Приклади оформлення бібліографічного опису в списку джерел до кваліфікаційних робіт

Книга одного, двох або трьох авторів:

а) Вишняк О. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. — К.: Ін-т соціології НАНУ, 2000. — 310 с.

б) Джарол Б.Мангейм, Ричард К.Рич. Политология. Методы исследования: Пер. с англ. / Предисл. А.К.Соколова. — М.: Издательство «Весь мир», 1997. — 544 с.

в) Рогова Г.В., Рокитний Ф.М., Сахаров Д.В. Методика навчання іноземним мовам в середній школі. — К.: Патент, 1990. — 320 с.

Книга чотирьох авторів:

Восприятие и действие / А.В.Запорожец, Л.А.Венгер, В.П.Зинченко, А.Ф.Росул / Под ред. А.В.Запорожец. — М.: Просвещение, 1967. — 321 с.

П’ять та більше авторів:

Политическая жизнь общества / Белоусова В.Г., Винокур Г.И., Левин В.Ю., Малинка С.В., Мотрос С.А. — М.: Просвещение, 1983. — 450 с.

Багатотомні видання:

а) Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М.: Педагогика, 1989. — Т.1. — 488 с.; Т.2. — 328 с.

б) История русской литературы: В 4 т. / АН СССР. Ин-т рус. лит.-ры. — М., 1982. — Т.3: Расцвет реализма. — 876 с.

в) Кант І. До вічного миру // Кант І. Твори: В 6 т. — К.: Вища школа, 1998. — Т.3. — С.48—63.

Збірки наукових праць:

Обчислювальна і прикладна математика: Зб. наук. пр. — К.: Либідь, 1993. — 98 с.

Словники:

а) Современная западная социология. Словарь. — М.: Политиздат, 1990. — 432 с.

б) Естественное право // Современная западная социология. Словарь. — М.: Политиздат, 1990. — С.98—100.

Енциклопедії:

Долматовский Ю.А. // Большая советская энциклопедия. — М., 1998. — Т.30. — С.48.

Складові частини книги:

Пономаренко Л.А. Организующая система // Автоматизация технологических процессов. — М.: Наука, 1986. — С.48—59.

Журнали:

Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за 10 років незалежності // Політична думка. — 2001. — № 3. — С.33—50.

Газети:

Токарчик Н. Вибори-98 в Закарпатті: соціолого-політологічний аналіз // Новини Закарпаття. — 1998. — 8 травня.

Підручники, навчальні посібники:

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. — К.: Либідь, 2002. — 576 с.

Довідники:

Абетка української політики: Довідник. Вип.5 / Авт.-упоряд.: М.Томенко (кер. кол.), Л.Бадешко, В.Гребельник та інші. — К.: Смолоскип, 2002. — 368 с.

Матеріали конференцій:

Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнародної наукової конференції (Одеса, 24—26 травня 2002 р.) / Укладач Л.Марголіна; Канад.-укр. проект «Демократична освіта». — К.: Ай Бі, 2003. — 729 с.

Автореферати дисертацій:

Поликарпов В.С. Философский анализ роли символов в научном познании: Автореф. дис. канд. филос. наук: 09.00.08 / Моск. гос. ун-т. — М., 1985. — 32 с.

Додаток Г

Зразок написання вступу

Тема роботи: Становлення українського парламентаризму в умовах суспільства, що трансформується

Становлення основ демократичної, правової, соціальної держави — конституційний принцип державотворчого процесу в Україні. Проте на шляху його втілення необхідно подолати значні труднощі та бар’єри, що гальмують просування нашого суспільства вперед. Серед чинників, які ускладнюють цей процес, — незбалансованість елементів політичної системи, суперечності та конфлікти, що періодично загострюються між гілками влади та політичними інститутами. Одну з головних ролей у непростих відносинах між органами державної влади відіграє Верховна Рада — парламент України. Конфліктність і перманентний стан напруження між виконавчою та законодавчою гілками влади зумовлені низкою об’єктивних і суб’єктивних причин, серед яких: неструктурованість суспільних інтересів за політичними ознаками, брак сталого виборчого законодавства, недовершеність судово-правової та адміністративної реформ тощо. Усе це свідчить про те, що не лише окремі елементи, а й уся політична система країни потребує вдосконалення через науково обгрунтовану концепцію її реформування.

