4.3. Ландшафтне планування на рівні міста та регіону Ландшафтно-архітектурні та еколого-планувальні рішення щодо оптимізації урбанізованого довкілля

Екологічна рівновага в урбоекології – це такий стан природного середовища урбанізованого району, при якому забезпечується саморегуляція, належна охорона і відтворення основних його компонентів – повітря, водних ресурсів, ґрунтово-рослинного покриву, тваринного світу.

Необхідними умовами такого стану повинні бути:

1. відтворення основних компонентів природного середовища, що забезпечує їх баланс у потоках речовини й енергії;

2. відповідність ступеню геохімічної активності ландшафту масштабам виробничих і комунально-побутових забруднень навколишнього середовища;

3. відповідність ступеню біохімічної активності екосистеми (наявність умов для біологічної переробки органічних і нейтралізації шкідливого впливу неорганічних забруднень);

4. відповідність рівня фізичної стійкості ландшафту силі впливу транспортних, рекреаційних, інженерних та інших антропогенних навантажень;

5. баланс біомаси в непорушених або слабкопорушених антропогенною діяльністю частинах екосистеми, достатня складність і по можливості більша різноманітність природного середовища.

При екологічному підході до проблеми забезпечення екологічної рівноваги окремо взяте місто не має можливості саморегуляції, а тому повинно розглядатися в єдності з досить великим районом.

Різноманіття початкових умов зумовлює і різні можливості для збереження екологічної рівноваги в межах об’єктів. Тому доцільно розглядати декілька рівнів екологічної рівноваги – повної, умовної, відносної.

Повна екологічна рівновага може бути досягнута при задоволенні усіх п’яти умов. Необхідними передумовами цього повинні бути значна територія району формування системи і наявність в ньому досить збалансованих відносин між людиною і оточуючим її природним середовищем (щільність населення – 50-60 чол./км² , лісистість – 20-30%).

Умовну екологічну рівновагу можна забезпечити можна забезпечити у випадку нездійсненності лише першої умови (це реально на територіях із щільністю населення не вище 100 чол./км² та лісистістю 20-30%).

Відносна екологічна рівновага може бути забезпечена у всіх інших випадках при обов’язковому дотриманні другої, третьої та четвертої умов.

Унаслідок прагнення не тільки забезпечити охорону рідкісних видів рослин, тварин і цілісного ландшафту, а й зрівноважити негативні наслідки індустріалізації та урбанізації виникли поняття «природний каркас району», «нова екологічна поляризація».

Вирішення проблеми охорони флори, фауни, ландшафтів, нейтралізації негативного антропогенного впливу на довкілля можна досягти шляхом створення в безпосередній близькості від міст територій противаг з різним містобудівним і екологічним режимом. Відома теорія «поляризованого ландшафту», суть якої визначається штучною поляризацією біосфери і техносфери та закріпленням за полярним ландшафтом різних народногосподарських функцій.

При формуванні систем розселення створюються так звані біоекономічні територіальні системи, до складу яких входять три специфічних урбоекологічних зони – найбільшої господарської активності, екологічної рівноваги і буферна зона (протяжністю 100–150км). Найменш заселені території із низькою щільністю населення слід розглядати як своєрідну компенсаційну зону, призначену для компенсації вилучення природних ресурсів у загальній системі розселення.

Перш ніж провести урбоекологічне зонування територій, для більш чіткого виділення і врахування існуючої функціональної спеціалізації території необхідно здійснити її функціональне макрозонування, яке передбачає визначення таких типів територій:

• практично не порушених діяльністю людини;

• помірно змінених антропогенною діяльністю (лісові масиви, озера, луки тощо);

• кардинально перетворені людиною (міста, транспортні споруди, райони видобутку корисних копалин тощо).