§ 5.2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

Клопотання стягувача про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника, тобто діє правило загальної територіальної підсудності. Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р. місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік; а місцем перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік (ст. 3). Згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У разі коли боржник не має місця проживання (перебування) або місця знаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем знаходження в Україні майна боржника (ч. 2 ст. 392 ЦПК). Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. об’єкт нерухомого майна (нерухоме майно, нерухомість) — земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. З метою надання в інтересах юридичних та фізичних осіб інформації про зареєстровані бюро технічної інвентаризації права власності на нерухоме майно або про відсутність зареєстрованих прав здійснюється реєстрація прав власності на нерухоме майно.

Питання про те, ким і куди подається клопотання про визнання і виконання рішень іноземних судів вирішують міжнародні договори. Так, згідно зі ст. 53 Конвенції держав — членів СНД від 22.01.1993 р., ст. 50 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща клопотання про визнання і виконання рішення може бути подано безпосередньо до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Проте вказані договори передбачають, що таке клопотання може бути подано до суду, який постановив рішення у справі по першій інстанції. Цей суд надсилає клопотання суду, компетентному винести рішення про задоволення цього клопотання або про відмову в його задоволенні.

Відповідно до договорів між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою, Україною та Румунією клопотання про дозвіл виконання рішення подається до суду, що виніс рішення в першій інстанції, який, своєю чергою надсилає його до суду, компетентного винести рішення щодо клопотання (статті 40, 41 зазначених договорів).

Договорами між Україною та Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання і виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, а ним пересилається до суду іншої Договірної Сторони, але через центральні установи Сторін (у цьому випадку — через Верховні Суди). Відповідно до зазначених договорів, якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано й безпосередньо до її суду.

Згідно з ч. 1 ст. 393 ЦПК у редакції від 21.01.2010 р. клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або, відповідно до міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником).

Частина 2 ст. 393 ЦПК передбачає випадки, коли міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду тільки через органи державної влади України. У цьому разі суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло саме через орган державної влади України. Наприклад, згідно з договором між Україною та Республікою Македонія клопотання про дозвіл на виконання рішення подається особою, на користь якої воно винесено, Міністерству юстиції Договірної Сторони, на території якої має бути визнане і виконане рішення (ст. 46 Договору).

Якщо клопотання надійшло безпосередньо від суду Договірної сторони чи безпосередньо від стягувача, компетентний суд повинен відмовити у прийнятті клопотання.

Більшість міжнародних договорів про правову допомогу, як правило, не містять реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст установлюються запитуваною договірною стороною. Про вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду йдеться, наприклад, у договорі між Україною та Грецькою Республікою. Згідно зі ст. 21 цього договору запит (клопотання) має містити: a) ім’я та адресу заявника; б) зміст запиту; в) належний підпис.

Якщо міжнародними договорами не визначено вимоги до клопотання, то щодо форми і змісту клопотання про визнання і виконання іноземних рішень в Україні застосовуються положення частини першої ст. 394 ЦПК. Зокрема, клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмової формі і повинно містити: 1) ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Майже кожний договір про правову допомогу містить такий перелік документів. Так, відповідно до ст. 20 Договору між Україною та Республікою Болгарія до клопотання додається:

1) завірена належним чином копія рішення з підтвердженням суду про те, що воно набрало законної сили та підлягає виконанню;

2) підтвердження про те, що відповідач, який не брав участі у процесі, був належним чином і вчасно повідомлений про розгляд справи відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої постановлено рішення. У випадку, коли відповідач на час розгляду справи був недієздатним або обмежено дієздатним, має бути додане підтвердження, що він був належним чином представлений у суді;

3) підтвердження того, що сторона, проти якої було постановлено рішення, була повідомлена про прийняте рішення та про порядок його оскарження відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої воно було постановлено;

4) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент направлення клопотання;

5) засвідчений переклад клопотання про визнання та надання дозволу на виконання рішення та документів, зазначених у цьому пункті мовою запитуваної Договірної Сторони.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються документи відповідно до ч. 3 ст. 394 ЦПК.

Для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду по суті, за загальним правилом, забороняється вимагати інші документи та відомості. Однак, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 20 Договору між Україною та Республікою Болгарія, якщо при розгляді клопотання про визнання та надання дозволу на виконання рішення у суду виникне потреба, він може запитати додаткові відомості в особи, яка порушила клопотання або у суду, який постановив рішення.

Компетентний суд України при вирішенні питання про прийняття клопотань про визнання і виконання рішення іноземного суду повинен перевіряти відповідність їх вимогам міжнародних договорів і національному законодавству щодо форми, змісту, мови, переліку документів, які мають додаватися, враховувати, що питання про виконання рішень може вирішуватися лише в межах, визначених у клопотанні.

ЦПК України передбачає наслідки недодержання вимог до клопотання особою, що його подала. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 394 ЦПК суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цією статтею, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, особі, що його подала. Однак, це не позбавляє права заінтересовану особу на повторне звернення до компетентного суду з відповідним клопотанням.

