51. Центральний банк (цб). Нбу

Центральний банк – визначна ланка всієї банківської системи країни, за головною функціональною роллю- емісійний банк, тобто має монополію на випуск грошей.Форма організації ЦБ – переважно акціонерне товариство, націоналізоване. Правовий статус визначається зак-ми актами, де регламентуються відносини ЦБ з організаціями влади, їх повноваження, межі втручання держави в грошову політику, обсяг кредитування уряду, вибір і призначення керівників.

Функції ЦБ:

1. емісія грошей.

2. валютна(вал.тний центр).

3. банк банків.

4обслуговування держ бюджету.

5.регулювання грошово-кредитної сиситеми, а через неї і економіки.

НБУ утворено в 1991 р. зг з З-ном України “Про банки та банк. дія-ть”. Правовий статус визначен Конституцією України, де надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді. НБУ – особливий центральний орган держ. управління, основними функціями якого є забезпечення стабільності нац. гр. одиниці – гривні. НБУ забезпечує стабільність цінової та банк. с-ми. Структура: центральний апарат, територіальні управління в обл і Кримський автономн. Республіці, розрах палати, Банкнотно-монетн. двір, Держ. скарбниця, Центральне сховище гр., спеціальні під-ва, необхідні для дія-ті банку. Існує дворівнева с-ма управління ЦБ: 1) Рада НБУ (15 осіб, призначені Радою, 7- Президентом Укр на 7 років) . Вона розробляє основні засади гр-кредитн політики та контроль за ними, її методи та інструменти, дохід та витрати банку. 2) Правління НБУ – реалізація монетарної політики, організація дія-ті банку, склад формується Головою НБУ при затвердженні Ради НБУ. Голова визначається ВР на 5 років. Голова Ради обирається на 3 роки.

Функції НБУ:

1) емісійний центр – організація і регулювання гр. обігу, прогнозує його, зберігання гр. та інкасація. 1992 – гр. реформа укр. крб., емісія грн.

2) визначає дизайн, номінал, сис-му захисту, ознаки

3) забезпечує комбанки готівкою, розрах і кредитне обслуговування

4) банк банків – СЕП при міжбанк розрах.

5) банк. регулювання та нагляд через службу банк. нагляду у складі центрального апарату

6) кредитування та розрах-касове обслуговування уряду

7) платіжний агент уряду стосовно зовнішнього боргу

8) провідник монетарної політики – управління гр. обігом, забезпечування ек. та фін стабільності нац валюти. 1994 – НБУ встановив офіційну % ставку, розмір обов’язкового резервування. 1999 – скасування валютн. обмежень, отримання кредитів від МВФ.

Політика НБУ повинна бути направленою на: 1) внутрішня та зовнішня стабільність грн. 2) стійкість банк. с-ми 3) стимулювання кред-інвестиційної дія-ті комбанків.

52. Бреттон-Вудська валютна система

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Ця система формувалася історично, і метою її створення стало забезпечення розрахункових операцій між країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів. підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали «Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

- долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

- для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

- установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом.

- було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

- створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.

Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встановлювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 франків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка. Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коливань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати частину свого золотовалютного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (девальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ. Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно особливо з початку 1960-х pp. Центральні банки європейських країн усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на золото США за фіксованою ціною 35 дол. за тройську унцію. Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили »золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Великобританія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондонському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Механізм підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе зобов’язання не обмінювати свої доларові авуари на золото США. Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж. Кейнса, який запропонував у 1943 р. випуск міжнародних грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою. Проте операція з СДР не врятувала ситуацію, яка характеризувалась подальшим послабленням ключової для системи валюти — долара. І вже 3 серпня 1971 р. президент США Ніксон оголосив про заборону розміну доларів на золото США, а в грудні того самого року долар уперше за всі післявоєнні роки був девальвований. Країни — члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи. Офіційно перехід до плаваючих курсів було оголошено після міжнародної конференції з грошового обігу в березні 1973 р.