9.2. Трубопровідний транспорт України

Трубопровідний транспорт є найекономічнішим засобом транс­портування рідкого палива, пального і технологічного газу, різних хімічних продуктів. Це відносно новий вид транспорту. В Україні він виник у 20-ті роки в Прикарпатті, де вперше було побудовано газопровід Дашава – Стрий – Дрогобич (1924 р.).

В Україні діють нафтопроводи Долина (Івано-Франківська обл.) — Дрогобич (Львівська обл.), Битків — Надвірна (Івано-Фран­ківська обл.), Качанівка – Охтирка (Сумська обл.), Тнідинці – Прилуки (Чернігівська обл.) – Кременчук (Полтавська обл.) – Херсон, Кременчук – Черкаси, Самара – Лисичанськ – Кремен­чук – Херсон, який через Снігурівку підведено до Одеси. Через нього надходить в Україну сибірська нафта. Через територію захід­них областей (Волинської, Львівської, Закарпатської) В 1963 р. про­кладено європейський нафтопровід "Дружба". У 1975 р. став до ладу нафтопродуктопровід Кременчук – Лубни – Київ.

Нафтопровідним транспортом нині поставляється 93,6 % усієї нафти, яку споживає Україна. Нафтопровідний транспорт Украї­ни має 12 основних нафтопроводів 2,6 тис. км завдовжки. Діаметр труб — 720 мм. Система нафтопроводів забезпечувала доставку нафти в основному з Росії. Однак у зв'язку з різким зменшенням видобутку нафти в Росії виникла потреба в закупівлі на світово­му ринку.

Розробляється кілька варіантів транспортування нафти. Найоптимальніший – у порти Одеса та Південний танкерним флотом з країн Близького Сходу й південного Середземномор'я, перевалка її в Одесі й перекачування нафтопроводами на нафтопереробні за­води Херсона, Кременчука й Лисичанська. Частково нафта перероблятиметься на Одеському нафтопереробному заводі, що потре­бує його реконструкції. Ця схема забезпечує економічну незалеж­ність України завдяки можливості закупівлі нафти у кількох держав і транспортування її безпосередньо в Україну без транзиту через інші країни.

Мережа Нафтопроводів здатна забезпечити зворотне постачан­ня нафти з Одеси. Однак потрібне будівництво другої нитки нафтопроводу, посилення ряду нафтопроводі для пропускання великого обсягу нафти: Одеса – Снігурівка (від 19 до 45 млн т); Снігурів­ка – Кременчук (від 26 до 37 млн т), а також переобладнання насос­них станцій для реверсу нафти.

Одночасно виникає потреба в створенні державного запасу нафти близько 15 млн т. В Україні є геологічні формації, сприят­ливі для створення підземних сховищ такого обсягу (Дніпропет­ровське-Донецька западина, Український кристалічний щит).

У перспективі важливе значення для забезпечення Ук­раїни нафтою матимуть поставки з країн Близького і Серед­нього Сходу. Поставлятиметься вона танкерами до Одесько­го порту, де через нафтотермінал потраплятиме на Одеський нафтопереробний завод і через систему нафтопроводів — на Херсонський, Кременчуцький і Лисичанський нафтопере­робні заводи. Будівництво нафтопроводу з Одеси до нафто­проводу «Дружба» сприяло б поставкам нафти з цих регіо­нів і Азербайджану в країни Центральної та Західної Євро­пи з наданням Україною транспортних послуг.

Для ефективнішого функціонування галузі потрібно буде модернізувати нафтопроводи від Одеси до Херсона і Кременчука, що дасть змогу збільшити обсяги транспорту­вання, забезпечити реверс нафти.

Газопровідний транспорт. Найбільші газопроводи Шебелинка — Харків, Шебелинка – Брянськ, Шебелинка – Дніпропет­ровськ – Кривий Ріг – Одеса – Кишинів, Шебелинка – Диканька – західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи на Чехію, Словаччину і Польщу. Через крайню східну частину Украї­ни проходять траси газопроводів Північний Кавказ – Москва, пів­нічно-кавказький газ споживають також у Донбасі.

