими, по суті, «хірургічними» засобами державного втручання у сферу валютних відносин, широко використовуються й інші інструменти валютної політики. Одним із найдійовіших із них виступає валютна інтервенція.

Активно вживаний у світовій практиці механізм валютної інтер­венції, санкціонований МВФ як норма міждержавних валютних відно­син, пов'язаний з операціями купівлі та продажу власної валюти чи конкурентної валюти своєї країни. Такі операції впливають на спів­відношення на валютному ринку попиту та пропозиції певної грошо­вої одиниці і викликають кореляцію її обмінного курсу.

Валютна інтервенція може здійснюватися:

• за рахунок використання власних резервів валюти;

• з допомогою своп-угоди (swap agreement) - договору з певною країною з приводу отримання кредиту у валюті цієї ж країни, необхід­ній для проведення валютної інтервенції;

• за рахунок продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті.

Про масштабність таких операцій свідчить приклад із практики валютної політики США. У 1987 р., коли курс долара після стрімкого зростання у 1980-1985 рр. почав швидко падати, США використали на підтримку власної грошової одиниці шляхом валютної інтервенції понад 140 млрд. дол.

В окремих випадках МВФ надає спеціальні кредити для здійс­нення валютної інтервенції з метою стабілізації валютних курсів.