1. Парадигми і концепції суспільної географії

Американський наукознавець Т. Кун наприкінці 1970-х років ввів у науковий обіг поняття парадигма, яке визначене як "понятійне мереживо, через яке вчені розглядають світ". Парадигма характери­зує науковий стиль даної галузі знань на конкретному етапі її розви­тку, охоплює головні гіпотези, теорії, концепції та поняття і визна­чає основні напрямки відповідних досліджень. Парадигма (від гре­цького paradeigma — приклад, зразок) пояснюється Куном як зага­льноприйнятий співтовариством підхід до розв'язання наукових проблем, що базується на єдиній методології, усталених теоретич­них принципах і загальновизнаних методах дослідження. З часом парадигма змінюється, і тоді відбувається "наукова революція".

У вітчизняній літературі поряд з поняттям "парадигма" викорис­товують термін концепція: наприклад, говорять про "системну пара­дигму в географії" або про "системну концепцію в географії". С. А. Мороз (1997) розглядає такі концепції географії:

1) загально-пізнавальна (краї, країни, народи); 2) колонізаційна (відкриття нових земель); 3) країнознавча; 4) землезнавча; 5) ланд­шафтна; 6) хорологічна; 7) конструктивно-пізнавальна; 8) екологіч­на; 9) соціально-гуманістична. Як буде показано далі, більша части­на цих концепцій являє собою, на мові Т. Куна, парадигми.

Слід пам'ятати, що поняття "концепція" має більш широкий вжиток і поза аналізом наукової методології. Концепціями назива­ють начерки, нариси, загальне бачення розв'язання тієї чи іншої проблеми: концепція розвитку міста Павлограду; концепція форму­вання Нижньодніпровського національного природного парку; концепція земельної реформи і т. ін.

Таким чином, співвідношення понять "парадигма" і "концепція" у даному посібнику розглядається за двома варіантами: у методоло­гічному огляді суспільної географії — це синоніми, або дуже близькі за змістом поняття; у конкретних програмах суспільно-географіч-них досліджень концепції розуміють як ескіз, начерк щодо розв'я-

43

чення географії як науки про місцеположення, про місця. За хороло­гічною парадигмою, прерогативою географії є просторова система­тика компонентів географічної оболонки, так само, як прерогати­вою історії є часова, хронологічна впорядкованість подій. Географ як фахівець повинен добре розуміти загальну картину земної повер­хні та її окремих ділянок, вміти аналізувати і пояснювати взаємне положення та просторові розміри й обриси географічних об'єктів, показувати їх на географічних картах. Все це і є хорологічним підхо­дом, хорологічною парадигмою. Хорологічний підхід — чи не єди­ний в науці, де географія не має конкурентів.

Професор Гейдельберзького університету А. Геттнер обґрунто­вував єдність географічної науки за допомогою властивого для гео­графії просторового (хорологічного) методу досліджень. Відтак, географія — "хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовід­ношеннями". Основним завданням географії, на думку Геттнера, повинні бути країнознавчі описи. Один із фундаторів української географії С. Л. Рудницький відносив географію до так званих прос­торових наук. Він розрізняв географічні закони двох типів: 1) прос­торові (хорологічні) — закони структури; 2) генетичні — закони походження та розвитку. Відомий американський теоретик геогра­фії Р. Гартшорн вважав, що хорологічна концепція в географії— єди­на історично виправдана.

Певною антитезою (запереченням) хорологічної парадигми у се­редині XX ст. стала концепція географічних структур, розроблюва­на німецькими географами X. Шміттхеннером, Г. Каролем та ін. (1950-1960 pp.): ландшафти і країни не мають границь, їх обмежує лише людське мислення. З'явилося поняття геомер (Г. Кароль) як будь-якої ділянки географічної оболонки, межі якої визначаються інтересами дослідження. Г. Кароль розрізняв чотири типи структур: традиційно обмежені; виділені в політичних кордонах; природно обмежені; довільно виділені.

