3. Итоги революции

Несмотря на то, что иранская революция 1905-1911 годов была подавлена объединенными силами иранской реакции и империалистов, она имела большое значение в истории народов Ирана. Революция пробудила широкие народные массы Ирана к сознательной политической жизни и к борьбе за демократию, свободу и национальную независимость против господства феодальных отношений и империалистического гнета.

Активное участие широких народных масс в иранской революции 1905-1911 годов имело огромное значение в дальнейшей истории Ирана и в борьбе его народов за демократические свободы и национальную независимость.

Иранская революция нанесла удар по феодальному строю и по каджарской монархии. Она привела к провозглашению конституции и к созданию первого в странах Востока парламента – меджлиса, существовавшего длительный промежуток времени.

Восставшие добились замены деспотической власти монарха конституционной монархией, революция скорее поставила, чем решила, целую совокупность задач, которые были направлены на превращение страны в буржуазную монархию. В борьбе же с колонизаторами революция, стремившаяся взять верх над ними, сама пала со сломленным хребтом [6, с. 4].

В Иране в процессе революции были созданы такие формы революционной организации, как энджумены, которые хотя и находились под влиянием и руководством буржуазии, но противопоставляли себя официальным органам власти и явились своеобразным зародышем революционно-демократической власти. Были созданы также федайские отряды, игравшие роль народной, революционной гвардии. Организованны были находившиеся под сильным влиянием революционных социал-демократов муджахидские организации, которые выдвинули программу требований, отвечавших интересам демократических трудящихся слоев населения, в том числе рабочих и крестьян. Также революционная борьба в Иране в ряде мест приняла высокую форму вооруженного восстания против реакционных шахских властей и феодалов [8, с. 514].

Расшатав феодальный строй, иранская революция в значительной мере способствовала подготовке условий для свержения каджарской династии, и для дальнейшей борьбы за национальную независимость и самостоятельность Ирана.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Иранская революция 1905-1911 гг., начавшаяся под влиянием русской революции 1905-1907 гг. сыграла большую роль в истории Ирана. Она открыла новый период в общественно-экономической и политической жизни страны – период буржуазно-демократических и национально-освободительных движений. В основном эта революция была буржуазной, но в северных областях Ирана, особенно в Тебризе, активное участие в ней принимали буржуазно-демократические слои населения.

Главными движущими силами революции были национальная буржуазия, не связанная с иностранным капиталом, ремесленники, крестьяне и зарождавшийся рабочий класс. Политически недостаточно опытный и еще малоорганизованный молодой рабочий класс оказался не в состоянии возглавить антифеодальное и антиимпериалистическое движение. Этим воспользовались либеральные элементы буржуазии и феодалов, которые почти повсюду захватили руководство движением и старались сдержать революционную активность демократических слоев населения и не допустить углубления революции. Только в Тебризском восстании демократические слои играли видную руководящую роль. В конце концов, либеральные элементы и буржуазия стали на путь согласия с феодальной реакцией и империалистами, на путь подавления революции.

Демократические силы революции – крестьяне и рабочие – в большинстве областей Ирана не играли самостоятельной ведущей роли. Против иранской революции выступили империалистические державы – Англия и царская Россия, которые направили свои войска для подавления революционного движения.

Задачи борьбы против феодализма и засилья иностранного капитала не были разрешены. Однако феодальной монархии был нанесен серьезный удар. В 1906-1907 гг. была принята первая иранская конституция, которая ограничивала права шаха, предусматривала созыв парламента – меджлиса – и провозглашала некоторые буржуазные права граждан.

Иранская революция свидетельствовала о сильном влиянии мусульманского шиитского духовенства в общественно-политической жизни страны. Духовенство играло активную роль в начале конституционного движения. Влияние его сказалось и на содержании первой иранской конституции. Однако в дальнейшем духовенство отошло от революционного движения, в результате чего его авторитет среди участников революции упал.

Подавление революции способствовало дальнейшему закабалению Ирана Великобританией и царской Россией.