В Україні створено мережу продуктопроводів: аміакопровід Тольятті – Горлівка – Одеса, етиленопровід о. Чепіль (Угорщина) – Калуш.

Газопровідний транспорт України раніше забезпечував достав­ку газу з Росії (79 %), Туркменистану (5 %) і 16 % за рахунок його видобутку в Україні. Тепер мережею газопостачання охоплено 45 % міських і 8 % сільських населених пунктів України,) чого явно недостатньо.

Загальноприйнятими в європейських країнах є обмеження імпорту енергоносіїв з однієї країни 30-40 % загальної потреби. В цих умовах слід розглянути поряд із традиційними джерелами постачання газу в Україну і альтернативні, зокрема закупівлю Іранського газу, постачати який можна кількома шляхами. Перший – спорудити транзитний газопровід з Ірану через Кавказ в Україну. Варіант дорогий, крім того, він не дає гарантії надійності постачання у зв'язку із складною політичною ситуацією у Закавказзі. Другий – використання іранського газу, закупленого Україною споживачами Закавказзя з компенсацією поставками російського газу в Україну у відповідних обсягах замість поставок їх на Кавказ. При цьому значно скорочується транспортна робота, а нове будівництво обмежується спорудженням газопроводів в Україні й Азербайджані. Третій — поставка іранського газу транзитом газопроводом через Туреччину на експорт у країни Балканського півострова, Південно-Східної і Східної Європи. Нині у ці країни через Україну з Росії транспортується 22 млрд. м³ приро­дного газу. У випадку заміщення його можна було б залишати в Україні. Крім того, газотранспортні системи на території Болгарії та Румунії, що вивільняються при цьому, дають змогу подавати реверсом у район Ізмаїлу на Південь України додатково 16–22 млрд. м³ газу, що з урахуванням газу, що залишається, забезпе­чить сумарні поставки газу в Україну обсягом до 44 млрд. м³ на рік. При цьому довжина траси нового газопроводу на території Ірану та Туреччини порівняно з першим варіантом скорочується в 1,5 раза. Реалізація проекту поставки іранського газу в Україну обсягом 25 млрд. м³ через країни СНД буде мати потребу 3,4 тис. км труб діаметром 1400 мм.

Основним завданням діючої системи газопроводів, довжина яких становить 33 тис. км, залишається підтримувати їх у працездатно­му стані. Перед-бачається завершити спорудження газопроводів Тула – Шостка – Київ, Торжок – Долина, Мар'янівка – Хер­сон – Крим, Джанкой – Феодосія – Керч, Глібовського підзем­ного сховища газу – Сімферополь – Севастополь. Необхідно і надалі подавати газ для забезпечення потреб малих міст і сільських населених пунктів. Враховуючи, що металургійні заводи України забезпечували трубами весь колишній СРСР, їх потужностей має вистачити для забезпечення власної нафтової і газової промисло­вості.

Об'єкти транспортної мережі, що мають загальнонаціональне значення, слід інвестувати з державного бюджету, а також залу­чати іноземних інвесторів, кошти клієнтури, акціонерних това­риств.

Мережею газопостачання охоплено приблизно 50% міських поселень і лише 8% сільських, що дуже мало по­рівняно з європейськими країнами. У перспективі Україна повинна розширити кількість країн-постачальниць газу. Значна роль у цьому належатиме Ірану, який має величез­ні поклади газу і заінтересований у торгівлі з Україною. З метою вирішення цієї проблеми можливе будівництво га­зопроводів в Україну через Закавказзя і Північний Кав­каз. Є й інший варіант поставок газу з цих регіонів — мор­ським транспортом у зрідженому (скрапленому) вигляді.

¨ ¨ ¨ ¨ ¨