У радянській географії хорологічну парадигму довгий час сприй­мали як помилкову, як "абсолютизацію простору", часом — як "лженауку". Проте, починаючи з 1970-х років, хорологічні підходи стали помітними і конструктивними. Введене й розроблене поняття функція місця (О. Мінц, В. Преображенський, 1970), за яким кожна точка (місце) на земній поверхні має (повинна мати) свій набір гос-

чення географії як науки про місцеположення, про місця. За хороло­гічною парадигмою, прерогативою географії є просторова система­тика компонентів географічної оболонки, так само, як прерогати­вою історії є часова, хронологічна впорядкованість подій. Географ як фахівець повинен добре розуміти загальну картину земної повер­хні та її окремих ділянок, вміти аналізувати і пояснювати взаємне положення та просторові розміри й обриси географічних об'єктів, показувати їх на географічних картах. Все це і є хорологічним підхо­дом, хорологічною парадигмою. Хорологічний підхід — чи не єди­ний в науці, де географія не має конкурентів.

Професор Гейдельберзького університету А. Геттнер обґрунто­вував єдність географічної науки за допомогою властивого для гео­графії просторового (хорологічного) методу досліджень. Відтак, географія — "хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовід­ношеннями". Основним завданням географії, на думку Геттнера, повинні бути країнознавчі описи. Один із фундаторів української географії С. Л. Рудницький відносив географію до так званих прос­торових наук. Він розрізняв географічні закони двох типів: 1) прос­торові (хорологічні) — закони структури; 2) генетичні — закони походження та розвитку. Відомий американський теоретик геогра­фії Р. Гартшорн вважав, що хорологічна концепція в географії— єди­на історично виправдана.

Певною антитезою (запереченням) хорологічної парадигми у се­редині XX ст. стала концепція географічних структур, розроблюва­на німецькими географами X. Шміттхеннером, Г. Каролем та ін. (1950-1960 pp.): ландшафти і країни не мають границь, їх обмежує лише людське мислення. З'явилося поняття геомер (Г. Кароль) як будь-якої ділянки географічної оболонки, межі якої визначаються інтересами дослідження. Г. Кароль розрізняв чотири типи структур: традиційно обмежені; виділені в політичних кордонах; природно обмежені; довільно виділені.

У радянській географії хорологічну парадигму довгий час сприй­мали як помилкову, як "абсолютизацію простору", часом — як "лженауку". Проте, починаючи з 1970-х років, хорологічні підходи стали помітними і конструктивними. Введене й розроблене поняття функція місця (О. Мінц, В. Преображенський, 1970), за яким кожна точка (місце) на земній поверхні має (повинна мати) свій набір гос­подарських функцій. Б. Родоман (1973) обґрунтував так званий no-

te

зиційний принцип: у розвитку кожного географічного об'єкта прояв­ляються у той чи інший спосіб особливості його "позиції", тобто мі­сцеположення, місця. Цікаве узагальнення зробили українські гео­графи: хорологічна парадигма, хорологічний підхід — чи не єдина ніша на царині науки, де в географії нема конкурентів (М. В. Багров, В. О. Боков, І. Г. Черваньов, 2000).

Системна парадигма в географії. Концепція геосистем

Системний підхід виник у науці в середині XX ст. як методологіч­ний засіб дослідження дуже складних явищ, які представлені множи­ною взаємопов'язаних елементів. Системна концепція була швидко сприйнята географами, оскільки в тогочасній географії вже дослі­джувались природні й суспільні комплекси як взаємопов'язані тери­торіальні сукупності (єдності) компонентів природи, населення та господарства. Можна стверджувати, що географи самотужки впри­тул підійшли до системної парадигми і почали виділяти своєрідний клас територіально організованих систем — геосистем. На даний час є загальновизнаним, що географічна оболонка Землі має склад­ну й ієрархічну (багаторівневу) системно-структурну організацію і геосистеми являють собою просторово впорядковані системні об'­єкти на земній поверхні. Системна парадигма забезпечує синтетич­ний підхід в науці, дає методологічні засоби для наукового синтезу. Зокрема, в географії дозволяє розглядати природні й соціально-еко­номічні комплекси як цілісні просторові об'єкти.

Окремі геосистеми являють собою реальні "організми" географі­чної оболонки: ріка з її басейновим водозбором, гірська країна, озе­ро, водосховище та ін., а також населені пункти, адміністративно-територіальні одиниці і т. д. Але в більшості випадків географи гео­системи "конструюють", тобто декларують і виділяють як об'єкт досліджень. Наприклад, ми аналізуємо розселення населення Украї­ни. Зрозуміло, що йдеться про розміщення міст і сіл нашої країни в її державних кордонах. Відтак, це національна (загальнодержавна) си­стема розселення, яка має чіткі межі і є реальним явищем.

