Проектування і створення комплексних зелених зон міст
У межах міста, де процеси перетворення природних ландшафтів відбуваються в цілому активніше, ніж за ними, існує три типових стани ландшафту:
природний ландшафт, який упродовж деякого часу зберігається і використовується у новому місці або його нових районах;
перетворений і змінений природний ландшафт, який набув антропогенного вигляду;
повністю перетворений штучний ландшафт, у найбільш засвоєних районах міста.
Збереження в місті природного ландшафту упродовж тривалого часу, як свідчить практика, є справою практично неможливою. Водночас слід усіма силами намагатися продовжити його існування на урбанізованій території, зберігаючи до останнього окремі фрагменти: куртини дерев чи навіть одне вікове дерево.
На взаємозв’язок міста з природним оточенням впливають такі фактори:
величина і розташування лісових масивів;
наявність водоймищ і водотоків;
мезо- і мікрокліматичні особливості;
структура міста (розчленована, компактна, розтягнута тощо);
функціональне зонування міста;
народногосподарський профіль міста;
санітарно-гігієнічні умови;
розвиток транспортних зв’язків;
композиційно-візуальний взаємозв’язок (панорамний огляд, домінанти, ізоляція тощо);
співвідношення «відкритих» і «закритих» просторів.
Під системою відкритих просторів розуміють таку сукупність взаємодіючих незабудованих (озеленених, водних) територій міста або будь-якого містобудівного утворення, яка сприяє оздоровленню оточуючого середовища, поліпшує умови масового відпочинку населення, збагачує зовнішній вигляд міста, допомагає охороні природного ландшафту. Вирішенням цих завдань в умовах містобудівної діяльності займається ландшафтна архітектура.
Формуючи природний каркас міста, важливо брати до уваги такі найбільш важливі принципи (Владіміров, 1999):
наступність побудови каркасу у зовнішньому плані (основні осі природного каркасу міста повинні бути логічним продовженням тих чи інших елементів природного каркасу оточуючого місто району);
взаємопов’язаність елементів каркасу (каркас повинен являти собою не випадкову мозаїку різних за призначенням міських зелених насаджень, а, швидше, мережу екологічних осей, на перетині яких доцільно формувати порівняно крупні масиви зелені – центри екологічної активності);
відносну автономність окремих частин каркасу (елементи каркасу повинні проникати в усі найзначніші структурні ланки міста – житлові й промислові райони, мікрорайони тощо);
функціональна відповідність каркасу конкретним природним і економічним особливостям міста, що повинно виражатись як у побудові структури каркасу, так і в його біологічних характеристиках;
одночасне формування каркасу (хоча б у нових містах) з міською забудовою як частини архітектурно-планувальної структури міста.
Оскільки елементи природного каркасу міста – це не що інше, як озеленені території, а їх біопродуктивність і фітомеліоративна дія різні, при цьому необхідно брати до уваги «екологічний потенціал» різних елементів каркасу.
Загальна площа озеленення в місті – важливий показник, особливо у зіставленні з іншими функціональними зонами, оскільки екологічна ефективність великих, середніх і малих за розмірами насаджень є різною. В зв’язку з цим структуру природного каркасу міста, за В.В. Мазінгом, можна умовно поділити на макро-, мезо- і мікроструктуру.
Макроструктура включає крупні зелені масиви міста – парки, лісопарки, ботанічні і зоологічні сади, великі масиви захисних насаджень, які створюють своєрідну мозаїку, що стримує урбанізаційні процеси. Формування елементів природного каркасу є нічим іншим, як створенням комплексної зеленої зони міста з її водно-зеленими діаметрами, озелененими санітарно-захисними зонами, а також системи «капілярів» (Владіміров, 1999) – озеленених вулиць, бульварів, захисних зелених насаджень, що сполучають елементи макроструктури природного каркасу з приміськими лісопарками і лісами.
