50.Цивілізаційні та державні утворення в Африці XVII - XIX ст.

держави йоруба

На території ряду сучасних штатів Нігерії та південно-східній частині нинішнього Беніну в XVII в. Склалася система Йорубська держав, пов'язаних відносинами дан-ничества або торгово-культурних контактів.

Спільними рисами політичної організації держав йоруба була наявність визнаного центру в ранзі столичного міста - мул у алалії («місто корони»), де розташовувалася резиденція головних правителів (обидва), і ряду підлеглих міст і селищ - мулу Ерек («міста-поля») , подразделявшихся на илу олоджа (місто, де є ринок), Ілеть (село) і аба (тимчасове поселення на період землеробських робіт). Підлеглі міста були пов'язані зі столицею зобов'язанням щорічних підношень, виконання військової повинності і деяких видів громадських робіт.

Переважну масу населення в державах йоруба становили особисто вільні общинники. Общинна організація, точніше ієрархія громад, становила основу соціальної структури держав. Панівна верства утворював ієрархію носіїв титулів, куди поряд з родовою за походженням знаттю входили і привілейовані раби. Існували як кабальну рабство, так і рабство чужинців.

У XVII ст. виник найбільший Доколоніальний держава в тропічній частині Західної Африки - держава Ойо з однойменною столицею. Важлива перевага Ойо перед більшістю інших Йорубська держав полягало в тому, що воно розвивалося не в тропічних лісах, заражених мухою цеце, а в лісистій савані, сприятливої для поєднання мотичного землеробства зі скотарством і для створення системи комунікацій. Південні відгалуження транссахарського торгових шляхів знаходилися недалеко від північних рубежів держави Ойо.

Держава возглавлялось священним царем (алафіном), влада якого була обмежена радою родової знаті. Країна була розділена на провінції. Провінційні міста мали своїх спадкових правителів або ж намісників з числа царських рабів. Всі вони перебували під жорстким контролем центральної влади і були пов'язані зі столицею відносинами данничества.

У другій половині XVII ст. почалася експансія Ойо в південному напрямку, що призвела за собою створення імперії Ойо.

Важливою метою експансії було оволодіння торговими шляхами і забезпечення сприятливих умов для участі у работоргівлі з європейцями. Головним інструментом завоювань була кіннота, яка впродовж кількох сот років становила основу військової могутності держави.

Найвищої могутності Ойо досягло в другій половині XVIII в. під час правління узурпатора Г ахи і алафіна АБІО-дуна, який відновив значення царської влади і вів успішну завойовницьку політику. У цей період Ойо підпорядкував собі всі Йорубська держави на захід від Іджеа-бу, Дагомею і більшість міст-держав узбережжя, від кордонів Дагомєї до міста-держави Лагос (Еко).

Період з кінця XVIII ст. по 30-ті роки XIX ст. був часом занепаду і розпаду імперії Ойо. Апарат насильства держави не був у стані тривалий час ефективно контролювати величезну, навіть за сучасними масштабами, територію імперії. Згубно вплив на долю Ойо надав також зростання сепаратистських тенденцій та політичної нестабільності в прибережних районах під впливом трансатлантичної работоргівлі.

держави Фульбе

Фульбе («розсіяні», «розпорошені») - народ, представлений в 12-ти сучасних країнах Західної Африки. В XI-XV ст. Фульбе широко розселилися в Західному Судані.

Своєю батьківщиною Фульбе вважають Фута-Торо (на території сучасної Гвінеї). Здавна займаючись розведенням великої рогатої худоби, Фульбе кочували і в степах північніше Сенегалу, і на сході в країнах Моси, і далі до озера Чад.

У XVII-XIX ст. Фульбе були одним з найбільш активних і могутніх народів Західного Судану, який створив в різних його районах держави Фута-Джаллон, Фута-Торо, Масіна, Сокото, Адамауа, що проіснували аж до епохи колоніальних захоплень. Найбільш значним з них була держава Фульбе на Фута-Джаллон.

У 20-х роках XVIII ст. исламизирована знати Фульбе почала війну проти старих господарів краю - діалонке, а також Фульбе-анімістів. Вона завершилася створенням на Фута-Джаллон ранньофеодальної теократичної держави. Фульбская знати, що захопила в свої руки величезні земельні володіння, стала грати тут роль панівного класу. Завоювання здійснювалося під прапором джихаду проти язичницького населення області.

