59.Романо - германська правова сімя

До неї компаративісти зараховують правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій.

Ця правова система є найдавнішою і дуже поширеною у світі. Це пояснюється не тільки п історичним корінням (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. "Носіями" і рушійними силами системи були могутні держави: два тисячоліття тому Римська імперія, дещо пізніше держави Європи - Франція, Німеччина тощо. їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як в культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з певними особливостями і модифікаціями у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяють на дві групи: романську і германську. До романської групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії; до германської - правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та деякі інші країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак, бурхливий розвиток сім'ї за останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи. Дослідники виділяють три основні періоди її еволюції.

1. Період становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї, що хронологічно передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана. Система правосуддя була розрізненою. У судових засіданнях панувало "звернення до надприродного". Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Суперечки між приватними особами і соціальними групами вирішувалися в цей період "за законом сильного".

2. Період розвитку романо-германської правової сім'ї, що хронологічно визначається XIII-XVIII ст. Він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, в т. ч. й юридичної, а саме до правової системи Давнього Риму, поширилася практично на всю Європу.

Романо-германська система у цей період і в подальші часи не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що стали основою романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на розумінні права як права - зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося в тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесені рішень у справі. Загалом, одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядали як своєрідну науку для суддів в їх професійній та суспільній діяльності. Воно було сукупністю рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. За допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше і деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стала інквізиція, що діяла XIII- XIX ст., судово-поліцейська установа, запроваджена для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення, особливо в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюються не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується в намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрямок, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно утвердилася в університетах Європи в XVII - ХУІІІ ст. Тут розроблялися і реалізовувалися нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували "краще право", "нове право", "справедливе право", виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

3. Період, який розпочався у XIX ст. і триває дотепер. Він значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції докорінно змінили або відмінили феодальні правові інститути як такі. Закон став основним джерелом романо-германського права. Виник інтерес до позитивного права. Вперше суверен зміг створювати право і переглядати його. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона стала остаточним завершенням процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804), в Німеччині (1896), в Швейцарії (1881-1907), в інших країнах також приймали цивільні кодекси, а згодом - кримінальні, кримінально-процесуальні та інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

60.Мусульманська та традиційні правові системи

Мусульманська правова система.

Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефате. Основний зміст мусульманського права - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть у тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і звичаями, кодифікується і модифікується в зв'язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Унаслідок цього виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

У 1869-1877 р. як цивільний кодекс Османської імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру.

"У другій половині XIX століття в мусульманських країнах були застосовувані карні, торгові, процесуальні й інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин".

Відмітною рисою мусульманського права є те, що воно являє собою одну з багатьох сторін релігії ісламу, що установлює визначені правила й об'єкт вірування, а також указує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Так називаний шлях проходження ("Куля" чи "Шаріат") і складає саме мусульманське право, а якраз воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією.

"В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

2) Суна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

3) Иджма - конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених - мусульманистів;

4) Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер"

Цікавим фактом є те, що норми шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов'язкові правила поведінки. Цікаво також і те, що "мусульманський правовий розвиток арабських країн здійснюється насамперед через правову ідеологію і психологію... Сфера мусульманського права, як ідеологічного фактора виявляється значно ширше, ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень".

Із самого початку іслам визначав не тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного пристрою, етики, моралі і соціальної психології, хоча духовна сторона стяла все-таки на першому місці. У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після буржуазних революцій, іслам і донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів з'єднує в собі елементи: релігійний культ і звід духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою. Вони також затверджують, що ці норми, освітлені волею Аллаха, набагато сильніше по своїй дії, чим конституційні норми, написані людиною. З цим саме і зв'язано те, що в Саудівській Аравії немає писаної конституції, а її місце займає Коран.

Ще з часів зародження в мусульман середньовічної державності в її основі лежать два головних принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. "Принцип погодженості, закладений у Корані, не одержав свого юридичного закріплення в інститутах середньовічної держави, а тому і не придбав обов'язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських чи норм "божественного" законодавства, те це завжди було неодмінною умовою легітимізму будь-якої державної влади"

Усі громадяни мусульманських держав мають однакові права у виборах правителя, але основним принципом виборів є принцип "гідних представників", тобто вибори - це ідеал "особливо обдарованих". Тільки "охлюль-хальваль-акад" чи особлива категорія знатних у праві радити правителям і вирішувати, чи є їхня політика законної стосовно нір шаріату. Законотворча функція цієї групи полягає в тім, що вони виносять рішення про відповідність законів глави держави, постанов уряду й інших нормативних актів принципам шаріату. Їхня діяльність схожа з діяльність державної Ради у Франції, Верховного Суду в США, у функції яких входить конституційний нагляд. Конституційні принципи в мусульманських державах почали складатися під час англо-французьськой колонізації, а саме в 1861 була видана беєм Тунісу перша конституція.

Традиційна правова сім'я поділяється на два підтипи правових систем — держав Далекого Сходу і країн Африки. До далекосхідної підсистеми належать насамперед правові системи Китаю і Японії, а також деяких інших країн, що розвивалися під їх впливом, — Монголії, Кореї, Малайзії, Індонезії, Бірми. До другої підсистеми належать понад 40 держав, розташованих на африканському континенті, і Мадагаскар.

