53.Правова культура,поняття,структура,функції

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльності та об'єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін.Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характери­зується досягнутим рівнем розвитку правової системи — ста­ном та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, прабозіїстосовної практики, законності і пра­вопорядку, правової осбіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та пра­вовою культурою суспільства.

Правову культуру особистості складають такі елементи:

*знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-право­вого акта, сферу його дії;

*повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі несхвалення люди­ною окремих правових приписів;

*звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм; вміння особи використовувати у практичній діяльності пра­вові знання, реалізовувати і захищати свої суб'єктивні права і за­конні інтереси, виконувати юридичні обов'язки;

*висока правова активність особи у сприянні реалізації право­вих приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопору­шенням.

Розрізняють наступні функції:

1. Пізнавальна — спрямована на оволодіння особою правовими знаннями, формування власних переконань з метою вірного їх застосування у практичній діяльності та набуття навичок правового мислення.

2. Регулятивна — забезпечує відповідність поведінки особи правовим приписам на підставі отриманих правових знань і відповідних правових переконань особи чи колективу.

3. Ціннісно-нормативна — спрямована на визначення стану законності і правопорядку в державі з точки зору реалізації суб'єктами правових відносин чинного законодавства.

4. Комунікативна — дає змогу особі на підставі набутих знань зорієнтуватися у правовому просторі з метою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими суб'єктами.

5. Прогностична — дозволяє прогнозувати розвиток чинного законодавства, правових інститутів у державі.

6. Виховна — забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.

53а. Правове регулювання і правовий вплив

Правове регулювання як здійснюваний системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування пов’язується з категорією правовий вплив як взятий в єдності багатоманітний процес впливу права на соціальне життя, свідомість і поведінку людей. Ці категорії мають самостійний характер та є взаємодіючими.

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять «регулювання» і «вплив», оскільки в юридичній літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій. Поняття «регулювання» походить від латинського слова «regulo» - «правило» і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. «Вплив» означає цілеспрямовану дію на що-небудь за допомогою системи засобів.

Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним. Поняття «вплив» за обсягом є ширшою категорією, ніж «регулювання», оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так і інші правові засоби і форми впливу на поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до правового регулювання.

Правовий вплив – це результативна, нормативно-організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів право реалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також не правових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).Правовий вплив– це забезпечення особистих чи соціально значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин за допомогою правових засобів.

Правове регулювання– це вплив спеціальних правових засобів на поведінку учасників суспільних відносин для узгодження їх інтересів та впорядкування суспільних відносин.

Ознаки правового впливу:

- є частиною соціального впливу;

- здійснюється за допомогою правових засобів;

- забезпечує досягнення суспільно значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин;

- доповнюється психологічною, інформаційною, виховною та іншими соціальними формами впливу;

- формує ціннісно-правові установки поведінки суб’єктів права;

- визначає соціально корисний напрям діяльності суб’єктів права;

- призначенням є впорядкування суспільних відносин;

- метою є узгодження інтересів учасників суспільних відносин;

- є джерелом правової активності учасників суспільних відносин.

54.Правопорушення, причини та види

Правопорушення – протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), за яке настає юридична відповідальність.

Ознаками правопорушення є:

1) соціально небезпечне або шкідливе діяння;

2) протиправне, неправомірне діяння;

3) винне діяння, вина виражається у формі умислу чи необережності;

Намір (умисел) визначається двома формами:

прямий намір буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його шкідливих наслідків;

непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність також виступає у двох формах:

- протиправна самовпевненість - суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, але сподівається, що вони не настануть.

- протиправна недбалість – суб’єкт не передбачає настання можливості негативних наслідків діяння, хоча повинен і міг їх передбачити.

4) юридично карне діяння.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди наявні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

1. Об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини особистого характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини.

2. Суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність людини до вживання алкогольних напоїв, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюються не однією окремою причиною, а відразу кількома.

Залежно від ступеня небезпеки та завданої шкоди правопорушення поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно – правового договору і т. ін.).

Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

1) дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни);

2) адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не завдали тяжких наслідків);

3) цивільно–правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);

4) кримінальні правопорушення (злочини).

55.Поняття і методи правового виховання

Правове виховання — це цілеспрямований, повсякденний і систематичний вплив держави та її органів, громадських об'єд­нань і організацій на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, правової культури і зраз­кової правомірної поведінки.

Метою правового виховання є надання громадянам необхідних для нормальної життєдіяльності юридичних знань, формування у них правових переконань, а також формування мотивів і звичок, правомі­рної, соціальноактивної поведінки. Тобто навчити їх поважати та до­держуватися законів і підзаконних актів, виробити у них стійку орієн­тацію щодо законослухняної поведінки.

Методи правового виховання - сукупність способів і прийомів правовиховного впливу" які забезпечують реалізацію та досягнення мети виховання.

У юридичній та педагогічній науці до основних методів правового виховання зараховують: переконання, заохочення, примус, приклад, вправи, змагання, спостереження.

1.Метод переконання забезпечує гуманний вплив вихователя на свідомість, почуття і волю вихованців невербальними і вербальними засобами з метою формування у них активної позиції та позитивних якостей особистості.

2.Метод заохочення - це комплекс прийомів і засобів морального і матеріального стимулювання кращих результатів різнобічної діяльності особи, її успіху у вихованні.

3.Метод примусу охоплює систему прийомів і способів, за допомогою яких вихователь примушує вихованця розвивати і вдосконалювати свої кращі якості й відмовлятися від шкідливих звичок.

4.Метод прикладу - це цілеспрямований, планомірний, систематичний та системний вплив на свідомість і поведінку особи сукупністю позитивних особистих прикладів з боку вихователів, а також усіма іншими видами позитивного прикладу.

5.Метод змагання у правовиховній роботі дає змогу створити атмосферу здорового суперництва, рівняння на лідерів, стимулювання співпраці між усіма учасниками правовиховного процесу, а також, що дуже важливо, забезпечує згуртованість, взаємоповагу та взаєморозуміння в колективі.

6.Метод спостереження передбачає цілеспрямовану, систематичну та системну, відповідно до раніше розроблених планів чи програм, фіксацію тих явищ, феноменів, які цікавлять педагогів з метою їх опрацювання, дослідження, аналізу й подальшого використання у практичній правовиховній діяльності.

Вибирати та застосовувати у правовиховній роботі ефективні методи слід з урахуванням особливостей визначення мети освіти, навчання, виховання,і правового виховання у вузі; встановлення атмосфери співробітництва між учасниками правовиховного процесу та належних відносин між ними; усвідомлення завдань, мети, змісту правовиховної роботи; професійної, методичної, теоретико-практичної підготовки, педагогічної майстерності, особистісних якостей вихователів та інших учасників правовиховного процесу; рівня правової свідомості та правової і професійної культури, підготовки суб'єктів, їх освіченості, розвиненості, вихованості, зокрема правової; матеріально-технічного забезпечення вузу, наявності обладнання, навчальних посібників тощо.