У другому випадку ми досліджуємо розселення населення у Дон­басі. Воно особливе, оскільки шахтарські селища виникають на базі розроблюваних вугільних родовищ, і там, де їх багато, селища зли­ваються в містечки, а ті — у середні й великі міста. "Вугільний Дон­бас" не має адміністративних меж і поширюється на частини терито­рій Донецької, Луганської та Дніпропетровської областей. Якщо

46

дослідник переконаний, що потрібно вивчати "басейнове розселен­ня" Донбасу як своєрідний об'єкт, він виділяє відповідну регіональну систему розселення.

Ще один приклад. Навколо Одеси формується приміська зона, що охоплює міста і села — супутники Одеси. Офіційно така зона не визначена, але географи виділяють приміську систему розселення Одеси, або так звану "Велику Одесу", на основі тісних взаємозв'яз­ків (трудові та побутові поїздки, інфраструктурні та виробничі зв'я­зки, наявність так званої "зони спільних інтересів", загальних про­блем і т. д.) як окрему систему розселення.

Основні аксіоми і постулати геосистемної парадигми такі:

• геосистема завжди складається з елементів, якими можуть бути компоненти географічної оболонки або більш дрібні геосис-теми;

• елементи геосистеми перебувають у різноманітних зв'язках, які можуть бути жорстко детермінованими або ж стохастичними (ймовірнісними), позитивними чи негативними, прямими чи зво­ротними; прямі зв'язки є причинно-наслідковими (після такої дії слід очікувати певного наслідку), зворотні — показують реакцію системи на прямий зв'язок і виступають як зв'язки саморегуляції системи;

• серед множини зв'язків виділяють головні, які називають сис­темоутворюючими; кожен клас систем має свої специфічні системо­утворюючі відношення; для геосистем такими є відношення просто­рової впорядкованості (організованості) географічних об'єктів на земній поверхні;

• кожна система має свою будову, яку називають структурою; систему можна розглядати у різних структурних аспектах — морфо­логічному, функціональному, організаційно-управлінському і т. д.; структуру геосистеми називають геоструктурою;

• геосистеми, як і будь-які інші системи, мають властивість емер-джентності: цілісна геосистема має такі якісні характеристики, яких не мають її складові елементи;

• геосистеми мають властивість еквіпотенційності: кожний гео­графічний об'єкт можна розглядати як геосистему, складену певною множиною елементів, і в той же час як один з складових елементів більш загальної (охоплюючої) геосистеми;

• геосистеми мають ієрархічну, багаторівневу організацію, зумо­влену їхньою еквіпотенційністю.

47

Модельна парадигма

Виключно важливу роль у географічних дослідженнях відігра­ють карти, аеро- та космознімки, які за загальнонауковою методо­логією являють собою моделі земної поверхні. Відтак, говорять про модельну парадигму в географії, пам'ятаючи при цьому, що географи використовують у своїх дослідженнях не тільки карти та знімки, а й багато інших моделей — натурних, математичних, логіко-дедуктив-них та ін.

Правильно побудована (чи обрана) модель повинна бути подіб­ною до об'єкта, який вона моделює, і бути тотожна до нього за від­ношеннями ізоморфізму чи гомоморфізму. Ізоморфізм — повна то­тожність моделі та об'єкту, здатність моделі повною мірою заміщу­вати об'єкт дослідження. У чистому вигляді ізоморфні моделі в гео­графії не існують, але є такі ситуації, коли можна говорити майже про повну (чи достатню) ізоморфність моделі та об'єкта. Напри­клад, дослідження басейнової системи управління якістю поверхне­вих вод, проведене на водозбірному басейні однієї річки, може роз­глядатися як ізоморфна модель для других річок такого типу. Дослі­дження залізничного вузла певного рангу (за обсягами вантажо- чи пасажиропотоків) слугує ізоморфною моделлю для характеристики подібних транспортних вузлів.

Значно більш поширені в географічних дослідженнях гомоморфні моделі, коли модель однозначно тотожна об'єкту не повною мірою, а лише окремим характеристиками, які нас цікавлять. Гомоморфна відповідність однобічна, несиметрична: модель тотожна об'єкту (за заданими властивостями), об'єкт не тотожний моделі. Прикладами гомоморфних моделей є географічні карти, плани й знімки (аеро-, космічні) місцевості: карта, план, аеро- чи космічний знімок одно­значно тотожні відповідній ділянці земної поверхні; у той же час ця ділянка не тотожна однозначно зазначеним моделям, вона набагато складніша й інформативніша за них. Гомоморфними є також всі знаково-інформаційні моделі, що застосовуються в географії.

