Захист повітряного басейну від забруднення при розміщенні промисловості

Частка промислового виробництва в економічному комплексі міста є домінуючою, визначаючи його роль і значущість в економіці країни, також функціональний та архітектурний обрис поселень.

Промислові території займають в окремих випадках до 40 – 50 % міських територій.

З метою впорядкування розміщення промисловості, планування та забудови промислових територій розроблені нормативні та рекомендаційні документи: «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий» СН 245-71, «Рекомендации по формированию производственных зон города» та ін. Однією з основних вимог до розміщення промисловості в місті є санітарно-гігієнічні, а саме: максимальна нейтралізація несприятливого впливу промислових підприємств на довкілля (воно регламентується правовими заходами щодо охорони атмосферного повітря відповідно до Закону України «Про охорону атмосферного повітря»).

Захист атмосферного повітря від забруднень здійснюється багатьма методами, які можна умовно розділити на пасивні та активні.

До пасивних методів належать ті, що забезпечують відносну чистоту повітря в даній місцевості, але не виключають викидів шкідливих речовин в атмосферу міських систем (наприклад, улаштування високих труб, санітарно-захисних зон, раціональне розміщення джерел забруднення тощо).

Активні методи охорони атмосферного повітря спрямовані на те, щоб взагалі не допускати викиду шкідливих речовин в атмосферу, або істотно знизити їх концентрацію у виробничих та побутових викидах.

Основними заходами захисту повітряного басейну при розміщенні промисловості є:

• архітектурно-планувальні рішення – чітке функціональне зонування територій мегаполісів з виділенням житлових, промислових та буферних територій;

• винесення найшкідливіших підприємств за межі мегаполісів;

• створення необхідних санітарних розривів та озеленених санітарно-захисних зон (СЗЗ) між джерелами шкідливих викидів та житловими територіями;

• інженерно-організаційні заходи – впровадження на промислових підприємствах різноманітних технічних заходів, удосконалення технології виробництва з метою зменшення обсягів шкідливих викидів та зниження їхньої токсичності (безвідходні та маловідходні технології);

• технічні засоби щодо очистки та охолодження забруднених речовин перед викиданням їх в повітряний басейн міст;

• нормування шкідливих викидів промислових підприємств, встановлення квот на викиди, впровадження системи штрафних санкцій за понаднормативні викиди;

• екологічна політика влади, спрямована на заохочення промислових підприємств до розробки та впровадження передових атмосфероохоронних та менш ресурсоємких технологій.

Санітарний розрив – це відстань від джерел шкідливих викидів в атмосферу до меж сельбищної території чи іншого підприємства.

Санітарно-захисна зона – територія між межею промислового вузла та межею сельбищної території.

Залежно від тих шкідливих речовин, що виділяються, і умов технологічного процесу, а також з урахуванням заходів щодо очищення викидів у атмосферу промислові підприємства згідно з СН 245-71 поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються розміри СЗЗ:

І – 1000м;

ІІ – 500м;

ІІІ – 300м;

ІV – 100м;

V – 50м.

Необхідно розраховувати в кожному конкретному випадку за допомогою математичних методів величину санітарних розривів з урахуванням планувального рішення території СЗЗ, її озеленення, технологічних характеристик виробництв, метеорологічних і рельєфних особливостей району будівництва; тобто умов розсіювання шкідливих викидів.

До основних завдань архітектурно-планувальної організації СЗЗ промислових підприємств належить забезпечення високої санітарно-гігієнічної ефективності та раціонального народногосподарського використання території та її містобудівної ефективності.

Планувальна організація СЗЗ базується на зонуванні її території (рис. 4.8.) з виділенням 4-х основних зон:

• припромислового захисного озеленення (13 – 56% загальної площі СЗЗ);

• присельбищного захисного озеленення (17 – 58%);

• зони планувального використання (11 – 45%);

• сільськогосподарського використання (для СЗЗ глибиною понад 10км);

• транспортно-комунікаційні смуги займають 3 – 5% загальної площі зони.

У містах з усталеною забудовою мають місце переважно 3 характерні типи СЗЗ:

• кругові – при повному оточенні підприємства житловою забудовою;

• секторні – при частковому оточенні підприємства житловою забудовою та при примиканні заводу до природної перепони, що обмежує розвиток сельбищної зони;

• трапецевидні – при відриві підприємств від сельбищної зони.