Мета політичної реформи — досягнення збалансованості у функціонуванні всіх гілок влади в режимі солідарної відповідальності, чіткого визначення їх компетенцій і повноважень, розмежування функцій. Це дасть змогу подолати безплідне й руйнівне протистояння між ними, що гальмує розв’язання наболілих не лише політичних, а й економічних, соціальних і гуманітарних проблем. Нині ці явища та процеси, безперечно, усвідомлюються, аналізуються науковцями, які пропонують рецепти та засоби виходу з кризи. Проте багатьом дослідженням, зокрема політологічного напряму, ще бракує всебічного та системного аналізу політичних інституцій, що несуть головну — політичну, правову та моральну відповідальність за стан справ у країні. Саме «інституційний» підхід, на наш погляд, може виявити як переваги, так і недоліки у функціонуванні політичної системи та її розвитку, стати основою для вироблення практичних рекомендацій з удосконалення владних відносин через їх реформування.

Актуальність теми дослідження. З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада, виникає об’єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. Оцінка парламенту суспільною думкою засвідчує його порівняно невисокий рейтинг довіри та громадського авторитету. Проте без парламентаризму немає демократії, отже, якщо ми будуємо демократичну систему влади, то серцевиною її має стати цивілізований парламентаризм.

Проблеми функціонування та розвитку вітчизняного парламентаризму глибоко пов’язані з його історичним підгрунтям. Маючи досить давню і тривалу передісторію становлення, сучасний український парламентаризм має спиратися на відповідні політичні традиції та культуру. Однак ці якості набуваються завдяки глибокому вивченню відповідних явищ, процесів і тенденцій, що актуалізує дослідження парламентаризму як з історико-політологічного, так і з теоретико-методологічного боку. Лише в такий спосіб можна усвідомити важливість цієї інституції для української політичної дійсності та запропонувати шляхи вдосконалення системи парламентаризму на вітчизняному грунті.

Інститут парламентаризму відзначається багатогранністю, і тому виступає об’єктом наукового пізнання різних галузей суспільних наук. Він традиційно вивчається представниками юридичної галузі, котрі розглядають парламентаризм як законодавчу гілку влади та її функції. Останнім часом парламентаризм стає предметом вивчення і представниками історичної науки, які досліджують генетичні та національно-культурні аспекти цього явища, закономірності його появи та розвитку. Соціологи розглядають парламентаризм насамперед з погляду електоральної поведінки виборців та участі партій у виборчому процесі. У цьому переліку, безперечно, одне з провідних місць має належати політичній науці, котра вивчає парламентаризм як елемент політичної системи, форму державного правління та характеристику політичного режиму влади. Проте парламентаризм ще не став предметом політологічного аналізу як своєрідний політичний інститут, що перебуває в системі відносин органів державної влади. А, як показує вітчизняний досвід, це особливо важливо для країн з перехідним типом розвитку, тобто тих, які здійснюють політичну модернізацію суспільства й держави. Крім того, є підстави вважати, що «інституційна» політологія як напрям в Україні поки що перебуває у зародковому стані. Можна впевнено констатувати, що у нас ще немає «політології парламентаризму», котра б вивчала це явище системно, функціонально й прогностично. Одна з причин цього — тривала відсутність в українській політичній традиції розуміння та вивчення влади за принципом її поділу, що вимагає якраз інституційного підходу, коли кожна з гілок влади розглядається як елемент цілісної системи. Саме цими обставинами диктується необхідність запровадження, як окремого, напряму політологічних досліджень, який умовно можна назвати парламентознавством.

