4.4.2. Теорії еліт в політичній науці

Серед багатьох різних, часто протилежних за теоретичним змістом інтерпретацій сутності і ролі політичних еліт можна виділити дві основні групи концепцій. Одну групу становлять теорії еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса, які належать до так званої макіавеллістської школи, другу — засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії (Й. Шумпетер, Дж. Сарторі, Г. Лассуел, Н. Боббіо, К. Манхейм).

1. Макіавеллістська школа склалася наприкінці XIX — на початку XX ст. як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей. Її представниками були італійські соціологи Гаетано Моска (1858—1941) і Вільфредо Парето (1848—1923), а також німецький соціолог Роберт Міхельс (1876—1936).

Г. Моска виклав свої погляди у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють.

Перший клас завжди становить незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас, значно численніший, управляється й регулюється першим.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав аристократичною і демократичною. Перша проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі, а друга — в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства.

В. Парето свої погляди виклав у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Він визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяль­ності особи, які здобули “найвищий індекс” у своїй ді­яльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії Парето. Сукупність осіб, кожна з яких дістала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою. Наприк­лад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний — 6, недбалий — 0. Саме так він розглядав принцип визначен­ня й формування еліти, виводячи необхідність її існуван­ня з нерівності індивідуальних можливостей людини: за­можні, талановиті, обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він сформулював “закон циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають роз­квіту, aж потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхідні для здобуття і утримання влади, змінюються протягом історичного розвитку згідно з конкретною ситу­ацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: “леви”, для яких характерний консерватизм, і “лисиці” — майстри полі­тичних комбінацій. За стабільної політичної системи до­мінують “леви”, у нестабільній ситуації — “лисиці”.

Роберт Міхельс причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.

Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю «залізного закону олігархічних тенденцій» в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта. Будь-яким, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував “закон циркуляції еліт”, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

2. Друга школа, заснована на ціннісному підході, яка склалася у США, представлена теоріями конкуруючих еліт Йозефа Шумпетера і вертикальної демократії Джованні Сарторі.

Йозеф Шумпетер виходив з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна. Він вважав, що демократія — о»це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Суть демократії полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції при владі, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу.

На думку Джованні Сарторі, демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію.

Автори концепцій множинності (плюралізму) еліт заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності і активно впливає на розвиток групи.

Серед українських мислителів, які порушували питан­ня еліт, привертає увагу теорія “національної аристо­кратії” В’ячеслава Казимировича Липинського (1882 — 1931). Він обґрунтовував існування елі­ти відповідно до потреб національного відродження, вва­жав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувала­ся нація, потрібна активна група людей, здатна лідирува­ти в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації полі­тичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав “національною аристократією”, як і Аристотель, вважаю­чи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв’язува­ти національна аристократія.

У концепції іншого вітчизняного мислителя Дмитра Івановича Донцова (1883 — 1973) наголошується, що націю очолює каста кращих людей — провідна верства. Будь-яке суспільство має ієрархічну будову, тобто поділене на вищі й нижчі касти. Цей поділ має не соціальний, а “людський” характер, тобто люди поділяються на касти залежно від природних здібностей. Людське суспільство аристократичне. У суспільному житті провідна каста виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце та функції частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме вища каста своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення нації на натовп, “аморфну масу”. Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й за неї відповідає.