Створене держава управлялося альма (імамами), сосредоточившими в своїх руках і світську, і релігійну владу. При альма існував рада старійшин. Влада альма до 1725 поширювалася тільки на області Фу-та-Джаллона. У 1776 р всі країни гірського району Фута-Джал-лона, Фута-Торо і долина річки Сенегал були об'єднані в один імамат. На чолі його встав вождь одного з племен Фульбе Абд аль-Кадір, який оголосив себе імамом. Країна була розділена на провінції, що отримали назву місіде («мечеті»). На чолі місіде стояли старійшини родів Фульбе, що жили в даному районі. Влада альма була обмежена верховним радою, що складався з представників усіх місіде. Суспільний лад мав патріархально-феодальний характер. Місцеве населення - волоф, серер і Мандінго - повинно було працювати на знати Фульбе. У служінні У фульбской знаті були їхні одноплемінники-бідняки. Колишній родовий лад Фульбе, з його рахунком спорідненості по «хатам» і «дверям», т. Е. За родами, зник, так як представники одного роду тепер жили в різних місіде і підпорядковується не родоначальникам, а ставленикам імама. Такий порядок проіснував до кінця XIX в. У васальній, данніческой залежності від правителів фути-джаллонского держави опинилися багато «королівства» народів Гвінейської затоки.

У соціальному відношенні фути-джаллонское суспільство складалося з двох основних груп. Одну становили «вільні люди», які включають правлячу еліту, рядових Фульбе і діа-Лонки-мусульман. Іншу - люди, що знаходилися в сервільною залежності. В окремі періоди їх було до половини всього населення країни. Вони були представлені рабами, кріпаками і напівкріпак. Всі вони належали до корінних народів Фута-Джаллона та прилеглих областей. У залежному становищі знаходилися члени ремісничих каст: кожум'яки, ткачі, фарбарі, гончарі, ковалі, Гріот (музиканти, співаки, оповідачі).

У середній дельті Нігера після падіння сонгайской держави і недовгого панування марокканських пашів виникло нова самостійна держава. У 1810 р область між Сенегалом і Томбукту була об'єднана шейхом Ахмаду, Фульбе за походженням. Він оголосив себе посланцем пророка, покликаним встановити новий порядок. Спираючись на заможних городян Дженні та інших міст області, він організував військові загони і підкорив весь регіон середньої дельти Нігера.

У державі Ахмаду склалися типово феодально-теократичні відносини. Все місцеве населення, селяни-Тубре (особисто вільні) і не сповідували іслам, були зобов'язані працювати на полях шейху і його наближеним. Крім Тубре існував ще значний клас рабів, званих на мові Фульбе рімайбе. Вони були власністю або феодальної верхівки, або держави. Державні раби перебували у віданні казначейства - бейт-аль-маль. Відповідно до положень ісламу все населення було зобов'язане платити десятину з щорічного врожаю і харадж (на місцевому діалекті - крад'е), т. Е. Земельну подати. Крім того, з населення стягувалися особливі податки на військові потреби, податки з рабовласників по числу рабів, податки з доходів від торгівлі і т. П.

51.Завершення територіального поділу Африки європейськими країнами. Організація системи управління, форми і методи експлуатації африканських колоній та їх інтеграція до світового капіталістичного господарства.

У другій половині XIX ст. інтенсивно продовжувався процес перетворення країн Азії та Африки на колонії провідних європейськихдержав. Особливих успіхів на цьому шляху досягай Франція та Велика Британія. Останній вдалося підкорити такі країни, як Індія, Малайзія, Сінгапур та деякі інші території. Австралія, Нова Зеландія та Канада були британськими домініонами (тобто частково залежними країнами). В Африці англійці прагнули створити безперервний ланцюг колоніальних володінь від її південних берегів через район Великих озер і далі на північ по басейну річки Ніл (Судан та Єгипет) до середземноморського узбережжя. Британські політики прагнули, щоб в їхній колоніальній імперії «ніколи не заходило сонце», тобто вона мала охоплювати всі часові пояси Землі.

Французи намагалися не відставати від англійців на шляху колоніальних загарбань. У Африці вони володіли Алжиром з 30-х років XIX ст., а в другій половині XIX ст. об'єктом їхніх колоніальних зазіхань стала Північно-Західна, Західна та частково Центральна Африка. Паралельно велася боротьба за Індокитай: їм вдалося підкорити народи В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі, посилити свій вплив у Південному Китаї.

Німеччина стала на шлях колоніальних захоплень азійських та африканських територій значно пізніше, проте їй вдалося закріпитися на території Південно-Західної Африки там, де знаходиться сучасна Намібія, і створити досить ефективну колонію. Німці захопили також Того і Камерун, а в 1885 р. їм вдалося порушити ланцюг англійських колоніальних володінь у Східній Африці і захопити її екваторіальну частину.

