30. Національно-визвольний рух в Індії на початку XX ст

Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття Великобританія, обмежена в можливості розширити свою колоніальну імперію, значно посилює колоніальну експлуатацію Індії, яку в метрополії називали «перлиною у британській короні».

Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.

У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація — Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями — ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.

Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній — мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.

Національно-визвольний рух 1905–1908 рр.

Закон про розподіл Бенгалії набрав чинності з 15 жовтня 1905 р. У Бенгалії цей день був оголошений днем національної жалоби. У Калькутті — столиці Британської Індії — відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.

Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.

Тим часом антиколоніальний рух поширювався. У багатьох містах тривали масові мітинги й демонстрації. Розпочалися страйки на промислових підприємствах, що належали англійцям. Улітку 1906 р. відбулися два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізниці.

В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу — другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.

Відбувається радикалізація ІНК. Восени 1906 р. на з’їзді в Калькутті під тиском «крайніх» на чолі з Тілаком уперше в історії національно-визвольного руху Індії була сформульована вимога «сварадж» (своя влада). Вона трактувалось як самоврядування в межах британської імперії на зразок самоврядних англійських колоній (домініонів). Однак розбіжності між «поміркованими» і «крайніми» з питання залучення мас до національно-визвольного руху і можливості насильницьких дій по відношенню до британської колоніальної адміністрації залишились невирішеними.

У 1908 р. на черговому з’їзді ІНК стався розкол. Партійне керівництво залишилось у руках «поміркованих», а «крайні» вийшли зі складу ІНК.

З метою зміцнення позицій «крайніх» Тілак здійснив ряд агітаційних поїздок країною. Його виступи широко висвітлювались усією індійською пресою. Вислів Тілака «індійська конституція — це карний кодекс» став крилатим. Колоніальна влада заарештувала Тілака, щоб покласти край діяльності індійських радикалів. У липні 1908 р. він став перед судом у Бомбеї і був засуджений до 6 років каторжної в’язниці. На знак протесту проти цього вироку населення Бомбея організувало загальний політичний страйк, який тривав 6 днів — за кількістю років каторги Тілака. Після подій у Бомбеї стався спад масового руху.

Піднесення національно-визвольного руху в Індії в 1905–1908 рр. мало вплив на політику англійського уряду. У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії (так звані реформи Морлі-Мінто). Зокрема, було запроваджено принцип окремих виборів для індуїстів і мусульман, збільшено кількість виборних членів у дорадчих органах при адміністрації тощо.

1911 р. новий віце-король Хардінг скасував розподіл Бенгалії, а столицю Індії перенесли з Калькутти в «більш спокійне» Делі.

Отже, на початку ХХ століття національно-визвольний рух перетворився на визначальний фактор суспільно-політичного життя Індії, на який британські колонізатори не могли не зважати.