1886 Р. І. Мечников відкрив в Одесі другу у світі пастерівську бак

теріологічну лабораторію для щеплення проти сказу. Через пос

тійні переслідування І. Мечников був змушений виїхати до Фран

ції. Він першим з українців отримав Нобелівську премію (1908).

Учень І. Мечникова М. Гамалія започаткував у Російській ім

перії щеплення від чуми, холери та тифу. Інші українські вчені

медики (Д. Заболотний, В. Високович, В. Хавкін) також приді

ляли велику увагу пошукам ефективних методів запобігання та

боротьби з різними епідеміологічними захворюваннями.

Хірург Ю. Шимановський винайшов чимало медичних інс

трументів. Його праця “Операції на поверхні тіла” стала голов

ним посібником з хірургії і здобула світове визнання.

Професор Київського університету М. Авенаріус став заснов

ником школи молекулярної фізики. О. Ляпунов (Харків) ство

рив теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Про

фесор Київського університету М. Ващенко Захарченко був ав

тором університетських курсів з математики, а професор

В. Єрмаков створив власну математичну школу у Київському

205

університеті. В Західній Україні талановитий учений І. Пулюй

першим дослідив рентгенівські промені і теоретично обґрунту

вав можливість ядерної реакції при розщепленні ядра. Водно

час він був знавцем багатьох мов і виступив одним з авторів пер

шого наукового перекладу Біблії українською мовою.

Література. П. Куліш став засновником такого жанру в ук

раїнській літературі, як історичний роман (“Чорна рада”), Мар

ко Вовчок (Марія Вілінська) — перекладачка та засновниця со

ціальної повісті (“Інститутка”, “Народні оповідання”). І. Нечуй

Левицький першим з українських письменників почав

описувати міське життя (повість “Хмари”), а також був автором

численних прозових творів, присвячених соціальним протиріч

чям на селі (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”). Соціальна

тематика займала ключове місце і в творчості інших україн

ських письменників, зокрема, П. Мирного (П. Рудченка) (ро

ман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, повісті “Голодна воля”,

“Повія”), П. Грабовського (прозові твори “Кобза”, “Пролісок”),

Лесі Українки (Л. Косач Квітка). В Галичині українську літе

ратуру розвивали І. Франко, М. Павлик, Н. Кобринська, С. Во

робкевич. На Буковині у другій половині XIX ст. також сформу

валася плеяда талановитих українських письменників:

Ю. Федькович — творець української психологічної новели, ав

тор численних прозових творів на соціальну тематику, зокрема,

“Хто винний?”, “Серце не навчити”; В. Стефаник (“Моє слово”,

“Синя книжечка”, “Камінний хрест”), М. Черемшина та О. Ко

билянська. Новітній етап в українській літературі започаткував

М. Коцюбинський (роман “Fata morgana”, повісті “Тіні забутих

предків”, “Дорогою ціною” та ін.).

На початку XX ст. сформувалася нова плеяда талановитих

українських письменників та поетів. О. Олесь (Кандиба) ство

рив талановиті поетичні збірки історико патріотичної темати

ки. В. Винниченко розвивав психологічний напрям в україн

ській літературі та політичну публіцистику. На початку XX ст.

зробили свої перші літературні спроби також М. Рильський,

П. Тичина та ін.

Театр та музика. Тісно пов’язаними з літературою були му

зика і театр. Спочатку центром українського театрального жит

тя була Західна Україна. 1864 р. у Львові створено перший ук

раїнський професійний театр, у 1869 р. зародився український

206

театр у Чернівцях. Нарешті, у 1884 р. за ініціативи С. Воробке

вича створено “Руське літературно драматичне товариство”,

яке координувало роботу та сприяло обміну досвідом між укра

їнськими театральними колективами. Поступово відроджував

ся український театр і в Наддніпрянщині. У 1882 р. в Єлисавет

граді М. Кропивницький створив першу українську професійну

трупу, до якої належали М. Садовський, М. Старицький,

О. Максимович та М. Заньковецька. У 1885 р. ця трупа розпа

лась на дві — однією продовжував керувати М. Кропивниць

кий, іншу очолив М. Садовський. Загалом в Україні наприкінці

XIX ст. діяло 30 невеликих театральних труп. З 1883 р. україн

ським трупам заборонили ставити вистави в Київському гене

рал губернаторстві, тобто — у всій Правобережній Україні. У

1893 р. уряд дозволив ставити україномовні театральні вистави

за умови, що в репертуарі буде і російськомовна постановка. Ли

ше під час першої російської революції в Києві М. Садовський

створив постійний український театр (1907).