Геоекологічна парадигма

Екологічна парадигма — одна з сучасних загальнонаукових пара­дигм. Вона зародилася в біологічних науках, потім (з 1920-х років) розвинулась у географії, і на даний час стала надзвичайно популяр­ним загальнонауковим підходом. Екологія поділяє предмет своїх до­сліджень на дві складові: першу й головну називають "хазяїном

48

дому", а другу — середовищем, або власне "домом". Ці складові не­розривно взаємопов'язані, оскільки "хазяїн" не існує без "дому", _а стан "дому" залежить від "хазяїна". "Хазяїном" може бути будь-який організм (рослина, тварина) або їх сукупність (фітоценоз, біоценоз). У соціальній екології "хазяїном" виступає людина і суспільство в ці­лому, а "домом" — довкілля, географічна оболонка. Поведінку суспі­льства у своєму "земному домі" вивчає окрема географічна дисциплі­на— природокористування, що аналізує використання людиною при­родних ресурсів та природного середовища, а екологічний стан "зем­ного дому" вивчає ще одна нова географічна наука — геоекологін.

Географи змогли поглибити й розвинути початкову біологічну екологічну парадигму "хазяїн — середовище". Предметом географі чної екології (геоекології) є дослідження взаємопов'язаного розвит­ку природних і природно-господарських комплексів (геосистем) як. середовища життєдіяльності суспільства за критеріями раціональ­ного природокористування та збереження здорових умов життєдія-льності населення, за критеріями сталого розвитку.

Парадигма взаємодії суспільства і природи

У сучасній географії популярна парадигма взаємодії суспільства і природи. Ще в XIX столітті американський географ В. Девіс визна­чав географію як "вивчення Землі стосовно людини: природні особ­ливості Землі не можуть бути поставлені поза тим впливом, який вони мають на спосіб життя людини". На початку XX ст. американ­ський географ К. Зауер (університет Берклі, Каліфорнія) заснував школу екології людини, за якою предметом географії є взаємодія лю­дини і природи. Ця школа набула поширення з кінця 1920-х років Головним завданням географії вона вважала дослідження перетво­рення природного ландшафта в культурний.

Філософ Н. К. Мукітанов (1985) визначав географію як науку пр₀ взаємодію суспільства та його географічного середовища в процесі предметно-практичної діяльності. Він розробив так звану діяльнісну, парадигму в географії, за якою суспільство виділяється з природного середовища завдяки своїй діяльності — трудовій, духовній, суспіль­ній, демовідтворювальній.

Все більшого поширення в географії набуває ноосферна парадиг ма, яка наголошує особливу роль людини як носія розуму у подаль­шому формуванні та розвитку ландшафтної оболонки Землі. Істо­рична функція, а можливо, місія (!) людства, за цією парадигмою

49

полягає у поступовому перетворенні біосфери — сфери життя у ноо­сферу — сферу розуму.

Сучасний український філософ С. Кримський акцентує специфіч­ну роль духовної життєдіяльності людства і розробляє архетипічну парадигму: у суспільстві вкоренені певні універсальні соціальні фе­номени, які являють собою його певний інваріант і не залежать від форм організації суспільства.

Певне методологічне узагальнення парадигми взаємодії суспіль­ства і природи дає М. Д. Пістун (1996). Географія стане "мостом" між природничими і гуманітарними науками лише тоді, коли ми ви­знаємо її цілісність. Географічна сфера Землі є цілісним природно-суспільним утворенням, в якому взаємодіють закони "чистої" при­роди і закони суспільства*. Людина є складовою природи. Людст­во, організовуючи свою життєдіяльність відповідно до законів сус­пільного розвит, залишається частиною природи, одним із видів живих істот. Згадаймо у цьому контексті і загальнонауковий прин­цип матеріальної єдності світу.

Головними географічними аспектами взаємодії суспільства і природи, за М. Д. Пістуном, є:

1. територіальна організація (просторова впорядкованість) всіх складових компонентів геосфери;

2. просторова взаємодія всіх компонентів, яка формує їх характе­рні територіальні поєднання — територіальні комплекси різних ти­пів і масштабів;

3. функціональна визначеність кожного з компонентів та їх про­сторових поєднань щодо характеру взаємодії природи і суспільства;

4. системно-структурна організація географічної оболонки та її складових частин;

5. можливість і необхідність управління (нормування та регулю­вання) взаємодії природи і суспільства.

