10. Соціально-економічна і політична криза в Китаї в кінці XVI - на початку XVII ст. Завоювання Китаю маньчжурами і утворення Цінської імперії.

На початку XVII в. Китай знаходився в стані глибокої кризи. Династія Мін, правляча з 1368, відчувала труднощі вже в XVI в. У 1521 р Китай «закрився» для іноземців. Єдиним відкритим містом-портом залишався Гуанчжоу (Кантон). У ньому дозволялося працювати португальським купцям. Кінець XVI - початок XVII ст. були для Мінської імперії періодом різкого загострення економічної, соціальної та політичної напруженості. Держава починає втручатися в традиційні економічні відносини, підвищує податки. Заможні верстви, так звані «поміщики», також вирішують свої економічні проблеми за рахунок посилення експлуатації. Це призвело до погіршення становища селянства. Наслідком кризових явищ стала найпотужніша селянська війна 1628-1644 рр. За 15 років селяни захопили значну частину Китаю, в тому числі і місто Пекін. Останній імператор Мінської династії покінчив із собою, а один з керівників повстання, дрібний службовець Лі Цзичен (1606-1645), оголосив себе імператором.

Цей драматичний період був використаний північними сусідами Китаю - маньчжурами. Слід зазначити, що маньчжури, нащадки чжурдженей, і раніше здійснювали набіги на китайські провінції. Навесні 1644 вони несподівано отримали запрошення від одного з живих мінських генералів У Саньгуя перейти Велику китайську стіну.

Маньчжури перейшли кордон, захопили Пекін і встановили власну династію Цин. Нова династія правила Китаєм з 1644 до 12 лютого 1912

Цьому сприяла:

- Військова організація маньчжурського суспільства, його общинность;

- Високий потенціал пасіонарності у маньчжур;

- Загальне ослаблення мінської держави.

В результаті приходу до влади династії Цин Китай виявився ізольований від зовнішнього світу, і феодальні відносини в ньому були законсервовані на три століття. Це зумовило соціально-економічну та науково-технічну відсталість країни, у другій половині XIX - початку XX століття стала напівколонією європейських держав і Японії.

11. Суспільно-політичний устрій і економіка Китаю у XVII - XVIII ст. "Закриття" країни і політика іноземних держав.

Маньчжурська еліта залишила велику частину земельних угідь за китайськими власниками. Собі маньчжури відвели землі в столичній провінції Чжили, а також і в ряді інших районів з компактним проживанням китайського населення. Територія власне Маньчжурії (в межах до 1644) стала своєрідною заповідною зоною, доменом, де землі перебували у власності богдихана, а етнічним китайцям було заборонено там находіться.В державної власності знаходилися також ліси, необроблювані землі, а також території, на яких знаходилися навчальні заклади та місця відправлення релігійних культів.

Основна частина земельного фонду перебувала в умовному приватному володінні, за користування якими власники виплачували податки. У сільській місцевості селянські будинки об'єднувалися в десятки і сотні, виплачуючи державі поземельний, подушний та інші види податків. Крім того, за ними зберігалися і особисті повинності. Обчислювалися податки в сріблі, але виплачувалися, в основному, в натуральній формі.

Держава здійснювала монополію на видобуток солі, вводило додаткові податки на чай, міцні спиртні напої, на майнові угоди і т.д. Більшу частину зібраного врожаю селянин був змушений віддавати власнику землі і виконувати для нього різні особисті доручення.

Проте для зміцнення своєї влади маньчжури пішли на зниження і часткове скасування існували при Мінах податків, передали в користування селянам частину державних цілинних земель. Все це призвело до кінця XVII в. до деякої стабілізації економіки і соціальних відносин у суспільстві, наслідком якої стало збільшення чисельності населення, розширення орних земель, поліпшення становища в ремісничому промислі.