До найвідоміших українських драматургів цього періоду на

лежали: М. Старицький, автор близько 25 п’єс (“Не судилося”,

“За двома зайцями”, “Богдан Хмельницький”, “У темряві”,

“Маруся Богуславка” та ін.), М. Кропивницький — автор понад

40 п’єс переважно соціального характеру (“Глитай, або ж Па

вук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дай серцю волю, за

веде в неволю” тощо), І. Карпенко Карий — створив понад

20 п’єс (“Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Наймичка”,

“Безталанна” та ін.), Б. Грінченко (історичні п’єси “Степовий

гість”, “Ясні зорі”).

Розвиток українського театру покликав до життя плеяду та

лановитих акторів, до яких належали: М. Кропивницький,

М. Заньковецька (прима Віденської та Петербурзької опер),

М. Садовський, І. Бурлака.

Творцем української опери став С. С. Гулак Артемовський

(1813–1873). Засновником української класичної музики і твор

цем національної музичної школи був М. В. Лисенко — автор

7 випусків збірок українських народних пісень, 7 опер (“Тарас

Бульба”, “Різдвяна ніч”, “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Утоп

лениця”), першої української оперети “Чорноморці”, циклу

творів “Музика до “Кобзаря”, музики до “Вічного революціоне

ра” І. Франка та до гімну “Боже великий єдиний, нам Україну

207

храни”. В 1904 р. у Києві Лисенко заснував музично драматич

ну школу, котра готувала хормейстерів, диригентів, музикан

тів, співаків, режисерів.

Продовжувачами справи М. Лисенка в українській музичній

культурі виступили К. Стеценко та М. Леонтович. Вони писали

музику на твори класиків української літератури, активно ви

користовували український музичний фольклор у своїй твор

чості. Світової слави та поширення у всіх християнських краї

нах набула музична композиція “Щедрик” М. Леонтовича.

Ще один визначний український композитор цього часу

П. Ніщинський був автором музичної картини “Вечорниці” за

драмою Шевченка “Назар Стодоля”, а також обробки україн

ських народних дум. Багато уваги збору, музичній обробці та

популяризації українського фольклору приділив також О. Ко

шиць. П. Сокальський був автором опер на історичну тематику

(“Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Облога Дубна”), а також

інших творів.

Музична творчість розвивалась і на західноукраїнських зем

лях. Найвідомішим із західноукраїнських композиторів був

М. Вербицький — автор 20 музичних творів (музика до творів

Шевченка, оперети “Підгоряни” та ін.). У 1863 р. М. Вербиць

кий написав музику до вірша П. Чубинського “Ще не вмерла

Україна”. Д. Січинський був автором музики до галицького гім

ну “Мир вам, браття”. Автором популярних хорових творів

(“Хор варягів”, “Живем живем” та ін.) був композитор А. Вах

нянин. І. Лаврівський — автор духовної музики, в яку впровад

жував народні мотиви, та хорової музики (“Осінь”, “Чом, рі

ченько”). Духовну музику створював також С. Воробкевич,

який водночас був автором і хорових творів (“Сині ночі”, “Ве

чір”, “Над Прутом”).

Образотворче мистецтво. Найвідомішим українським ху

дожником, що працював у побутовому та портретному жанрах,

був М. Пимоненко. Він є автором картин “Святочне ворожін

ня”, “Весілля в Київській губернії”, “Свати”, “На Далекий

Схід” та ін., які відзначаються великою реалістичністю та прис

вячені актуальним темам тогочасного життя. Одним із учнів

М. Пимоненка був всесвітньо відомий художник, засновник

супрематизму К. Малевич. Побутовий жанр у Наддніпрянській

Україні розвивали також Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Тру

208

товський, К. Костанді, а в Західній Україні — Є. Максимович та

Е. Бучевський.

Пейзажний жанр в українському живописі був представле

ний роботами В. Орловського, якого називали майстром соняч

ного пейзажу за тонке відчуття світлової гами. Йому належать

картини “Сінокіс”, “Хати в літній день”, “Жнива” та ін. Визнач

ними пейзажистами були також С. Васильківський (“Козача

левада”, “На Харківщині”, “Перед грозою”, “Степ на Україні”

та ін. — всього понад 3,5 тис. картин), а в Західній Україні —

Т. Романчук та А. Монастирський.

У портретному жанрі в Підросійській Україні працювали

М. Пимоненко, К. Костанді, С. Васильківський, а в Західній

Україні — К. Устиянович (один із засновників української ху

дожньої школи в Галичині), Т. Копистецький та І. Труш. Остан

ній створив галерею портретів діячів української культури кін

ця XIX — початку XX ст., зокрема портрети Лесі Українки,

І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. У 1905 р. І. Труш

організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.

Історичний жанр був представлений творчістю М. Івасюка

(“В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Битва під Хотином”),

І. Рєпіна (“Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Ста

рий козак”, “Козацька застава”), О. Мурашка (“Похорон кошо

вого”) та С. Васильківського (“Козачий табір”, “Бій запорожців

з татарами”, “Запорожець у розвідці”, “Козаки в степу”). У