2. Доказування

5.2.1. Поняття

Кримінально-процесуальне доказування -це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні висновку про доведеність вини особи та йою подальшому обстоюванні у судових стадіях процесу.

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно займає в ній основне місце. За влучним висловом П.А. Л у пінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності".

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1. не ставить перед собою мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальна діяльність спрямована на з'ясування обставин конкретного діяння);

2. не може продовжуватися безкінечно, воно обмежене процесуальними строками;

3. здійснюється спеціальними суб'єктами, за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Але кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, насамперед з історичним, оскільки досліджується подія минулого.

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворює підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

1. норми глави 4 "Докази і доказування" КПК, що регулюють загальні положення доказування:поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

2. норми-засади кримінальною провадження -вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїхдоказів і у доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості;

3. норми, якими врегульованіправа і обов'язки учасниківкримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

4. норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 20-21, ст.ст. 351-363 КПК).

5.2.2. Мета

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Ця концепція побудована на 2 марксистських тезах:

1. світ може бути пізнаний;

2. практика є критерієм істинності пізнання.

Але останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обгрунтоване рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

o її сучасні прибічники висловлюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний -безкарним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив більше 90 (за рахунок приховання злочинів від обліку та застосування незаконних методів ведення слідства);

o вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко коли реалізується на практиці;

o органи досудового розслідування, прокурор і суд, сторона захисту не озброєні критерієм визначення істини.

Видається, що концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь- якими засобами ("мета виправдовує засоби").

У практичному аспекті концепція об'єктивної істини не є прийнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть в філософи, де істина є одним

із основних понять, однозначно і остаточно не вирішено, що є істиною. Процес наближення до неї є безкінечним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі - процесуальні строки. Та й вважати об'єктивною істиною ті обставини, що встановлені шляхом голосування суддів під час постановлення вироку (ч. 3 ст. 325 КПК), навряд чи можна.

Істина визначається як відповідність знань дійсності. Але досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти разом вдається далеко не завжди. Крім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може породити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків. Та й навряд чи можна сподіватися на визначення точної відповідності знань, що є потенційно вразливими в аспекті їхньої достовірності, події злочину, що була у минулому і яку не може безпосередньо сприйняти особа (слідчий, прокурор чи суддя), котра повинна зробити висновок про таку відповідність.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але який не завжди досягається (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити істину як мету доказування можливо, але навряд чи можна виконати приписи закону щодо її досягнення. Врегулювати з надією на його виконання можна тільки шлях до досягнення мети, яким є процедура доказування.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.