Менш поширені парадигми й концепції

Великі географічні відкриття XV-XVII ст. сприяли формуванню єдиної географи як фактологічної, описової науки. Найбільш поміт­ними подіями наступного розвитку географії були такі. У середині

* Ця теза дещо протистоїть загальній концепції М. Д. Пістуна: ціліс­ність зумовлює не стільки взаємодія різних законів, скільки наявність якіс­но нових законів і закономірностей.

50

XVII ст. з'являється перший посібник з географії (Г. Вареній, "Всезага-льна географія", 1650 р.) і позначена перша спроба диференціації гео­графічної науки на математичну, фізичну й політичну. На географію XVII-XVIII ст. помітно вплинуло описове державознавство, яке пізні­ше стало країнознавством. У XVIII ст. набула поширення концепція гео­графічного детермінізму, яка наголошувала визначальний вплив при­родних умов на розвиток суспільства (Ш.-Л. Монтеск'є та ін.).

На рубежі ХІХ-ХХ ст. самостійна географічна школа сформува­лась у Франції. її фундатор П. Відаль де ла Блаш наголошував: гео­графія повинна досліджувати Землю як єдине ціле; тому основний принцип географії — "принцип земної єдності", а безпосереднє поле досліджень — поверхня Землі. Французькі географи орієнтувались на регіональний географічний синтез і сповідували концепцію поси­білізму, за якою природне середовище надає людині певні можливо­сті, а людина сама розумно пристосовується до природи. Вони про­пагували гармонію між способом життя населення та природним се­редовищем, і цей напрям одержав назву географія людини. Географія вивчає і пояснює культурні ландшафти. Природне середовище ли­шається відносно стійким, а суспільно-історичний розвиток людст­ва багато в чому непередбачуваний і випадковий. Кожна культура виокремлює і використовує природне середовище через фільтри власного досвіду, системи цінностей, традиції.

У 1750-х роках М. В. Ломоносов вводить нову назву для суспіль­ної віті географії, яку Г. Вареній називав політичною географією. За М. В. Ломоносовим, це економічна географія. Учень Ф. Ратцеля В. Готц в рамках антропогеографії сформулював основні положен­ня нової віті — економічної географії і започаткував її як окрему дис­ципліну. Саме у цей час німецькі економісти В. Лаунгардт та А. Ве­бер аналізують розміщення промисловості за витратами виробниц­тва і розробляють теорію штандорту — розміщення промисловос­ті. Наголосимо, що свого найбільшого звучання економічна геогра­фія набула у радянській географії, яка вивчала, перш за все, "розмі­щення виробництва".

У 1950-х роках була започаткована школа регіональної науки — регіональної географії та економіки. її фундатор, американський економіст В. Айзард (Ізард), наголошував посилення потреби в регі­ональному підході до економічного і соціального розвитку. Він за­снував Міжнародну асоціацію регіональної науки з центром у Філа­дельфії (Пенсільванський університет). Ця школа намагалась розро-

51

бити більш сучасну теорію розміщення виробництва та регіональ­ного розвитку, методи регіонального аналізу.

У 1930-х роках В. Кристаллер розробив теорію центральних місць — ідеальну модель розселення, та ввів поняття "центральні місця" — міста та сільські поселення, що надають послуги населен­ню у межах своєї зони обслуговування. А. Льош на цій підставі спробував сформулювати загальну теорію розміщення виробницт­ва — штандорт.

Американський географ Ф. Шефер популяризував ідеї В. Крис-таллера і А. Льоша і акцентував необхідність орієнтації географіч­них досліджень на вивчення морфології географічних об'єктів, прос­торових структур, пошук просторових законів. Такий підхід проти­стояв популярній у той час описовій хорологічній концепції Р. Гарт-шорна. Представник "нової географії" у США Е. Ульман теж не по­годжувався з описовою хорологією Р. Гартшорна і визначав геогра­фію як науку про закони просторових взаємодій, а в більш вузькому плані — як науку про переміщення в земному просторі.