Інші європейські держави теж вступили в боротьбу за поділ світу. Італія захопила в Північній Африці Еритрею і частково Сомалі та боролася за панування у Лівії. Складна ситуація утворилася в центрі Африканського континенту. У боротьбі за величезні території Екваторіальної Африки зіштовхнулися інтереси декількох держав: Великої Британії, Франції, Німеччини. Оскільки жодна з них не мала сили самотужки оволодіти цими землями, було досягнуто компромісу - створювалася «незалежна» держава Конго, яка фактично була особистим володінням бельгійського короля Леопольда.

Для вивозу сировини і ввезення готових товарів необхідно було створювати шляхи сполучення, і англійці першими починають будувати в Індії залізниці, які віялом розходяться з центральних районів до портів. З метою скорочення шляху з Європи до Індії та Південно-Східної Азії французи в середині XIX ст. будують в Єгипті Суецький канал, що мав з'єднати Середземне море з Червоним. Канал було відкрито в 1869 р. В останні десятиріччя XIX ст. прокладаються телеграфні лінії, що дозволили дуже швидко отримувати необхідну інформацію.

Проте досить скоро європейці зрозуміли, що вивозити сировину не завжди вигідно. Більші прибутки можна отримати при переробці сировини на місці, адже робоча сила в колоніях значно дещевша, ніж в європейських країнах. Тому вже в другій половині XIX ст. англійці, а за ними й інші метрополії починають вкладати кошти в будівництво переробних підприємств у своїх азійських, а пізніше й африканських колоніях. Починається третій етап створення колоніальної системи, етап інвестування коштів.

Однак це стосувалося, в'першу чергу, текстильної та деяких інших галузей переробної промисловості. Колонізатори ніколи не створювали у своїх колоніях машинобудівних підприємств, оскільки прагнули, щоб останні залежали від постачання запчастин і нових верстатів з метрополій. Крім того, робітники колоній не мали відповідної кваліфікації, щоб працювати на складному устаткуванні. У кращому випадку тут виготовлялися напівфабрикати, які пізніше проходили остаточну обробку в європейських країнах.

Промислове будівництво в колоніях, незважаючи на обмеженість, мало значні соціальнінаслідки. Адже в азійських країнах вперше виникає прошарок найманих робітників, а пізніше й національна буржуазія, яка, нагромадивши капітали, створює власні підприємства. Таким чином, західні держави, розвиваючи в колоніях окремі галузі промисловості, в першу чергу задовольняючи свої інтереси, сприяли економічному розвитку азійських чи африканських країн.

Для управління метрополії потребували освічених і підготовлених чиновників. Молоді люди із заможних сімей вищих прошарків місцевого населення від'їжджали до Європи й отримували університетську освіту, а повертаючись, ставали державними службовцями або управлінцями компаній. Для колонізаторів було важливо, щоб молодь за роки навчання привчалася до європейських манер та стандартів життя і, як результат, прихильно ставилася до європейської політики у своїй країні.

Однак так було не завжди. Частина молоді, приїхавши на Захід, потрапляла під вплив радикальних ідеологів, які пропагували соціалістичні погляди про крах буржуазного суспільства й перемогу соціалістичних революцій. Колоніальним і залежним країнам вони обіцяли перемогу в національно-визвольній боротьбі. Азійські й африканські прихильники таких ідей ставали лідерами антиколоніальної боротьби у своїх країнах. Отже, створюючи прошарок освічених управлінців та інтелігенції, європейці формували критичну масу людей, здатних розпочати боротьбу проти колоніальної експлуатації за отримання повної незалежності.

Безумовно, це стосувалося найбільш розвинених країн, таких як Китай, Індія, Іран, Єгипет.Значна частина азійських і, особливо, африканських країн перебувала на надзвичайно низькому рівні розвитку. Населення тут було абсолютно неграмотним, жило в примітивних житлах, використовувало найпростіші знаряддя праці, не маючи уявлення про тодішні досягнення науки й культури.

Європейці в таких місцях мешкали відокремлено. Найбільшу активність виявляли місіонери, які несли ідеї християнства в маси тубільців, одночасно виступаючи в ролі вчителів та лікарів. Через них в азійських і, особливо, африканських народів склалося досить позитивне уявлення про європейців, однак так було не завжди. Як тільки європейці починали відверто грабувати природні ресурси та експлуатувати місцеве населення, останнє відразу втрачало віру в шляхетні наміри прибульців і ставало на шлях боротьби з ними.

Одні обирали мирні форми боротьби, проте більшість бралася за зброю, спочатку власну, а потім і європейську. Колонізаторам нерідко доводилося застосовувати силу, щоб приборкати непокірні народи, тому колоніалізм має досить криваву історію.