Націоналізм і патріотизм. Психолоґія національних почувань.

Патріотизм є початковою стадією розвитку національних почувань і національної свідомості. Патріотизм проявляється у сфері почувань, прив’язання до рідної землі, минулого, звичаїв, обичаїв та спільної симпатії й пожиття без політичного оформлення й політичної акції. Дуже часто патріотизм є зв’язаний з даною територією: т.зв. регіональний чи партикулярний патріотизм, пр. шкотський чи провансальський, патріотизм Басків, Фламандців, з даною державою чи династією як пр. колишній австрійський патріотизм. Колись царська Росія старалася витворити серед українців всеросійський патріотизм «обещросів», а українцям позволити на регіональний, «малоросійський» патріотизм. Подібно тепер большевики стараються впоювати любов до «совєтської батьківщини», «совєтський патріотизм», щоби й чуттєво прив’язати поневолені народи до московського державного воза. Українцям позволяють на малоросійський патріотизм народу-племені у вишиваній сорочці, «українізації».

Подібно колись чехи старалися штучно витворити «чехословацький» патріотизм, а серби югославянський. В англійських домініях пр. у Канаді, Австралії витворюється своєрідна форма територіального патріотизму, що не виключає й не суперечить імперіальній ідеї гордого Альбіону. Націонал-соціалізм мусив опановувати й перетопити в один всенаціональний, політичний світогляд різні партикулярні патріотизми пр. баварців, саксонців, австрійців, і т.п.

Український націоналізм не заперечує значення патріотизму в житті й розвиткові народів, він вимагає не лише почування прив’язання до рідної землі й минулого, але політичної активності й боротьби за власну державність.

Не вистачає сам сентимент до України, як колись у різних українофілів, народників і літераторів типу Котляревського, Метлинського чи Кирило-мефодіївців, або сучасних совітських патріотів. Крім того в нас витворилися своєрідні партикулярні патріотизми, як галицький, карпато-український, буковинський чи може кубанський, що треба перетопити в одному націоналістичному світогляді й у спільній суспільно-політичній боротьбі на всіх землях за українську державність заховуючи різнорідність народних звичаїв, ноші і властивостей поодиноких теренів, але в одній соборній українській Нації-Державі.

Націоналізм як світогляд і суспільно-політичний рух є чимось вищим, глибшим і повнішим чим патріотизм, що задовольняється самим почуванням любові та прив’язання до рідної землі й народу. На місці територіального патріотизму, що його висувають гетьманці, треба нам заховати й поставити національний патріотизм, як плекання й заховання українства, властивостей української нації, звичаїв, обрядів, традицій, культу предків, як любові до свого, а ненависті до ворожого, як врешті вростання й нерозлучне прив’язання до рідної землі.

Почування національного патріотизму треба плекати там, де поодинокі терени й частини народу ще не дозріли до сприймання націоналістичної ідеї, як пр. Холмщина, Лемківщина, Полісся, Бесарабія, Кубань і т.п. Крім почувань патріотизму відіграють велику роль в житті народів почування «шовінізму», що означає виключність й вороже відношення до ворогів у чужинців. В шовінізмі гострота почувань є більше розпалена й піднесена. Патріотизм це немов шабля, шовінізм – обосічний, гострий меч, що відтинає від ворожих сил. Патріотизм – це немов лампада вічного вогню на олтарі батьківщини, шовінізм, це жар серця й вогонь непримиримих очей вояків, що з готовою зброєю йдуть до наступу на ворога й бережуть своїх кордонів. Шовінізм переходить у пристрасть. Істота шовінізму не проявляється у засліпленому захопленні всім своїм, мовляв воно найкраще. Це більше почування засліпленої й вічно наїженої виключності до противних сил, як пр. польські україножери ставляться до українців. На ворожий шовінізм треба відповісти запеклістю і виключністю власного національного шовінізму. Бо любові до свого відповідає ненависть до чужого. В житті й визволенні народів відіграє велику роль не лише любов до свого, але ненависть до ворога немов друге вістря обосічного меча. З запеклою ненавистю до Англії боролися ірландці кілька століть за своє визволення, з ненавистю боролися балканські народи проти Туреччини. Ненависть українців до Польщі й Московії зберегла національну відрубність й була рушійною силою в запеклій боротьбі з ворогами. Треба ненавидіти все те, що є гидке, низьке, підле й вороже й це безпощадно нищити. Треба, щоби ненависть випливала з великої любові й відданості ідеї й була чинною, революційною, а не пасивною ненавистю раба, що уміє лише ненавидіти свого пана й проти нього бунтуватися, а не хоче стати сам паном своєї долі й життя. Нехай наша любов і ненависть буде така гостра й чуйна як той меч у руках воїна, готовий до удару. Не меншу роль від ненависті відіграє жадоба помсти й почуття реваншу за стоптану національну честь, яка пхала французів до відплати за програну війну під Седаном, знову ж запалювала німців до боротьби проти версальської системи. Такі почування, як жадоба помсти за заподіяні кривди й переслідування, почуття ненависті, несправедливості і т.п. є великими рушійними силами в різних революціях, які то почування треба вмілою пропагандою й акціями розбуджувати і відповідно організувати. В азійських або африканських расах є почування недовір’я й ворожості до інших рас, т. зв. ксенофобія, це в першу чергу племінне й расове почування. Таку расову ненависть відчувають німці до жидів, українці до москалів, як інстинкт і бажання зберегти чистоту раси й її розвиток.

