27. Директива як джерело права єс: пряма і не пряма дія.

Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються цілі і результати, які повинні бути досягнуті застосуванням цього акту, однак національним владі надається право самим визначати, в якій формі або за допомогою яких процедур імеханізмів ці цілі можуть бути досягнуті.  директиви не можуть мати прямої дії до закінчення кінцевого строку імплементації, вони не мають горизонтальної прямої дії. Суд Європейських Співтовариств виділяє дві категорії директив, які можуть мати пряму дію.

Перша складається з директив, які не були імплементовані належним чином або не імплементовані до закінчення визначеного терміну. У справі Pubblico Ministero v Ram нормами, з приводу яких виник спір, були дві директиви, не імплементовані урядом Італії. Щодо однієї з них, то термін, встановлений для її імплементації, вже закінчився. Суд виніс рішення, що ця директива може мати пряму дію. Однак вона не може мати прямої дії до завершення кінцевого терміну імплементації національними владними органами. Друга категорія стосується директив (або певних частин директив), які не потребують імплементації. У справі Van Duyn v Home Office піддана Нідерландів бажала оселитися у Великобританії з метою отримання посади секретаря Саєнтологічної церкви. Вона посилалася на ст. 3(1) Директиви 64/221. У статті регулюються умови, за яких держава-член може виправдовувати визначені в ст. 48(3) ДЗЄС винятки, що встановлюються на підставі застереження про публічний порядок. Суд Європейських Співтовариств встановив, що цей підрозділ директиви відповідає критеріям, необхідним для набуття прямої дії.

28. Рішення, рекомендації та висновки як джерела права єс.

Рішення є обов'язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані (ст. 189, абз. 4 ДЗЄС). Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і приватні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більше адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть як покладати обов'язки на тих, кому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов'язкові, вони мають пряму дію (див. ст. 93). Щодо вигляду, який повинні мати рішення, не встановлено ніяких вимог, тому іноді можуть виникнути сумніви, чи є документ, який розглядається, рішенням, чи ні. Однак задля справедливості слід згадати, що в більшості випадків інституції чітко визначають категорію документа, у тому числі рішень.

Рішення повинні бути повідомлені адресатам і набирають чинності з моменту такого повідомлення (стаття 191(3) там само). Між адміністративними і квазісудовими рішеннями існує значна відмінність. Перші є актами, які мають виключно виконавчий характер і приймаються в контексті політичних принципів Співтовариства.

рекомендаціїСт. 189 не визначає будь-яких властивостей цих документів, окрім того, що вони не мають обов'язкової сили. Договір про заснування Європейського Співтовариства містить як спеціальні, так і загальні положення щодо їх прийняття. Спеціальні положення містяться в нормах, таких як ст. 118Ь, що надає Комісії право робити позиції про діалог між адміністрацією і "працівниками" на європейському рівні, або ст. 128(5), яка надає Раді можливість видавати рекомендації з питань культури. Більш загальна підстава зазначена в ст. 155 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно з нею Комісія може готувати рекомендації і виробляти позиції, коли вона вважає це за потрібне.

І хоча рекомендації та позиції не є документами обов'язкового характеру, вони все ж мають юридичне значення. Так, у справі Grimaldi, СЄС вирішив, що національні суди, розглядаючи справу, мають враховувати рекомендації, зокрема у випадках, коли в них пропонується прояснити тлумачення національного законодавства щодо імплементації, або де вони вважаються додатковими до обов'язкового законодавства Співтовариства. Однак обґрунтованість цієї точки зору оспорюється деякими авторами.

29. Прецедентне право ЄС та його місце в системі джерел права. У найширшому розумінні прецедентом вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.Судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.Рішення, що виносяться Судом ЄС, розглядаються як прецеденти і як такі є обов'язковими для всіх держав-членів Європейського Союзу.Це особливо важливо в тих випадках, коли йдеться про тлумачення засновницьких актів, яке здійснюється Судом ЄС, і при винесенні ухвал по запитах національних судових установ, що розглядаються на основі преюдиціальної процедури. Проте не тільки в цьому випадку рішення, що виносяться Судом, створюють прецедент. Практично і всі інші рішення Суду мають прецедентний характер, оскільки при аналогічних обставинах Суд ЄС, за загальним правилом, виносить рішення, аналогічне тому, що вже відбулося.Прецеденти утворюються судами ЄС, що діють на підставі установчих договорів, а це, у свою чергу, дозволяє розглядати їх за походженням як вторинні джерела. З другого боку, суди ЄС, до компетенції яких входить офіційне тлумачення установчих договорів і створення на основі своїх прецедентних рішеннь нових норм права, розвивають право первинне. Тож поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є досить умовним, оскільки може бути застосованим не до всіх джерел його права.