Розрахункова площа озеленення СЗЗ коливається в межах 33 – 80 % території зони залежно від умов забруднення та рослинного асортименту, що використовується. Основна функціональна спрямованість організації захисного озеленення, що визначає параметри СЗЗ – нейтралізація шкідливих викидів. Структура, прийом і асортимент посадок розраховуються залежно від характеру забруднювачів, концентрації забруднення, прогнозу динаміки забруднення тощо.

СЗЗ – складна, дорога споруда, що не ліквідує повністю токсичні викиди, які накопичуються в атмосфері. Тому актуальними завданнями залишається максимальна локалізація шкідливих речовин, що створюються на виробництві, в самому технологічному устаткуванні та їхня утилізація.

Рис. 4.8. Схема функціональної організації санітарно-захисної зони (за Г.К. Клобко):

1 – головне підприємство; 2 – сельбищна територія; 3 – супутні підприємства, комунально-транспортні об’єкти; 4 – громадський центр промислового комплексу; 5 – розрахункова межа наближення припромислового захисного озеленення до головного підприємства; 6 – розрахункові межі санітарних обмежень наближення супутніх підприємств до головного; 7 – розрахункові межі санітарних обмежень розміщення громадського центру промислового комплексу; 8 – розрахункові межі ГДК викидів, що визначають межу житлової зони: пил, сірчаний газ, окис вуглецю, окисли азоту; А₁ – зона припромислового захисного озеленення; А₂ – зона присельбищного захисного озеленення; Б – зона планувального використання; В – зона сільськогосподарського використання; А₁¹ – призаводська підзона; А₁² – підзона розміщення припромислового озеленення; Б₁ – підзона санітарних обмежень планувального використання; Б₂ – підзона розміщення супутніх виробництв; Б₃ – підзона розміщення комунально-транспортних об’єктів; А₂¹ – підзона розміщення присельбищного озеленення; А₂² – підзона розміщення громадського центру

Залежно від санітарних характеристик, шкідливих речовин, що виділяються на виробництві, їхнього характеру та величини, а також сумарного впливу (ефект сумації дії шкідливих речовин) здійснюється доцільне групування підприємств і встановлюються місця їхнього розміщення в структурі міста:

• роздільне – в різних частинах міста, віддалене від сельбищної території розміщення груп підприємств або цілих промислових районів, виробництва яких виділяють значні кількості шкідливих речовин;

• послідовне багаторядне розміщення відносно сельбищної зони груп підприємств за принципом збільшення шкідливості.

До числа містобудівних прийомів розміщення підприємств у межах промислових районів, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов, належать:

• стрічкове однопанельне розміщення – для підприємств однакових чи близьких за санітарною класифікацією виробництв;

• послідовне багатопанельне – для підприємств різних за санітарною класифікацією виробництв.

При цьому найнесприятливіші в санітарному відношенні підприємства розміщуються в панелі, більш віддаленої від сельбищної зони, а менш шкідливі – в панелях, наближених до сельбищної зони.

Прийоми розміщення й організації промислових вузлів і промислових районів значною мірою визначаються специфікою природно-кліматичних умов (атмосферні умови накопичення та розсіювання шкідливих домішок, рельєф, характер рослинності тощо). Особливо складним є взаєморозміщення промислової та сельбищної зон в умовах складного рельєфу в поєднанні метеорологічними умовами, несприятливими для розсіювання шкідливих викидів.

Для зменшення концентрацій шкідливих домішок у повітрі в районах викидів часто використовують високі димові труби, але зона максимального забруднення знаходиться на відстані в межах 10 – 40 кратної висоти труби, й при цьому збільшується. Цей метод може використовуватися тільки в районах з малою щільністю населення та на територіях, що не використовуються під сільськогосподарські культури. Збільшити діючу висоту труб можна розміщенням джерел шкідливих викидів на більш високих ділянках рельєфу, ніж житлові райони.

У зв’язку зі збільшенням труднощів розміщення промислових підприємств у містах і необхідністю поєднання різних зон з протилежними функціонально-екологічними та санітарно-гігієнічними вимогами важливіше значення має встановлення оптимальних режимів взаємного функціонування окремих планувальних елементів зон різного призначення на основі всебічного аналізу території всієї зони впливу крупного міста.