Велике значення в національному житті має почування національної гордості й честі, як почуття своєї сили й вартості, пр. у гордого Альбіону, що є підставою могучості, відрубності, почуття вищості й самопевності англійців, зокрема у відношенні до інших рас, жовтої чи червоної.

Великою рушійною силою є почуття своєї національної вищості й історичного післанництва, як пр. у жидів почуття вибраного народу, або в німців почування вищості германської раси й її післанництва, що є підставою їхнього імперіалізму.

Відверненим почуванням є почуття нижчевартості, що витворюється дуже часто у поневолених народів, яке ослаблювало почуття могучості й боротьби. Таке обнижуюче почування треба викорінювати. З почуванням національної вищості є зв’язані почування слави й величі, як відчуття своїх минулих великих чинів і змагання до могучості в майбутньому. Тільки треба уважати, щоби почування своєї вищості й величі не перейшло в дешеву й пустопорожню мегаломанію, як пр. польська зарозуміла «моцартствовосьць». Багряницю й маєстат володаря чи героя не можна порівняти з першим одягом театрального актора, а правдиву силу з котурнами. Копулою почування величі й слави є почування маєстату держави чи нації.

Почування посвяти, відданості й вірності Нації, що проявляється в культі могил і в культі невідомого борця, є тим креженням крові національного організму.

Національні почування надають національній ідеї оживчої сили, немов биття серця й моторичної енергії актам волі в боротьбі, праці та творчості.

Національні почування це немов образи, мальовила, вітражі, різьби, олтарі й копули в храмі національної ідеї. Це подув вітру для нап’ятих вітрил національного духа й ідеї. Українську націоналістичну ідею треба глибоко закорінити в національних почуваннях: чести, слави, гордості, історичного післанництва, любові й ненависті, посвяти й маєстату нації, їх оформити й зорганізувати, щоби проявилися в національній етиці, мистецтві, вихованні й в запеклій непримиримій боротьбі з ворогами. Треба українську національну ідею поставити яскраво, всеобіймаючо й ударно, щоби національні почування були виразно оформлені, виключні, всеобіймаючі й ударні. Неясність і невиразність ідеї не лише спричинює хиткість, хаотичність і розливність почувань, але брак гострої далекосяглої думки, розпорошення й хитання волі, брак рішучості в чинах і витворює половинчасті, роздвоєні душі й характери.

Глибокі, сильні почування, зорганізовані довкруги ударних і виразно поставлених ідей формують сильні душі й виразно означені рішучі характери, здібні до рішучих чинів. Всякі інтернаціональні вселюдські ідеї, вселюдської справедливості, людяності, пацифізму, братерства народів чи «гнаних і голодних» відвертають почування від національного ґрунту, розводнюють, розпорошують і ослаблюють, притуплюють чуйність і вразливість на ворожі зазіхання.