38. Політичний та соціально-економічний розвиток Османської імперії в кінці XVI - XVIII ст.

Політична і соціально-економічна структура Османської держави в XVI-XVII ст.

До кінця XVI ст. Османська імперія, володіючи величезною територією в Європі (Балкани, Південно-Східна Європа, Крим з прилеглими землями Приазов'я та Причорномор'я), в Африці (Північна Африка, крім Марокко) і Азії (Мала Азія, Аравія, Сирія, Палестина, Ірак, Західна і Південно-Західна Вірменія, включаючи Кілікію і частина грузинських земель) представляла собою конгломерат різних країн, племен і народів.

За рівнем свого соціально-економічного розвитку турки далеко відстали від багатьох підвладних народів, особливо греків, слов'ян Балканського півострова, грузин і вірмен. Влада султана і феодалів над підлеглими країнами трималася виключно на військовій силі. Вонивстановили в завойованих країнах деспотичне правління, зосередивши в своїх руках збірподатків і всі суспільні функції, як військові, так і цивільні.

У XVII ст. Османська імперія продовжувала залишатися неміцним військово-адміністративним об'єднанням. Входили до складу цієї імперії народи і народності перебували на різних щаблях економічного, політичного і культурного розвитку. Займаючи свої споконвічні землі, вони жили відособленим життям, мали свої економічні інтереси і культурні традиції.Турецька влада була ненависна підкореним народам, але внутрішня феодальна роздробленістьвкрай ускладнювала їх спільну боротьбу. У той же час феодальна верхівка багатьох підвладних народів зуміла пристосуватися до турецького режиму, прийняла в ряді випадків іслам, придбала довіру султанської влади і зберегла права на експлуатацію селян і багато привілеїв.

Суспільний лад Османської імперії характеризувався наявністю різних соціально-економічних укладів, включаючи родоплемінної і рабовласницький. Проте панівним був феодальний спосіб виробництва. Він характеризувався перевагою натурального господарства, виняткової економічної роздробленістю, що у свою чергу обумовлювало політичну роздробленість держави. Ті, що стояли на чолі провінцій намісники-паші прагнули перетворитися на напівнезалежних правителів, наслідуючи порядків і звичаїв султанського двору. Зростання незалежності пашів і феодалів приводив до применшення прав султанської влади.

Офіційно всі землі ділилися на державні, що належать приватним особам на тих чи інших умовах, і землі релігійних установ (вакф), при тому, що формально султан був верховним власником усіх земель імперії. Частина державних земель перебувала в особистому володінні султана і членів султанського будинку; частина ж земель скаржилися в ленне володіння воїнам - сипахів і сановникам на час несення їх служби. Більша ж частина державних земель на основній території розселення турків в Малій Азії віддавалася формально в довічне, а фактично в спадкове, володіння феодалам, зобов'язаним відбувати за це військову повинність і містити, озброювати, навчати військові загони відповідно доходами з їх ленних володінь. ¹ Ця система називалася частіше за все «тімарной», і умовні тримання розрізнялися насамперед за розмірами їх доходів. Власне тімару вважалися володіння, приносили від 3 до 20 тис. акче на рік (турецька срібна монета). Отримували їх Сипахи називалися тімаріоти. Більш великі земельні пожалування - «зеаметов», приносили власникам-позиками дохід від 20 до 100 тис. акче. Гассе давалися особам, які займали високі державні посади, на час їх служби.

Тімарной система повинна була забезпечувати відтворення основної маси - Сипахи - найчисельнішої прошарку феодального класу. Вони були зобов'язані нести військову службу в лавах кінного ополчення, а також відповідати за підтримання порядку на місцях і нагляд за селянством.

Позики і тімаріоти (як і власники Хассом) збирали на свою користь податок з підвладних їм селян. За це вони зобов'язані були особисто відбувати султанську службу і виставляти певне (в залежності від доходів льону) число озброєних вояків.

