64. Сучасний інституціоналізм: суть, основні показники та теорії.

У кінці XX - на початку XXI ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки.

Предметом дослідження сучасного інституціоналізму є інститути суспільства, які мають місце в економіці, політиці, соціально-правовій і духовній сферах, їх виникнення, функціонування та еволюція.

Фундаментальними принципами є два положення: соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму); аналіз інститутів відбувається за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Термін "неоінституціоналізм" уперше в 1953 р. використав М. Тул у дослідженні, присвяченому ідеям Т. Веблена та його послідовників. Упродовж 1850-1980-х років неоінституціональними вважали праці інституціоналістів так званої "нової хвилі" Дж.К. Гелбрейта, Д. Белла, Е. Тоффлера, Г. Мюрдаля, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ін., які створили теорії постіндустріальної цивілізаційної трансформації. У 1975 р. американський учений О.І. Вільямсон ввів у науковий обіг термін "new institutional economics" (нова інституціональна економічна теорія, НІЕТ) для позначення нового теоретичного напряму як варіанта міждисциплінарних досліджень (enterprise), які поєднували економіку, право, політичні науки, соціологію тощо1. У 1990-х роках під впливом праць Т. Еггертссона термін "неоінституціоналізм" поширився власне на праці НІЕТ2. Це зумовило плутанину в поняттях "неоінституціоналізм" і "новий інституціоналізм", у тому числі в українській і російській економічній літературі.

Неоінституціоналізм сформувався на основі неокласичної теорії, залишаючи незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нових елементів до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із захисної оболонки неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася через розширення та доповнення "економіко", часто наводять як приклад "економічного імперіалізму". Ця школа використовує традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду "економічної людини", яка раціонально мислить. Зважаючи на це в своїх дослідженнях представники школи неоінституціоналізму звертаються до положень суміжних з економікою наук - права, соціології, психології, філософії.

Засновником неоінституціоналізму вважають американського економіста Рональда Коуза (р. н. 1910), який у статтях "Природа фірми" (1937) і "Проблема соціальних витрат" (1960) ввів поняття трансакційних витрат - витрат на укладання угод {контрактів) і сформулював дослідницьку програму неоінституціоналізму. В 1991 р. він отримав Нобелівську премію за роботи в галузі дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх впливу на інституціональну структуру фірми. Розвиток неоінституціоналізму пов'язаний з іменами таких видатних вчених: Армен Алчіан, Гаррі Беккер, Джеймс Б'юкенен, Олівер Вільямсон, Гарольд Демсетц, Кеннет Ерроу, Трауїнн Еггерссон, Дуглас Норт, Стів Пейович, Гордон Таллок, Джордж Стіглер, Роберт Фогель та ін. Економічна теорія неоінституціоналізму охоплює теорії: трансакційних витрат, прав власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія агентських витрат, теорія відносницьких і неповних контрактів), нову інституціональну економічну історію, конституціональну економічну теорію, суспільного вибору.

Основними принципами неоінституціоналізму є:

1. Методологічний індивідуалізм. Індивіди діють у будь-якій сфері суспільного життя (включаючи соціальну сферу та державну службу, політику), переслідуючи свої особисті інтереси. Групи можуть розглядатись як кінцевий неподільний елемент аналізу з власною функцією корисності та обмеженнями, а також як об'єднання кількох індивідів з власними функціями корисності та інтересами.

2. Концепція економічної людини. Раціональність індивідів має універсальне значення, тобто особи керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом - порівнюють граничні вигоди і граничні витрати.

3. Розуміння діяльності як обміну. Будь-яка сфера діяльності розглядається за аналогією до товарного ринку. Держава, наприклад, є ареною конкуренції індивідів за вплив щодо прийняття рішень, доступу до розподілу ресурсів, місця в ієрархічній структурі влади. Разом з тим, є і ринком особливого типу, учасники якого мають нетипові права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи влади, депутати - приймати закони, чиновники - стежити за їх виконанням. Виборці трактуються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборними обіцянками.

4. Позаісторичний характер дослідження всезагальних законів, які діють для усіх видів економічних гравців і спроможні описати будь-які економічні системи та історичні епохи.

Новий інституціоналізм робить спробу створити нову теорію інститутів, адекватно оцінити вплив інституціонального середовища на формування моделі та стратегії соціально-економічного розвитку. Методологічні основи нової інституціональної теорії ґрунтуються на засадах традиційного інституціоналізму:

o дослідження проблеми економічної теорії за допомогою неекономічних наук - права, історії, соціології та інших суспільних наук, використання міждисциплінарного підходу до аналізу економічних процесів;

o застосування індуктивного методу (рух думки від одиничних випадків до узагальнень), принципів історизму та еволюціонізму, розгляд економіки не в статиці, а в динаміці;

o використання принципу методологічного холізму, за яким увага акцентується на системі інститутів, на діях колективів (профспілок та уряду) із захисту прав індивідів, тоді як методологічний індивідуалізм неоінституціоналізму аналізує поведінку індивіда, який із власної волі та відповідно до своїх інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідно бути;

o визнання необхідності соціального контролю над економікою, активної економічної та соціальної політики держави.

Відмінність між класичним інституціоналізмом та сучасним неоінституціоналізмом.

Показник	"Старий" (класичний) інституціоналізм, новий інституціоналізм	Сучасний неоінституціоналізм
Роки становлення	Початок XX ст. - виник з критики ортодоксального класичного лібералізму	Кінець XX ст. - виник у результаті покращання ядра сучасної ортодоксальної теорії
Представники	Т. Веблен, У.К. Мітчелл, Дж.Р. Коммонс, К. Поланьї, Дж.К. Гелбрейт, Г. Мюрдаль	Р. Коуз, Дж.М. Б'юкенен, Г. Демсетц, М. Олсон, Р. Познер, К. Ерроу, Дж. Стіглер, Г. Беккер, Д. Норт, Р. Фогель, Г. Таллок, Д. Мюллер, Р. Толлісон, Дж.М. Ходжсов, У. Нісканен
Характерні ознаки	o Виник як напрям радикальної економічної теорії; o вивчення проблем сучасної економічної теорії методами інших наук про суспільство (соціологія, право, політологія); o використання індуктивного методу (рух від окремих випадків до узагальнень); o фокусування уваги на діях колективів (профспілок і уряду) щодо захисту інтересів громадян із відкиданням виключно індивідуалістичного підходу до суспільства; o показ обмеженості ринкової системи господарювання; o передумова аналізу - холізм; o технологія є ендогенною	o Збереження парадигми неокласичної економічної теорії; o вивчення політичних і правових проблем методами неокласичної економічної теорії (апарат сучасної мікроекономіки та теорії ігор); o використання дедуктивного методу (рух від загальних принципів до пояснення конкретних явищ); o основою є незалежний індивід, який за своєю волею і відповідно до власних інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідно бути (раціональний індивідуалізм); o розгляд ринкових відносин як універсальних; o передумова аналізу - методологічний індивідуалізм; o технологія є екзогенною