Слід зазначити, що на підставі принципу «закон суду» (lex fori) за подання до українського суду заяви про видачу виконавчого документа на підставі рішення іноземного суду повинно бути сплачено за загальними правилами судовій збір (у сумі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати згідно із пп. 17 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовій збір» від 8 липня 2011 р.

Тому до клопотання, яке подається до українського суду, повинні бути також додані відповідні документи, що підтверджують оплату судових витрат. У противному випадку суд повинен залишити клопотання без розгляду та повернути його стягувачеві (або його представникові). Так, 12 січня 2000 р. представник канадської корпорації «Даньян Інтернешнл Інк» (далі — корпорація) звернувся до Київського міського суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 18 жовтня 1999 р.

20 січня 2000 р. ухвалою судді цього суду клопотання корпорації було залишено без руху на підставі ст. 139 ЦПК 1963 р. у зв’язку з несплатою державного мита. Заявнику було надано строк для виправлення недоліків клопотання, тобто для сплати державного мита, до 30 січня 2000 р. і роз’яснено, що у випадку невиконання ухвали судді клопотання буде вважатися неподаним та повернено заявнику.

Оскільки вимоги ухвали у визначений строк виконані не були, ухвалою судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. клопотання корпорації було визнано неподаним і повернено заявнику.

Не погоджуючись із останньою ухвалою, корпорація просила її скасувати і розглянути клопотання по суті, посилаючись на те, що вимоги судді щодо сплати державного мита в розмірі 50 % арбітражного збору не ґрунтуються на законі. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.

Як роз’яснено в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», при вирішенні клопотань про скасування арбітражного рішення суди мають керуватися відповідними нормами ЦПК, у тому числі нормами статей 136–139 цього Кодексу щодо змісту й форми заяви та сплати державного мита.

Виходячи з положень ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито» щодо розміру ставок оплати державним митом скарг на судові рішення, клопотання про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду мають оплачуватися державним митом у розмірі 50 % ставки, встановленої для оплати державним митом позовної заяви, що подається до суду.

Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Міжнародного комерційного арбітражного суду від 18 жовтня 1999 р., про скасування якого йдеться у клопотанні, з корпорації стягнено арбітражний збір у розмірі 18 тис. 132 дол. США при вирішенні її позову про стягнення з агрофірми «Наукова» 915 тис. 7 дол. США. Проте при зверненні до суду з клопотанням заявник сплатив державне мито в розмірі не 50 % передбаченої ст. 3 згаданого вище Декрету ставки, а лише 43 копійки.

За таких обставин суддя обґрунтовано залишив клопотання без руху, надавши термін для сплати державного мита в передбаченому законодавством розмірі. Оскільки заявник зазначені недоліки у визначений термін не усунув, суддя на законних підставах постановив ухвалу про залишення клопотання без розгляду та повернення його заявнику.

Враховуючи те, що ухвала судді Київського міського суду від 7 лютого 2000 р. відповідає вимогам закону та поданим матеріалам, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залишила її без зміни, а скаргу корпорації — без задоволення²⁷.

У міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних справах передбачено, що порядок прийняття рішення про визнання та виконання, як і саме виконання рішення, врегульовується законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої рішення виконується. Наприклад, у ст. 23 Договору між Україною та Республікою Кіпр підкреслено, що обидві Договірні Сторони застосовують до процедури визнання та виконання рішень своє національне законодавство.

Тому в ст. 395 ЦПК передбачено детальній порядок розгляду клопотання, бо визнання і виконання судового рішення здійснюються договірною стороною, до якої звернене клопотання, згідно з порядком, встановленим її законодавством. Компетентний суд при розгляді клопотання перевіряє його на предмет відповідності встановленим формі та змісту і наявності підстав для визнання і виконання рішення, але не може перевіряти його по суті справи, оскільки це порушувало б суверенітет держави, суд якої ухвалив рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 395 ЦПК компетентний суд України повинен у п’ятиденний строк письмово повідомити боржника про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду і запропонувати йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання у письмовій формі.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідом­ляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду (ч. 2 ст. 395 ЦПК).

За заявою будь-якої із сторін і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою зі сторін не було порушено питання про перенесення його розгляду.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні (частини 3, 4, 5 ст. 395 ЦПК).

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом сторонам у триденний строк із дня постановлення ухвали. Ця ухвала може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку в строки, передбачені ч. 2 ст. 294 ЦПК України.

Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, компетентний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, відповідно до ч. 8 ст. 395 ЦПК визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали.

Якщо компетентний суд України в резолютивній частині ухвали не визначив суму в національної валюті, ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду підлягає скасуванню.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, компетентний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження» в редакції Закону від 04.11.2010 р.

За загальним правилом порядок примусового виконання регулюється законодавством Договірної Сторони, на території якої повинно бути здійснено примусове виконання.