Ступінь опрацьованості теми. При підготовці дослідження нами було опрацьовано широке коло джерел і наукової літератури з даної тематики, завдяки чому вдалося сформувати уявлення про історичні передумови, соціальні та цивілізаційні чинники, які сприяли появі парламентаризму, дослідити політико-правові засади його конституювання.

Торкаючись витоків парламентаризму на рівні ідей та уявлень про форми правління, автор спирався на праці античних мислителів — Платона, Аристотеля, Цицерона. Розглядаючи демократію як різновид політичної влади та форми правління, вони торкалися різних аспектів політичного представництва, що насамперед привертає увагу дослідника цього інституту.

Серед політичних ідей доби Середньовіччя значний інтерес становлять роздуми Фоми Аквінського. І хоча він мислив здебільшого категоріями теології, аніж політології чи державознавства, проте його ідеї цікаві з огляду на методологію аналізу, де застосовуються методи зіставлення та порівняльного аналізу, котрі є характерними для політичної науки.

У добу Ренесансу політична думка демонструє прагнення впливати на перебіг політичних процесів. Зокрема корисними є погляди Н.Макіавеллі, і хоча цей мислитель був прихильником сильної одноосібної влади, його аналіз багато в чому є повчальним і для розуміння представницької влади. Власне, увесь цей період можна віднести до теоретичних передумов появи доктрин зрілого парламентаризму, котрі з’являються дещо пізніше. Нова доба позначена іменами Гроція, Гоббса, Локка, Монтеск’є, Руссо, Берка, Канта, Гегеля, Адамса, Гамільтона, Джеферсона, Констана, Медісона, де Токвіля та інших діячів і мислителів доби Просвітництва, буржуазних революцій та національно-визвольних рухів. У працях згаданих мислителів знаходимо розроблення та обгрунтування системи поділу влади, механізму стримувань і противаг, представницької демократії та народного суверенітету тощо, які становлять основу парламентаризму як політичної доктрини і практики.

Специфіка української державності відбилася й на характері політичного мислення в різні періоди її розвитку. Починаючи з традицій козацького конституціоналізму, ідейно-політичною вершиною якого стала Конституція Пилипа Орлика, і продовжуючи конституційними проектами кирило-мефодіївців та їх спадкоємців, можна простежити позитивне сприйняття з боку вітчизняних політичних діячів і мислителів ідеї парламентаризму. Останню вони розглядали насамперед під кутом зору принципу народоправства, що мав глибоке національне коріння. У подальшому ця лінія була продовжена в політичній творчості та діяльності Драгоманова, Франка, Грушевського, Міхновського, Лащенка, Дністрянського та цілої плеяди українських діячів початку ХХ століття.

Аналіз вітчизняної суспільно-політичної думки показав, що парламентаризм тут розглядається насамперед як принцип, котрий адекватно втілює ідею народного та національного суверенітету і представництва.

Специфіка радянського періоду політичної історії в аспекті ідей парламентаризму полягала в тому, що тут ідеологічні настанови стояли на заваді зацікавленого й неупередженого дослідження цього інституту «буржуазної демократії». Тому невипадково, що традиційні теорії парламентаризму, в основі яких вбачаємо насамперед концепцію поділу влади, серед радянських науковців не знаходили належної уваги. Парламент розглядався переважно як інструмент класового панування, і лише у цьому сенсі він перебував у фокусі теоретичної та ідеологічної критики. Певною мірою традиції вітчизняної школи парламентознавства знайшли своє продовження серед науковців української діаспори, де особливо високо цінувався досвід Центральної Ради та УНР загалом як символ державної самостійності, що прагнула втілити на практиці теоретичні принципи парламентської демократії.

