4.3.2. Теорії націй і націоналізму

Слово «нація» походить від латинського natio (порода, рід, плем’я, походження, народження). У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені та «варварські» народи. Поширеним слово «нація» було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували «нація Франції», «нація Пікардії», «нація Нормандії». У Болонському університеті нараховували 35 націй студентів і викладачів тощо.

Наприкінці XVIII ст. слово «нація» у французькій мові стало еквівалентом слова «народ» (peuple). В XIX ст. поняття «нація» в країнах Європи ототожнюється з поняттям «держава». Термін «нація» асоціюється з державною одиницею, країною. Так, в 1919 р. була створена Ліга Націй, а пізніше — Організація Об’єднаних Націй.

Ряд дослідників прагнули теоретично обґрунтувати проблеми виникнення, сутність націй. Досить вдало проблематику нації та націоналізму дослідив український вчений Георгій Касьянов. Серед багатого розмаїття теорій нації він виділяє комунікативний, етатистський, етнологічний та інструменталістський підходи.

1. Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К.Дойча — взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К.Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам’ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на принципі ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґідденс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об’єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: «Нація — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її».

3. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє такі ознаки нації:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити «своїх» і «чужих»;

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика чисельність населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;

• вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Вчений-етнолог Михайло Тиводар твердить, що нація — це особливий стан розвитку етносу, пов’язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація — це політизована етнічність.

4. Інструменталістська теорія нації. Найбільш відомими представниками цієї концепції є Ерік Гобсбаум та Бенедикт Андерсон. Критикуючи об’єктивістські концепції, вони формулюють суб’єктивістський підхід. Насамперед, формулюється ідея про те, що «нація — це уявлена спільнота». Дослідники звернули увагу на психологічні чинники формування нації. На їхню думку, нації конструюються, оскільки державна влада прагне «втиснути» у масову свідомість спільні цілі, ідеї, цінності, символи спільноти. Тому нація — це продукт уявлення, сконструйована спільнота.

Поряд із теоретичними моделями нації вчені прагнули класифікувати або типологізувати нації.

Типології націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґеоргом Геґелем у праці «Філософія історії». Він поділяв нації на «історичні» та «неісторичні». «Історичні» нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. «Неісторичні» (східні) нації через соціокультурні причини не здатні на створення власної державності. Методологічну невиваженість такої типологізації заперечила сама соціально-політична реальність XX ст., коли етноси Азії та Африки розбудовували власні державні інституції.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на «культурні» і «політичні» («державницькі»). «Культурна» нація може існувати і без наявності державних інститутів. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об’єднання в другій половині XIX ст. «Політична» нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, які є рівними перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом «політичних» націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на «нові» і «старі». До «старих» він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кінця XVIII ст. У 1789 р. «старими» націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. «Новими» європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та ін. Якщо в «старих» націях процес націотворення відбувався повільно, «природним» шляхом, то в «нових» націях він відбувався швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід «старих» націй.

Усі вищенаведені типології слід розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій є методологічно стрункою та своєрідною, отже й заслуговує на увагу.

Термін «націоналізм» вперше згадується в XV ст. Тоді це слово, як і «нація», означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Саме у такому значенні його вживав відомий німецький дослідник Йоган Гердер. Оксфордський словник 1836 р. ототожнював націоналізм з доктриною, згідно з якою певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом ототожнювався із словом «національність», «патріотизм». Так, англійська газета «Дейлі ньюс» від 20 травня 1869 р. вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін «націоналіст» розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм — це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Сміт розширює рамки значень слова «націоналізм». Воно має декілька варіантів:

• націоналізм — процес формування та утвердження націй або національних держав;

• націоналізм — усвідомлене розуміння належності до нації;

• націоналізм — мовні та символізовані означення нації;

• націоналізм — ідеологія нації, її прагнень і волі;

• націоналізм — суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Типології націоналізму. Один із теоретиків націоналізму Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з’явився наприкінці XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж. Мадзіні в Італії, Д. Бентам в Англії, Ф. Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава — найвища цінність. Державна влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом настає епоха інтеґрального націоналізму. Цей різновид націоналізму вже відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співвіднесеності добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста — найкраща, найвища. Етнічна нація — це об’єднувальний фактор суспільного та державного буття.

Інтеґральний націоналізм з’явився наприкінці XIX — на початку XX ст. На теренах України інтегральний націоналізм поширився завдяки працям та суспільно-політичній діяльності М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського, С. Бандери. Саме М. Міхновському належить відомий вислів: «Україна — для українців!»

Впливовою є історична типологія націоналізму Ганса Кона. На його думку, історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він грунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, загалом принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побудови держави на національному ґрунті. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає цілковитого підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виник у стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в умовах становлення індустріальних суспільств Заходу. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість.

Цікавою є типологія націоналізму Макса Гайдмана. Він виділив чотири типи націоналізму:

1) націоналізм пригноблених народів (євреї, поляки в Російській імперії; курди );

2) іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення і визволення з-під влади імперій (румуни, болгари, серби в XIX ст.);

3) запобіжний націоналізм, який ототожнюється із імперіалізмом могутніх національних держав, які на перше місце ставлять власні економічні інтереси;

4) престижницький націоналізм, в основі цього типу лежить культ історичного минулого нації (до прикладу, рух неонацистів).