18.Держава, держави за їх формою

Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень.

Форма державного правління – це організація верховної влади в державі, яка вказує на структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення, розподіл повноважень, принципи взаємодії з іншими органами влади, з політичними партіями, класами та іншими верствами населення. Основні форми правління держави:

1. Республіка – форма правління, при якій вища державна влада здійснюється колегіальним органом, що обирається населенням країни на певний строк. Республіки бувають:

· Парламентські – проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія).

· Президентські, де Президент обирається загальнонародним голосуванням, очолює уряд, але не може розпустити парламент. Обраний парламент тільки приймає закони, але має право накладати вето на президентські укази (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Росія).

· Президентсько–парламентські чи парламентсько–президентські (змішані) – присутні ознаки парламентської і президентської республіки (Україна, Франція).

2. Монархія(від гр. єдиновладдя) – вища державна влада, повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави (короля, царя, імператора), влада якого передається, як правило, по спадковості.

Види:

· Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, коли монарху належить необмежена влада (Російська імперія часів Петра I).

· Парламентська (або конституційна) монархія – влада монарха обмежена конституцією, за якою обирається парламент (Англія, Данія).

· Виборна монархія – глава держави одержує владу не престолонаслідуванням, а обирається не певний строк (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати).

· Теократична монархія – значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли релігійний лідер є одночасно главою держави (Катар, Оман, Бахрейн, Ватикан).

19.

20.Механізм держави,поняття,структура.

Механізм держави — це система нормативно визначених державних організацій, за посередництвом яких держава виконує покладені на неї завдання та реалізує функції.

Механізм держави характеризується наступними ознаками:

-цілісна ієрархічна система державних організацій, яка побудо­вана на засадах субординації та координації, забезпечується єдиними принципами організації, єдиними завданнями і ціля­ми їх діяльності;

-має чітку визначену структуру з певними зв'язками між її еле­ментами;

-має суворо визначений порядок створення, функціонування і ліквідації кожного з елементів системи;

-наявність чітко визначених повноважень у кожного елемента системи;

-пріоритет державних органів, які мають державновладні пов­новаження щодо державних підприємств і державних установ, які не є носіями державної влади.

Структура механізму держави складається з таких елементів:

1) державні органи — це вид державних організацій, які наділені чітко визначеними державновладними повноваженнями та не­обхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання конкретних завдань і функцій держави в певній сфері суспільних відносин;

2) державні підприємства — це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують завдання і функції держави у сфері матеріального виробництва. Вони створюються на основі держа­вної власності, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності і несуть самос­тійну майнову відповідальність. До них слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо;

3) державні установи — це вид державних організацій, які безпо­середньо реалізують завдання і функції держави у сфері немате­ріального виробництва (освіта, культура, виховання, наука, охо­рона здоров'я, соціальне забезпечення). Вони, як правило, не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету. До них слід віднести державні дошкільні дитячі уста­нови, школи, вищі навчальні заклади, лікарні, санаторії тощо.

21.Поняття права. Обєктивне і субєктивне право.

Право – це система загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених і охоронюваних державою правил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту певним суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин.

Ознаки:

1) загальнообов’язковість. На відміну від інших соціальних норм правові приписи адресовані всім учасникам правових відносин і є обов’язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають певну логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки суб’єкта, чітко формулюючи його права і обов’язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопов’язаних норм;

5) зв’язок з державою. Право пов’язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і справедливості.

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідного договору в масштабі суспільства.

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, але й наявні (суб’єктивні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об’єктивне право, у другому – про право суб’єктивне.

Об’єктивне право– це система всіх діючих в країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об’єктивне право – це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють в конкретній державі. Воно об’єктивним в тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. У цьому сенсі ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. У об’єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України існують галузі і інститути права.

Іноді поняття «об’єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють з поняттям «позитивне право». Категорія «об’єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу мету – показати, що право в широкому сенсі слова ділиться на волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб’єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьому сенсі обидві ці правові цілісності є об’єктивним явищем. Отже, поняття «об’єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право» і включає його.

Суб’єктивне право– це визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Відмінна риса суб’єктивного права в тому, що суб’єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отримання спеціальних повноважень і не будучи зобов’язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи, які суб’єктивні в тому сенсі, що пов’язані із суб’єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості. Використання суб’єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.