Відродження наукового підходу до вивчення історії та особливостей діяльності парламентських установ в Україні розпочинається наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ ст. Причиною пожвавлення зацікавленості при цьому слугувало те, що Верховна Рада України, поступово трансформувавшись із радянського органу державної влади в парламентську установу, стала реальним важелем національно-демократичного відродження та державотворення. Водночас запровадження інституту президентства висунуло на порядок денний проблему форми державного правління. Це вимагало наукових обгрунтувань та осмислення міжнародного досвіду. Політологічні аспекти діяльності парламенту в системі функціонування гілок влади досліджуються вітчизняними політологами В. Андрущенком, В. Бабкіним, О. Бабкіною, А. Білоусом, Д. Видріним, О. Гаранем, Ф. Кирилюком, В. Кременем, Л. Кривенко, А. Кудряченком, І. Курасом, В. Литвином, А. Макаровим, О. Мироненком, М. Михальченком, А. Пойченком, В. Ребкалом, М. Рибачуком, Ф. Рудичем, В. Рум’янцевим, В. Смолієм, С. Телешуном, Є. Тихоновою, О. Федоренком, П. Шляхтуном та іншими дослідниками.

Увагу привертає також проблематика історичної еволюції парламентаризму, порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду, різноманітні аспекти діяльності сучасних парламентських установ. Цим питанням присвячені праці В. Бебика, А. Георгіци, Л. Горьового, Ю. Древаля, В. Журавського, О. Копиленка, П. Кислого, С. Свєтової, М. Томенка, В. Трипольського, С. Рябова, Ю. Ющика та ін. Крім політологів, значну увагу різним аспектам українського парламентаризму приділяють представники юридичної науки. Пріоритетом їхніх досліджень є проблема взаємодії гілок влади, втілення конституційних норм народовладдя, оптимізація законодавчого процесу, етико-правові аспекти депутатської діяльності тощо. Цей спектр проблем відбито в працях О. Бандурки, В. Борденюка, Н. Грушанської, В. Денисова, Г. Журавльової, А. Зайця, В. Копейчикова, Н. Нижник, В. Опришка, В. Погорілка, О. Скакун, Ю. Тодики, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін.

У російській науковій літературі проблема парламентаризму висвітлюється в працях С. Алексєєва, М. Баглая, Л. Ентіна, С. Єгорова, А. Керімова, І. Котелевської, М. Крутоголового, М. Мішина, О. Рум’янцева, І. Степанова, В. Туманова, В. Чиркіна та інших фахівців з теорії конституційного та державного права, політологів.

Огляд і класифікаційний аналіз робіт з теми дослідження дають змогу дійти висновку, що на сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими накопичено значний фактичний матеріал, здійснено його узагальнення з окремих аспектів проблеми тощо. Проте в літературі з нашої тематики переважають правничі й історико-політологічні підходи. Водночас вітчизняній політичній науці бракує праць, які б докладно висвітлювали комплекс проблем становлення, функціонування і розвитку парламентаризму в політичній системі незалежної України, які враховували б при аналізі такі характеристики, як рівень парламентської культури й депутатської етики, аналізували проблему в контексті політичного реформування суспільства.

Мета та завдання дослідження. Результати вивчення джерельної бази дослідження та наявність реальних проблем нинішнього парламентаризму в Україні обумовили можливість визначення головної мети дослідження — розроблення теоретичних і методологічних проблем аналізу українського парламентаризму як політичного інституту в умовах політичної реформи та модернізації суспільства.

Визначена мета зумовила постановку та розв’язання таких дослідницьких завдань: проаналізувати теоретико-методологічні засади дослідження парламентаризму; визначити чинники становлення парламентаризму як політичного інституту; здійснити теоретичну реконструкцію історичних передумов появи парламентаризму в Україні; з огляду на принцип поділу влади, визначити політико-правовий статус вітчизняного парламенту в політичній системі країни; проаналізувати обсяг компетенції, повноваження та функції, що їх здійснює Верховна Рада України; з’ясувати головні напрями здійснення парламентської реформи як частини політичної реформи суспільства; розкрити зміст поняття «парламентська культура» як чинника авторитету парламентського інституту влади; запропонувати шляхи оптимізації взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади на завершальному етапі перехідного періоду.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єкт дослідження — парламентаризм як політичний інститут, що формується шляхом демократичних виборчих систем і функціонує на засадах представництва суспільно-політичних інтересів, поділу влади та механізму стримувань і противаг.