До мезоструктури природного каркасу міста належать сади, сквери, алеї, інші зелені насадження в межах житлових районів і мікрорайонів. У старих частинах міста можна виділити два типи мезоструктури – міжквартальні (алеї, озеленені вулиці, сквери) і внутріквартальні (сади, городи, палісадники тощо). В екологічному співвідношенні, як зауважує В.В. Владіміров, ці типи достатньо відрізняються навіть при однаковій щільності забудови: в першому випадку антропогенний стрес є набагато більшим (транспорт, пішоходи, собаки), у другому ж – більше можливостей для порівняно вільного розвитку зелених насаджень внаслідок постійного і досить сильного антропогенного впливу на житлову територію.
Мікроструктура природного каркасу формується окремими елементами озеленення – газонами, квітниками, чагарниками, вертикальним озелененням, садами на дахах, окремими деревами, зеленими бордюрами та стінами, розаріями тощо.
Формування природного каркасу міста здійснюється одночасно з локальними еколого-компенсаційними заходами.
Багатофункціональність озеленення робить його невід’ємним і необхідним елементом міського середовища, основою ландшафтної організації населених місць. На всіх етапах розвитку міста слід брати до уваги аспекти його взаємодії з ландшафтом:
територіально-функціональний, який включає взаємодію і протиріччя між суміжними різнофункціональними територіями, що регулюються функціональним зонуванням території міста на основі ландшафтного аналізу всіх стикових ділянок;
просторово-композиційний, коли елементи міста і ландшафту рівноправно беруть участь у формуванні просторових композицій;
динамічного розвитку, який бере до уваги часовий фактор і дає можливість простежити за змінами архітектурно-планувальної організації міських структур, в тому числі й елементів ландшафту, в часі і просторі.
Комплексна зелена зона міста (КЗЗМ) складається із внутрішньоміської і заміської систем озеленення, об’єднаних між собою соціальними, економічними і екологічними зв’язками. Зелена заміська зона – територія за межами міста, зайнята лісами і лісопарками, яка виконує захисні й санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення. За сучасними уявленнями, комплексна зелена зона міста – це науково обґрунтована сукупність територій всередині міста і за його межами, котра включає зелені насадження, водні простори й інші елементи природного ландшафту, які є природним каркасом планувальної структури міста і забезпечують рекреаційні, санітарно-гігієнічні, естетичні та соціальні функції з метою створення здорового оточуючого середовища для праці, побуту і відпочинку населення. [1]
Виділення і організація КЗЗМ має здійснюватися з урахуванням:
планувального взаємозв’язку лісопаркової і лісогосподарської частин зеленої зони з містом і його планувальною структурою;
одногодинної транспортної доступності (на громадському транспорті) масивів лісопаркової частини і півторагодинної – лісогосподарської частини;
оздоровчого впливу на стан оточуючого середовища міста у випадку підвітряного розташування укрупнених лісових масивів;
доцільності об’єднання в безперервну систему лісів зеленої зони з внутрішньоміськими зеленими насадженнями;
максимальної одночасної відвідуваності населення на 1га території;
наявності оздоровчих установ, автомобільних і пішохідних доріг, водоймищ у лісопарковій госпчастині;
комфортності оточуючого середовища в лісогосподарській частині зеленої зони (чисте повітря, сприятливі кліматичні та акустичні умови тощо).
Для міст з чисельністю населення до 1,0 – 1,2 млн. чол. Мінімальну ширину заміської зеленої зони (в метрах) розраховують за формулою:
,
де H – розрахункова чисельність населення міста, тис. чол.
Перспективне планування розвитку системи зелених насаджень доцільно здійснювати на підставі генеральних планів і проектів комплексних зелених зон міст. Планові показники розвитку КЗЗМ мають відповідати номенклатурі основних структурних елементів міської і заміської територій, тобто об’єктів і ділянок зеленого будівництва та господарства з урахуванням наявності територіальних і матеріальних ресурсів.