5. Моделі ринку праці

У західних економічних теоріях розрізняють такі основні концепції аналізу сучасного ринку, які розкривають його струк­туру, функціонування й особливо безробіття на макро- і мікро­рівнях.

Перша концепція — неокласична. Її дотримуються неокласики (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Пері, Р. Холл та ін.) і прихильники концепції економіки пропозиції (Д. Гідлер, А. Лафер та ін.). Згідно з цією концепцією, ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тобто регулятором ринку є ціна робочої сили (заробітна плата), що регулює попит та пропозицію робочої сили. Якщо попит перевищує пропозицію, працівники пропонують свої послуги за дедалі вищими ставками заробітної плати, і роботодавці вимушені платити заробітну плату вищу від ринкової. У такий спосіб установлюється рівновага. І навпаки, коли пропозиція перевищує попит, виникає безробіття. У цьому разі роботодавці наймають працівників за дедалі нижчими ставками заробітної плати. На ринку знову настає рівновага.

Теорія рівноваги виключає безробіття, а наявність останнього пояснюється його добровільним характером, а також прагненням працівників до максимально вигідної роботи.

У концепції кейнсіанців (Дж. М. Кейнс та ін.) ринок праці характеризується постійною рівновагою. Основним регулятором ринку праці є держава, яка впливає на сукупний попит як на товари і послуги, так і на працю. Ціна не є регулятором рин­ку праці.

Кейнсіанці пояснюють безробіття зниженням сукупного попиту на відміну від неокласиків, які пов’язують це явище з надмірним подорожчанням робочої сили.

Монетаризм (М. Фрідман, Ф. Махлуп, Л. Роббінс та ін.) ґрунтується на необхідності «природного» рівня безробіття, жорсткої структури цін на робочу силу. Представники цієї концепції вважають, що досягнення ринкової стабільності і рівноваги можливе в умовах вільної конкуренції на ринку з гнучкими цінами і заробітною платою, без втручання держави і профспілок. Урівноваженню ринку, на їхню думку, може сприяти використання механізму грошово-кредитної політики (облікова ставка центрального банку, розміри обов’язкових резервів комерційних банків на рахунках національного центрального банку).

Інституціоналістська концепція характер ринку праці пояснює особливостями динаміки окремих галузей та професійно-демографічних груп. Увага концентрується не на макроекономічному аналізі ринку праці, а на аналізі професійних та галузевих розбіжностей у структурі робочої сили, рівнів заробітної плати.

У марксистській теорії наголошується, що ринок праці хоча і функціонує відповідно до загальних ринкових закономірностей, проте він має особливості. Передусім це виявляється у тому, що товар «робоча сила» в процесі праці створює вартість, а вартість усіх інших ресурсів лише переноситься на нову вартість працею. Окрім того, робоча сила як товар впливає на співвідношення попиту і пропозиції та на свою ринкову ціну.

Реальні ринки праці – різноманітні й дуже складні системи. Щоб розібратися в них, необхідно мати просту абстрактну модель ринку праці, яка б відтворювала лише його найсуттєвіші характеристики. Така модель ґрунтується на наступних обмеженнях і спрощеннях:

– діяльність кожної людини і кожного підприємства спрямована на максимальне задоволення особистих інтересів. Для підприємств узагальненим головним інтересом є прибуток. Для працівника (підкреслюємо – спрощено й умовно) головним інтересом, що враховується в цій моделі, є розмір оплати праці;

– на рийку праці продаються і купуються якісно однорідні трудові послуги, тобто припускається, що працівники мають робочу силу однакової якості і робочі місця не відрізняються одне від одного;

– покупці і продавці трудових послуг мають вичерпну інформацію щодо можливих альтернатив і чітку ієрархію переваг, тобто вони здатні вибрати оптимальний (найвигідніший для себе) варіант;

– продуктивність праці є сталою величиною і не залежить від тривалості робочого часу та інших факторів;

– затрати підприємства на робочу силу не мають інших складових, крім оплати праці у відповідності з відпрацьованим часом. Отже, для підприємства має значення лише за­гальна кількість праці, яка купується;

– базова модель ринку праці передбачає досконалу конку­ренцію на ньому, основною умовою якої є велика кількістю незалежних один від одного, конкуруючих між собою покупців та продавців.

