8. Новий ідеал людини 18 ст.

Людина у філософії XVIII століття з'являється, з одного боку, як окремий, ізольований індивід, діючий відповідно до своїх приватних інтересів. З іншого боку, відміняючи колишні, добуржуазные форми спільності, філософи XVIII століття пропонують замість них нову - юридичну загальність, перед лицем якої усі індивіди рівні. В ім'я цієї нової загальності просвітники вимагають звільнення від професійних, національних і станових меж. В цьому відношенні характерна творчість німецьких просвітників, зокрема Лессинга.

Розсудливість, чесність, працьовитість і великодушність - ось основні достоїнства позитивного героя просвітницької драми і роману. Головна колізія, яку намагається дозволити філософія XVIII століття, полягає в несумісності " приватної людини", тобто індивіда, який керується тільки власними інтересами, егоїзмом і корыстием; і "людини взагалі" - носія розуму і справедливості.

Чи маємо справу з необхідністю як неминучою закономірністю природного процесу або з необхідністю як урочистістю розуму і справедливості, в обох випадках вона виступає по той бік випадковості, як би в іншому вимірі. Разведенность випадкового і необхідного, індивідуального і загального - характерна риса мислення XVIII століття; розум тут виступає як абстрактно-загальний початок, як формальний закон. Так, французький матеріалізм вітав необхідність природи як єдину силу, що управляє світом людьми і що становить загальний початок в хаосі і випадковості індивідуальних вчинків і незліченних прагнень. Німецькі просвітники схильні були ототожнювати цю необхідність з панонистически трактуючим світовим розумом, який в людській свідомості з'являється, передусім, як моральний закон, а в громадському житті - як право. Ці два роди необхідності - сліпа природна і осмислено-розумна - розрізняються між собою.

Характерна еволюція просвітницького світобачення, що виразилася у відношенні до людини. У полеміці з християнським догматом про первинну гріховність людської природи, згідно з яким саме людина є джерело зла у світі, французькі матеріалісти стверджують, що людина за своєю природою добра. Оскільки немає нічого поганої в прагненні людини до самозбереження, вважали вони, то не можна засуджувати і все ті чуттєві схильності, які суть вираження цього прагнення, : любити задоволення і уникати страждання - така природна суть людини, а усе природне за визначенням - добре. Така світоглядна підоснова сенсуалізму просвітників.

У XVIII столітті, таким чином, знову відроджується та тенденція у вирішенні проблеми індивідуального і загального, природного і соціального, яка була характерна ще для античних софістів. Останні розрізняли те, що існує "за природою", від того, що зобов'язано своїм буттям людським "встановленням". Не випадково софістів називають античними просвітниками: так само, як і французькі матеріалісти, вони виходили з того, що людина є істота природна, а тому саме чуттєві схильності розглядаються як основне визначення людської істоти. Звідси сенсуалізм в теорії пізнання просвітників XVIII століття. Особливістю французького матеріалізму була орієнтація на природознавство XVIII століття, передусім - на механіку. Саме механістична картина світу лягла в основу представлень Гольбаха, Гельвеция, Ламетри про світ, людину і пізнання. Дідро в "Племіннику Рамо" розкрив діалектику просвітницької свідомості, поставивши під питання улюблену тезу XVIII століття про доброту людської природи самої по собі, в її індивідуально-чуттєвому прояві. Самокритику просвітницької свідомості ми знаходимо також у Дж. Свифта, Руссо і, нарешті, у Канта, який в такій же мірі є носієм ідей Освіти, як і їх критиком.