Землі, які називались приватними (мульк), в умовах верховної власності на землю та відсутності законів про приватну власність належали великим і середнім феодалам-поміщикам, що здавали їх у користування селянам. Велика частина мулькою з'явилася ще в початковий період завоювань в Південно-Східній Європі і під час приєднання анатолійських бейликів. Вони належали представникам впливових феодальних пологів на Балканах і в Малій Азії.

Церковні землі разом з поселеннями селян або належали безпосередньо релігійним установам, або перебували під їхнім контролем. Вакфи формувалися із земель, подарованих султаном, а також з приватновласницьких земель, заповіданих мечетей, університетам, медресе, мавзолеям святих і т. п. Саме ці релігійні установи вважалися формальними власниками земель і приписаних до них селян. Фактично ж доходами від цих земель розпоряджалася верхівка мусульманських священнослужителів.

Основну масу населення Османської імперії, незалежно від національної приналежності, складали селяни. Вони були закріпачені і відчували подвійний гніт: своїх власних феодалів (світських і духовних) і турецьких.

Селяни були зобов'язані платити на користь феодала або в державну казну земельний податок: або десятину - ашарит, або харадж, який досягав у деяких місцях половини врожаю.Крім того, селяни виплачували податки на худобу, на літні та зимові пасовища, на різні промисли, наприклад, на вулики, млини та ін Особливими податками обкладалися різні церемонії. Ще більш важким було становище селян і взагалі населення, що належить до категорії підвладних народів і не сповідують панівної релігії - ісламу. Понад численних особливих повинностей вони були зобов'язані виплачувати подушну подати (джизьї). Не мусульмани - райя (стадо) не мали права служити на державній службі, шукати захисту в суді, що діяв на основі шаріату. Одяг їх повинна була відрізнятися від одягу мусульман, їм заборонялося носити зброю.

Селяни були прикріплені до землі і були зобов'язані обробляти її, але самі (без наділів) не могли бути предметом купівлі-продажу. Без дозволу феодала селянин не міг піти від нього.Становище селян, що не проживали в маєтку феодалів, було не менш важким; право збору з них податків зазвичай віддавалося на відкуп (іл'тізам).

Міцною опорою османського феодального суспільного ладу служила турецька селянська громада і стародавній общинний побут. Кругова порука, що практикувалася в громаді, полегшувала завдання відкупника-збирача податків. Безправ'я селян і їх станова приниженість були засобом позаекономічного примусу з боку феодалів.

Натурально-патріархальний характер селянського господарства, низький рівень суспільного поділу праці і з'єднання землеробства з домашньою промисловістю; взаємна ізольованість громад, величезна продуктова рента, що поглинала весь додатковий продукт, а іноді і частина необхідного продукту; примітивна техніка - все це створювало умови для відтворення в незмінному вигляді існуючих відсталих виробничих відносин, що в свою чергу перешкоджало швидкому розвитку простого товарного господарства та переходу його до більш високих форм виробництва.

Зовнішність османських міст був типовий для східного суспільства цього часу. Вони були адміністративними та економічними центрами для свого району. На базарі зосереджувалася місцева торгівля, тут же знаходилися і ремісники. Вони об'єднувалися в цехи, що тримали в своїх руках всю дрібну промисловість у містах. Цехи суворо регламентували прийоми трудової діяльності, розмір виробництва, розподіл замовлень. Все виробництво будувалося на ручній праці з використанням найпростіших знарядь. Ремісники працювали переважно на замовників-феодалів. У міру зростання торгівлі вони стали збувати свою продукцію скупникам-купцям, виготовляючи її не тільки для особистого споживання замовника, але і на ринок, і на вивіз.Торговий капітал поступово підпорядковував собі ремісниче виробництво. Але середньовічна цехова регламентація заважала зростанню промислового виробництва і переходу його до більш високих форм організації. ²

Розміри внутрішньої торгівлі в Османській імперії були невеликі. У країні переважало натуральне господарство, і ще не склався внутрішній ринок.