Джерела

У радянській юридичній науці стверджувалося, що в СРСР реалізується принцип верховенства закону в системі джерел права. Насправді ієрархія юридичних актів виглядала інакше.

1. У піраміді системи правових норм знаходилися правила, що виходили від Центрального Комітету ВКП (б) - КПРС або від їх підрозділів - Політбюро (Президії), Оргбюро, Секретаріату, відділів. У силу сформованого політичного звичаю ці норми мали пріоритет перед будь-якими іншими правовими актами.

2. Значну конкуренцію законам становило відомче правотворчість.

3. Окремо в системі джерел радянського права стояли судова практика та звичаї. Наслідуючи традиції романо-германської правової сім'ї, радянські юристи допускали існування звичайніного і суддівського нормотворчості тільки як виняток і при обов'язковому збереженні формального верховенства закону. Так, застосування звичаїв допускалося в морське право (звичаї порту при морських перевезеннях) і в земельному (місцеві правила вирішення земельних справ). Набагато ширше - хоча і явочним порядком - застосовувалося прецедентне право: Верховні Суди Союзу РСР і союзних республік аналізували судову практику і на її основі, а також при розгляді конкретних справ видавали постанови, які мали обов'язкову силу для нижчих судів і часом досить істотно коректували норми законодавства . Наприклад, саме судовим тлумаченням була уточнена стаття Кодексу законів про працю, що дозволяла адміністраціі звільнити працівника за прогул, тобто тригодинне відсутність на робочому місці без поважної причини.

Єдиним джерелом соціалістичного права була спочатку революційна творчість виконавців, а пізніше - нормативно-правові акти, щодо яких декларувалося, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім - всього народу, керованого комуністичною партією. Саме здійснення соціалістичної революції пов'язувалося з цілями побудови справжнього соціалізму, але за умови світової соціалістичної революції. Такий соціалізм побудований не був. Приймалися нормативно-правові акти, більшу частину яких складали підзаконні (секретні і напівсекретні накази та інструкції), фактично виражали перш за все і головним чином волю і інтереси партійно-державного апарату.

Панувало вузьконормативного розуміння права. Приватне право поступалося панівне місце праву публічному. Для радянської правової системи залишалися чужою ідея панування права і думка про те, що треба вишукувати право, відповідне принципу справедливості, заснованому на примиренні, узгодженні інтересів приватних осіб і суспільства. Право носило імперативний характер, було найтіснішим чином пов'язане з державною політикою, було її аспектом, забезпечувалося партійною владою і примусовою силою правоохоронних (каральних) органів.

У теорії виключалася можливість для судової практики виступати в ролі творця норм права. Їй відводилася лише роль суворого тлумачення права. Ця принципова позиція в якійсь мірі підкріплювалася і відсутністю в країні судової касти, яка претендувала б на те, щоб стати незалежною від державної влади, якщо не змагається з нею. Незважаючи на конституційний принцип незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону, суд залишався інструментом в руках панівного класу (групи), забезпечував його панування і охороняв насамперед його інтереси. Судова влада не намагалася контролювати законодавчу і виконавчу гілки влади. В СРСР було важко знайти що-небудь подібне контролю за конституційністю законів.