Характерні особливості традиційних правових систем

1. Провідним джерелом права є звичай. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали головну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у традиційних правових системах у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству. Протягом багатьох століть підвалини правового регулювання цих країн становили норми звичаєвого права, що базувалися на традиціях і морально-етичних уявленнях народу. Звичай, який є правилом поведінки, що ввійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, регулював практично всі сторони життя суспільства.

2. Негативне ставлення до законодавства. Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для суспільства явищем. Негативне ставлення населення до законодавчого права, що сформувалося упродовж багатьох століть, спричинило надалі відчутні наслідки. У XX столітті після широкої рецепції західного права, значного поштовху в розвитку законодавства й кодификації склалася ситуація, коли досить велика частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні суспільні відносини, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.

3. Ігнорування державних структур в процесі реалізації норм права. Визнання звичаєвого права й ігнорування законодавчого спричинило особливості і в процесі реалізації норм права, зокрема при розгляді правових спорів. Протягом століть ці норми забезпечувалися здебільшого за допомогою не державних структур, у тому числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на правопорушників. Люди уникали звертатися до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість суперечок вирішувалася у процесі примирливих процедур за посередництвом шанованих членів суспільства на основі норм звичаєвого права.

4. Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Століттями ці країни не знали юридичних професій — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підготовки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань.

61.Механізм правового регулювання

Механізм правового регулювання - сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, задоволення інтересів суб'єктів права, встановлення правопорядку в суспільстві, вирішення конфліктів, досягнення соціального компромісу в правовій сфері.

Правове регулювання є складовою частиною соціального регулювання. Його механізм є системою елементів, що взаємодіють. Серед них вирізняють: правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони та зобов'язання) та форми (дотримання, виконання та використання). Він забезпечує регулювання суспільних відносин (є динамічною частиною правової системи), має цілеспрямований та результативний характер.

За допомогою механізму правового регулювання обґрунтовують необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковують явища правової дійсності, забезпечують їх єдність, взаємозв'язок та взаємодію, трансформують правові приписи до реальної поведінки суб'єктів права.

Механізм правового регулювання утворюють:

1. Норми права і принципи права, об'єктивовані в законах та підзаконних нормативно-правових актах.

2. Акти тлумачення права (інтерпретаційні акти).

3. Акти застосування норм права (правозастосувальні акти).

4. Правовідносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Правове регулювання являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку податкових відносин, шляхом врегулювання поведінки їхніх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій.

Перша стадія механізму правового регулювання є регулювання податкових відносин на нормативно-правовому рівні, тобто регулювання всіх відносин даного виду, які виникають й існують, за допомогою встановлення певної правової норми.

Друга стадія передбачає індивідуалізацію певної правової норми щодо вимог певного конкретного випадку. На цій стадії правозастосувальні акти закріплюють за суб'єктом правовідносин певні суб'єктивні права чи юридичні обов'язки.

Третя стадія механізму правового регулювання — це реалізація правової норми у правомірній поведінці суб'єктів правовідносин. На цій стадії відбувається реалізація норм права, тобто досягається безпосередній результат дії механізму правового регулювання.

62.Правопорядок, шляхи здійснення

Правопорядок — це правовий стан суспільних відносин, що забезпечує їх стабільність, упорядкованість та охорону шляхом фактичної реалізації правових норм і вимог законності.

Природа правопорядку та його сутнісна характеристика пов'язується із визначення основних ознак цієї категорії:

1) Це результат свідомої, раціональної, вольової діяльності як окремих соціальних суб'єктів, так і держави.

2) Засіб забезпечення і результат правової самоорганізації суспільства.

3) Правопорядок підтримується і забезпечується державою.

4) Він існує у режимі законності.

5) Підставою правопорядку є правові норми, вміщені у правові тексти.

6) Змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів, що використовують надані права та виконують покладені обов'язки.

7) Є результатом реалізації правових норм.

8) Забезпечує необхідні умови щодо здійснення суб'єктами наданих прав.

9) Засновується на своєчасному та усвідомленому виконанні обов'язків.

10) Пов'язаний з невідворотністю відповідальності за правопорушення.

До основних його напрямів слід віднести, зокрема, такі, як переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадський вплив на порушників і застосування до них засобів державного примусу.

Переконання як метод зміцнення законності полягає в підвищенні правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. ^ Правове виховання передбачає впровадження в свідомість людей знань права, розуміння необхідності виконання його вимог, відчуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. Це забезпечується створенням злагодженої системи правового виховання, навчання, засобів масової інформації й систематизованої планомірної роботи в цьому напрямку. На нашу думку, дуже важливого значення набуває навчання громадян. Вони повинні знати і вміти відстоювати свої права.

З переконанням тісно пов'язана профілактика правопорушень. Суть її полягає в запобіганні можливих правопорушень шляхом ретельного вивчення причин і умов, які сприяють здійсненню порушень законності, і вжиття заходів щодо їх ліквідації.

такі шляхи здійснення цих функцій:

— постійне удосконалення і своєчасне оновлення чинного законодавства;

-піднесення ролі правосуддя;

-ефективна діяльність правотворчих і правоохоронних органів;

-дієвість заходів державного примусу.