Кітайское суспільство до початку XIX в. залишалося ще цілком традиційним і ніяких зрушень у бік капіталістичного розвитку там ще не спостерігалося. Зміцнивши ж своє становище в Китаї, маньчжури поступово повернулися до колишньої системи податків і повинностей.В Китаї з часів Сунской династії існувала система кругової поруки баоцзя, якою пов'язувалися не тільки родичі, а й усі мешканці тієї чи іншої місцевості. Кожна сім'я, яка входила в пятідворкі або дёсятідворку, повинна була вести стеження за іншими. Якщо члени баоцзя не повідомляла вчасно владі про підготовку злочина, то вони піддавалися потім такого ж покарання, що і злочинець. Бачачи для себе практичну користь від таких порядків, маньчжури в період свого правління їх сохранили.В містах, у свою чергу, також існували серйозні проблеми для розвитку, пов'язані з введенням на їх територіях жорсткого контролю над населенням, обмеженням підприємницької ініціативи купців і ремісників. Купцям забороняли будувати великі кораблі, вивозити свої товари за сухопутні кордони Китаю. Торгівлю з іншими країнами мали право вести лише спеціально створені торгові компанії, також знаходилися під жорстким контролем цинского двору.

Зовнішньополітична діяльність Цінської двору відрізнялася двома суперечливими тенденціями. З одного боку, яскраво вираженим було бажання «самоізолюватись», за прикладом Японії, від решти світу, а з іншого, - позначилося прагнення до захоплення територій сусідніх держав.

Спочатку у васальну залежність від цинского Китаю потрапляє Корея, потім Західна і Північна Монголія і В'єтнам. Що стосується зв'язків з європейськими державами, то спочатку Цини до них ставилися досить позитивно, бачачи в іноземцях союзників у боротьбі за встановлення свого повного контролю над Китаєм. Це виразилося насамперед у наданні католицьким місіонерам права проводити свою пропаганду серед китайського населення, а європейським торговельним суднам заходити в порти для продажу там своїх товарів і покупки продукції китайських виробників.

У 70-і рр. XVIII в. робилися спроби встановити взаємовигідні відносини з Китаєм і з боку Росії. Однак суперечності через вплив на Далекому Сході і в Центральній Азії в той період не дозволили це зробити. Потім між двома країнами почалися військові зіткнення, в результаті яких цинскі війська обложили Албазин на р. Амур і в 1689 був підписаний російсько-китайський договір, повчитися назву Нерчинский. За цим договором між Росією і Китаєм встановлювалися торговельні зв'язки, але Росія змушена була поступитися Китаю лівобережну частину по р. Амур, а р Албазин підлягав руйнування.

У 1727-1728 рр. було підписано ще дві угоди - Буринський трактат і Кяхтінскій договір, знову призвели до територіальних поступок з боку Росії, подальшому розширенню російсько-китайських торговельних зв'язків і вирішенню російської духовної місії постійно перебувати в Пекіні. Її члени вивчали там китайську мову, культурні традиції, одночасно виконуючи і деякі дипломатичні функції.

Спроби західноєвропейських держав відкрити свої v місії в Китаї в той період так і не увінчалися успіхом. Більш того, в середині XVIII ст. китайська влада заборонила іноземцям торгівлю на своїй території, за винятком порту Кантон (Гуанчжоу).

Великим зовнішньополітичним успіхом цинского Китаю стала військова перемога над Джунгарію і Кашгар, а також включення до складу Китаю Тибету. В кінці 60-х рр. XVIII в. свою васальну залежність від Китаю визнала і Бірма.

Наприкінці XVIII в. найбільшу активність в Китаї проявляла Великобританія, насамперед, в особі своєї Ост-Індської компанії. У 1793 р Китай відвідало посольство, очолюване лордом Макартнея. Його цілями було встановлення між двома країнами дипломатичних зв'язків, прагнення розширити англійську торгівлю, ліквідація монополії на зовнішньоекономічні зв'язки компанії «гунхан», а також дозвіл свободи дій англійських підданих на території Китаю. Однак імператор Цзянлун, що знаходився в той період на китайському престолі, відкинув ці домагання.

Крім англійців, спроби проникнути на територію Китаю робили й американці, кораблі яких, починаючи з 1784, неодноразово підпливали до його берегів.

Іноземці тоді ще не цілком усвідомлювали той факт, що будь-які їхні спроби встановити з Китаєм відносини розглядалися його правителями як бажання «варварів» бути «перетвореними» китайською цивілізацією, а також визнання ними себе «фань» (васалом) Серединної імперії. Це вже, в принципі, виключало можливість встановлення рівноправних відносин Китаю з іншими державами. Теж саме стосувалося і підношення подарунків. Звичайні в дипломатичному церемоніалі інших країн подарунки в тому випадку, якщо вони подносились китайському імператору, розглядалися їм не стільки як знак ввічливості, а як підношення данини васалами. У свою чергу, імператор, як крок у відповідь, також щедро обдаровував своїх справжніх чи уявних васалів.