Предмет дослідження — історичні передумови становлення вітчизняного парламентаризму та його статус в умовах перехідного періоду й реформування політичної системи в Україні.

Теоретико-методологічні засади дослідження. При аналізі процесу становлення українського парламентаризму автор виходив із необхідності застосування широкого спектру як філософських, історичних, так і правових, соціологічних та політологічних методів, принципів і підходів щодо предмета дослідження. Провідне місце серед них посідають принципи розвитку, конфліктології, системний підхід, структурно-функціональний і порівняльний аналіз. Крім цього, автор послуговувався методами емпіричного узагальнення, зіставлення, аналогії та екстраполяції. Загальнотеоретичною основою політологічного аналізу парламентаризму є соціальна філософія, що вивчає політику як цілісний феномен, визначає сенс політологічних концепцій і доктрин, намагається дати відповідь на запитання щодо мети, цілей і засобів їх реалізації у глобальному й національному масштабах.

Серед загальнонаукових методологічних засад особливу увагу автор приділяє принципам науково-світоглядного та ідейного плюралізму, поєднанню ретроспективного та прогностичного підходів. Комплексне використання зазначених методів дало можливість усебічно розглянути передумови появи й сучасний стан вітчизняного парламентаризму і в такий спосіб одержати найвірогідніші наукові результати дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота висвітлює результати наукових досліджень автора, отриманих ним у межах навчальних програм кафедри політології та права Черкаського державного університету ім. Б.Хмельницького та навчальних планів з історії політичних і правових учень, що виконуються кафедрою.

Наукова новизна роботи. У межах здійсненого дослідження автор отримав результати, які мають наступну наукову новизну: встановлено, що парламентаризм як політичний інститут характеризується сукупністю сталих ознак, а саме: конституюванням корпоративних інтересів, що вбачають політичний зміст; структурами громадянського суспільства; системою виборчих прав; принципом верховенства права; наявністю системи поділу влади та механізмів стримувань і противаг; регулярністю роботи парламентаріїв на постійних засадах; депутатським мандатом, імунітетом та іншими привілеями; з’ясовано, що хоч на українському ґрунті парламентаризм має тривалу традицію становлення й розвитку, спочатку у вигляді різноманітних форм станового представництва, таких як віче, боярські ради, сейми та козацькі ради, проте вважати їх парламентами у прямому розумінні цього слова немає підстав, оскільки їх місце та роль на різних етапах політичної історії не збігаються з системними характеристиками парламенту як такого; доведено, що український парламентаризм………; показано, що одним із джерел зростання довіри населення до вітчизняного парламенту та зміцнення його авторитету є парламентська культура, зокрема етика народного депутата; визначено, що чинником консолідації діяльності гілок влади в державі є подальша політична структуризація суспільства через підвищення державотворчої ролі політичних партій як суб’єктів формування політичної еліти та їх відповідальності за долю країни.

Теоретичне і практичне значення роботи. Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні та розширенні знань про особливості становлення й розвитку українського парламентаризму на різних етапах вітчизняної політичної історії та його місце і роль в умовах системної трансформації суспільства.

Практичне значення роботи полягає в тому, що сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації безпосередньо стосуються реальних проблем суспільно-політичного життя нашої держави і можуть бути використані в процесі державного будівництва.

Матеріали дослідження можуть бути використані при аналізі політичної та парламентської реформ в Україні, науково-дослідній роботі та при підготовці нормативних і факультативних (модульних) курсів з політичної науки.

Структура роботи визначається метою та завданням дослідження. Виконана робота містить вступ, 2 розділи, кожен з яких має по 3 підрозділи, загальні висновки, список літератури з 59 найменувань.

Додаток Д