Кожна країна має свою власну соціально-економічну стратегію, власну систему пріоритетів, її населення характеризується особливою ментальністю тощо, а відповідно ринок праці (РП) кожної держави має свої власні риси та особливості.

Відомо кілька моделей ринку праці, які пов’язані з особливостями політики зайнятості, що проводиться в окремих країнах. Національна модель ринку праці складається з:

• тієї чи іншої системи підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників,

• системи заповнення вакантних робочих місць,

• способів регулювання трудових відносин з участю профспілок.

Виділяються три найпоширеніші моделі РП:

І. Патерналістська (Японія) – головною її ознакою є опікування найманого працівника роботодавцем. В Японії фундаментом даної моделі є довічний найом. Така система передбачає переважну підготовку і перепідготовку кадрів в надрах самої фірми, забезпечує можливості оперативної зміни професійно-кваліфікаційного складу працюючих відповідно до потреб виробництва. орієнтація на тривале використання найманих працівників обумовлює прагнення роботодавців вирішувати проблеми надлишкової робочої сили не за рахунок звільнення, а за рахунок скорочення робочого часу або переводу на дочірні підприємства.

ІІ. Соціал-демократична (Швеція) – проведення державою активної політики ринку праці. Основними елементами такої моделі є:

– перешкоджання швидкому зростанню попиту та інфляції;

– рівність оплати рівної праці поза залежністю від фінансового стану підприємства;

– сполучення низької інфляції та повної зайнятості в довгостроковій перспективі, зокрема за рахунок субсидій підприємства на утримання не конкурентноздатних працівників чи надання їм нового робочого місця;

– селективна державна підтримка зайнятості.

ІІІ. Ліберальна (США, Канада, Австралія) – характерною є яскраво виражена децентралізація, пов’язана з федеральним устроєм країни і відповідним існування в кожному штаті власного законодавства щодо зайнятості, допомоги безробітним, фондів страхування на випадок безробіття. Тому в цих країнах високий рівень мобільності поряд із високим рівнем безробіття.

До 70-х років ХХ ст. у країнах розвинутого капіталізму, для яких на той період характерними були економічне зростання, повна зайнятість, маловідчутна інфляція, функціонував жорсткий ринок праці. Йому було притаманне державне регулювання і великий вплив профспілок.

Ринок характеризувався гарантією і стабільністю зайнятості, що забезпечувалося політикою повної зайнятості та системою соціального страхування, регламентацією звільнення працівників, забезпеченням трудящих стабільними доходами через узаконення статусу профспілок та їхніх прав, розробленням систем оподаткування та допомоги, які гальмують процес поляризації доходів, стабільністю місця роботи, її безпеки.

Структурна перебудова в економіці цих країн в умовах жорсткого ринку супроводжувалася кризовими явищами у виробництві, зростанням безробіття. Це призвело до поширення концепції гнучкого ринку праці. Його можна характеризувати як фор­му пристосування ринку праці до структурної перебудови економіки.

Гнучкість ринку праці передбачає:

1. оперативне реагування на зміну кон’юнктури ринку праці, тобто зміну попиту, пропозиції і цін, що виявляється відповідно у зміні обсягу, структури, якості та ціни робочої сили;

2. територіальну та професійну мобільність працівників;

3. гнучкість підприємства, яка виявляється в гнучкому регулюванні обсягів продукції, що випускається, у використанні нових форм організації виробництва і праці, управління кадрами;

4. різноманітність форм наймання і звільнення;

5. різноманітність форм професійно-кваліфікаційної перепідготовки;

6. гнучкість диференціації заробітної плати;

7. гнучкість у регулюванні витрат на робочу силу;

8. гнучкість режимів роботи та розподілу робочого часу;

9. різноманітність методів і форм соціальної допомоги;

10. різноманітність методів і форм зайнятості.

На підприємствах зазначені вимоги забезпечуються, зокрема, введенням режимів неповного робочого часу (скороченого робочого дня), надомної праці, роботи за викликами, гнучких режимів робочого часу, а також найманням тимчасових працівників.