§7. Правосуб'єктність фізичних осіб

Визнання за індивідами міжнародної правосуб'єктності на практиці, важаючи на досить спірний характер даної проблеми в теорії, визначається безпосередньо наміром договірних держав.

у ряді випадків міжнародні правовідносини неможливі без участі фізичних осіб. Так, наприклад, правовідносини із захисту прав людини (індивід є позивачем у міжнародних органах із захисту прав людини, учасником процесу в таких органах, як Комітет із захисту прав людини, Міжнародний суд із прав людини і т.д.).

Міжнародні злочини (особової категорії) неможливі без участі індивіда, обвинувачуваного чи підсудного (наприклад Нюрнберзький і Токійський військові трибунали, а також процеси в Руанді та Югославії).

§8. Характеристика основних прав і обов'язків держави

Основні права й обов'язки держави - політико-правова категорія, що відображає умови, необхідні для життя держави в рамках міжнародного співтовариства.

Вони обумовлені соціально-юридичною природою держави та характером міжнародного співтовариства, тобто яке співтовариство такі права й обов'язки, і навпаки.

Основні права й обов'язки нерозривно пов'язані із суверенітетом і називаються суверенними. Однак, держави, реалізуючи свої суверенні права, обмежені дотриманням відповідних прав інших держав. Використання прав на шкоду правам і законним інтересам інших держав є зловживанням правами.

Основні права й обов'язки держав тісно пов'язані (визначені) із принципами міжнародного права.

Основними правами й обов'язками є:

1) право вимагати вирішення спорів мирними засобами й обов'язок поважати відповідне право інших держав;

2) право самостійно вирішувати свої внутрішні справи й обов'язок не втручатися в справи інших держав;

3) право на співробітництво з іншими державами на основі демократичних принципів (закріплених Статутом ООН) й обов'язок співробітничати;

4) право вільно обирати свою соціально-політичну систему й обов'язок поважати відповідне право інших держав, як і рівноправність і самовизначення народів.

5) інші права й відповідні обов'язки (право суверенної рівності, право на участь у конференціях і договорах, що мають загальний інтерес, право участі в міжнародній торгівлі й інших формах економічного співробітництва тощо).

§9. Поняття юрисдикції, імунітету і міжнародно-правового визнання

Для реалізації суверенних прав держави істотне значення має поняття юрисдикції.

Юрисдикція - політико-юридична властивість державної влади, що підтверджує фактичну можливість прояву суверенітету й означає вишу державну владу, а також визначає її обсяг і сферу поширення. Класифікація юрисдикції держави:

За обсягом:

Повна - влада держави визначати поведінку підлеглих суб'єктів і забезпечувати реалізацію своїх приписів усіма наявними в її розпорядженні законними засобами;

Обмежена - можливість держави визначати поведінку підлеглих суб'єктів при певній обмеженості у використанні засобів, що забезпечують виконання її волі.

За сферою дії: територіальна, екстратериторіальна.

За характером влади: законодавча, виконавча, судова.

Принципи здійснення юрисдикції держав

Територіальний - у межах своєї території й у сфері дії свого веренітету держава здійснює повну юрисдикцію.

Громадянства - держава реалізує у певному обсязі свою владу ло відношенню до громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають на її території в тому випадку, якщо вони перебувають за межами її території, тобто реалізація екстратериторіальної юрисдикції.

Пасивно-персональний - влада держави у певній мірі поширюється і на іноземців за кордоном за діяння, які наносять збиток інтересам її безпеки, і інтересам (невід'ємним правам та свободам) громадян.

Таким чином, держава внаслідок свого територіального верховенства здійснює повну юрисдикцію в межах своєї території; внаслідок особистого верховенства - обмежену, по відношенню до своїх громадян за кордоном, зобов'язуючи їх дотримуватись своїх законів (наприклад, крім інших функцій, дипломатичні представництва і консульства стежать за дотриманням громадянами і юридичними особами вітчизняних законів, ведуть облік військовозобов'язаних, здійснюють акти реєстрам» цивільного стану, нотаріальні дії тощо). Причому, примусове забезпечення виконання законів має місце лише після вступу суб'єкта в сферу повної юрисдикції.

Юрисдикція повинна здійснюватися з дотриманням імунітетів, визнаних міжнародним правом. Імунітет держави випливає з принципу суверенної рівності.

Імунітет (лат. ігптипііаз - незалежність, непідлеглість) - політико-юридична властивість суб'єктів та учасників міжнародних правовідносин яка характеризується можливістю останніх не підпадати під юрисдикцію держави перебування.

Мета імунітету - необхідність підтримувати офіційні відносини між Державами, необхідність взаємодії суверенних держав на території один одного (постійні дипломатичні представництва, делегації).

Абсолютний імунітет - поширюється на будь-яку діяльність держави і на її власність (був обґрунтований недостатнім розвитком приватноправової діяльності держави - придбання товарів і послуг, нерухомого майна тощо)

Обмежений імунітет - імунітет обмежується лише тими відносинами, в які держава вступає як носій суверенної влади, діями чиненими в силу суверенної влади (]иге ітрепит) Стосовно до правовідносин комерційного характеру держава не має імунітету

Загальний принцип державного імунітету встановлений Європейського Конвенцією про імунітет держав і додатковим протоколом до неї (Страсбург 1972р), відповідно до якого він обмежений вичерпним переліком детальних виключень

Питання про статус держав і про реакцію міжнародного співтовариства на виникнення нових держав вирішується інститутом міжнародно-правового визнання

Міжнародно-правове визнання - однобічний добровільний акт держави, або іншого суб'єкта міжнародного права, згідно з яким підтверджується згода останнього вступити в правовідносини з державою, що виникла

Теорії міжнародно-правового визнання

Конститутивна - проявляється в тому, що тільки визнання породжує міжнародну правосуб'єктнють для нового суб'єкта, дає уряду здатність представляти державу на міжнародному рівні, тобто має місце перетворення фактичного стану в юридичний

Декларативна - найбільш розповсюджена теорія, згідно з якою міжнародну правосуб'єктнють для нового суб'єкта підтверджувати немає необхідності, оскільки держава одержує н самим фактом свого виникнення

Будь-які правовідносини можливі лише у випадку якщо учасники визнають один одного суб'єктами права

Види міжнародно-правового визнання:

і) визнання держав, 2) визнання урядів,види визнання (органів керівництва національним опором, органів військового керівництва та ін

Форми міжнародно-правового визнання

Повне визнання (сіє ]иге) - за загальним правилом є остаточним, надається назавжди, при цьому не може бути умовним, тобто наданим за умови виконання певних вимог, а також відкликаним Форма повного визнання може бути чітко вираженою (відповідна заява чи нота у яких безумовно зазначено намір визнати сіє ]иге) чи такою, що мається на увазі (установлення дипломатичних відносин, укладення двосторонньої угоди)

Тимчасове, обмежене визнання (сіє їасіо) - супроводжується встановленням напівофіційних відносин без їхнього юридичного оформлення та може бути відкликане (наприклад у процесі становлення нової держави як наслідок громадянської війни)

Разове, спеціальне визнання (аа¹ пос) - надається в межах, необхідних для виконання певного договору чи функціонування організації Припиняється відповідно з виходом з договору чи його припиненням

У деяких випадках виникає питання про визнання урядів (створення уряду неконституційним шляхом, у результаті революції, перевороту) Даний факт означає що держава,яка визнає, вважає новий уряд законним і єдиним для представництва інтересів всієї держави в міжнародних правовідносинах

Особливим видом визнання є визнання уряду в еміграції (надається у випадках незаконного, насильницького вигнання уряду іноземної держави)