Достатньо помітною в географії була і залишається ландшафтна парадигма. Відомий географ А. Пенк власним об'єктом досліджень географії вважав ландшафти, які подібні до живих клітин, що утво­рюють земну поверхню. Наприкінці XIX ст. російські географи (В. В. Докучаєв, а пізніше — Л. С. Берг, О. О. Борзов) розробляють синтетичний (генетичний) ландшафтний напрямок, за яким земна оболонка складена природними комгшексами — ландшафтами, що мають свою генезу і розвиток. Лідер німецької школи ландшафто­знавства 3. Пассарге вбачав головне завдання географії у вивченні природних ландшафтів. За ступенем людського впливу він розріз­няв ландшафти природні, "розкрадені" і "культурні". Наприкінці XIX ст. у німецькій географії стала популярною концепція культур­ного ландшафту (О. Шлютер). У 1920-х роках 3. Пассарге розробив ландшафтну концепцію: ландшафтознавство являє собою "стовбур географічного дерева"; фізичне землезнавство — його "коріння", а країнознавство — "крона". За 3. Пассарге, ландшафт — не цілісна система, а результат накладання окремих земних просторів, іншими словами, ландшафти позбавлені генетичних рис.

З розвитком методології та методики польових ландшафтних досліджень виникла і утвердилася ідея елементарних природних те­риторіальних комплексів — концепція ПТК. Зауважимо, що у вітчиз­няній географії ландшафтна парадигма мала два різновиди, пов'яза-

52

ні з жорстким методологічним розмежуванням радянської географії на фізичну й економічну. Окремі фізико-географи (А. О. Григор'єв, С. В. Калесник, А. Г. Ісаченко та ін.) розглядали ландшафт як суто природне утворення. Інші географи розуміли ландшафти як природ­но-господарські комплекси, і така версія ландшафтної парадигми є на даний час визначальною.

Американський географ В. Бунге на початку 1960-х років розро­бляв принципи формалізованої теоретичної географії. Британський географ П. Хаггет визначав географію як науку про системи розмі­щення та принципи й закони організації таких систем. Головним за­вданням суспільної географії, за цим підходом, є створення теорії просторової організації суспільства.

Голландський географ Г. Я. Ван ден Берг наголошував у 1960-х роках принципові зміни в методології географії. На його думку, від­бувся корінний поворот від вивчення соціопросторової структури як ключової ланки теорії та методології людини до вивчення соціопрос-торових процесів. Внесок французької школи географії людини в роз­криття цих процесів був надзвичайно великим. Ван ден Берг наголо­шує, що відбувся помітний відхід від детерміністських (чітко визначе­них щодо причинної зумовленості) підходів до розуміння географіч­них процесів як ймовірнісних і стохастичних. За таких теоретичних і методологічних підходів географічні процеси протікають у часі та про­сторі, їхні кумулятивні (накопичені) ефекти матеріалізуються через інвестиції в інфраструктуру, соціальні інститути, ціннісні системи і моделі поведінки. Актуальні географічні процеси виступають як структуруючі сили, що формують географічні риси території та спо­сіб життя суспільства. У реальному житті географічні процеси підпо­рядковані політичним факторам, а відтак є невід'ємними від сучасної історії. Підкреслимо, що Г. Я. Ван ден Берг одним з перших показав необхідність дослідження суспільно-географічних процесів.

Наприкінці 1960-х років відомий російський географ І. П. Гера-симов започаткував концепцію конструктивної географії, акценту­ючи прикладні й практичні можливості географічної науки. Протя­гом 1960—1970-х років сформувалася концепція чи парадигма ради­кальної географії, представники якої закликали географів до більш конструктивних і практичних досліджень і висновків та до розв'я­зання найбільш гострих соціальних проблем. У цей же час розробля­лася гуманістична парадигма в географії, яка відроджувала і розви­вала ідеї французької школи "географії людини".

53

Контрольні питання та завдання

1. Поясніть зміст і функції поняття "парадигма". Як співвідносять­ся поняття "парадигма" та "концепція"?

2. Які методологічні концепції (за С. А. Морозом) розроблялись у різний час у географії?

3. Характеризуйте головні парадигми сучасної географічної науки: а) хорологічну; б) системну (геосистемну); в) модельну; г) геоеко-логічну; д) взаємодії суспільства і природи.

4. Поясніть зміст концепцій і парадигм: а) географічного детерміні­зму; б) поссибілізму; в) регіональної географії та економіки; г) штандорту; д) теорії центральних місць; є) ландшафтної пара­дигми; є) конструктивної географії; ж) радикальної географії; з) гуманістичної географії.