8) Криза та занепад рабовласницької системи виникнення протофеодальних відносин

Криза рабовласницької системи настала у II – III ст. н. е. та знай­шла прояв у сільському господарстві, де здійснювалося повернення від інтенсивних галузей до вирощування зернових культур, зростання пасовиськ.

Виникали нові форми експлуатації. Рабів наділяли самостійними гос­подарствами- пекулій.Вони господарювали самостійно і певну частину доходів віддавали господарю, платили оброк. Раб міг мати своїх рабів, надавати гроші у борг своєму господареві. За законодавством Римської імперії раба не можна було не тільки вбити чи зруйнувати його сім’ю, але й відібрати у нього пекулій.

Селяни брали в оренду ділянки землі у великих землевласників, таких селян-орендаторів називали колонами.

У надрах рабовласницького суспільства почали зароджуватися фео­дальні відносини, тому що і пекулій, і колонат вже були формами феодаль­них відносин. Рабовласницькі відносини гальмували розвиток продуктивних сил. Руйнування господарств селян і ремісників вело до посилення їх боротьби з великими рабовласниками. В народних повстаннях брали участь не тільки раби, але й вільні селяни та ремісники. Армія складалася з варварів із провінцій, тому Римська армія не могла вже протистояти варварським племенам. У 476 р. Римська імперія впала під їх натиском. Настала криза Римської імперії.У світовій історії 476 р. вважається кінцем Давнього світу та початком Середньовіччя у країнах європейської цивілізації.

9) Місце феодалізму в світовій історії та його періодизація. Основні риси феодального господарства.

У середині першого тисячоліття н. е. сталися кардинальні зміни в господарстві країн світу, суть яких полягала в появі нових економічних відносин, які в науковій літературі дістали назву феодальні, а суспільство – феодальне або аграрне (від слова феод – спадкове землеволодіння) в Західній Європі у середні віки. Становлення цих економічних відносин відбулося в різних країнах в різний час. Найраніше феодалізм виник в Індії (ІІ ст.), в Італії в ІІІ ст., Англії і Франції в V ст., в арабів, японців і східних слов’ян в VI ст., в Німеччині – в УІІ ст. Історики багато сперечались з приводу походження західноєвропейського феодалізму. Так звані романісти (Дюбо, Фюстель де Куланж) виводили феодалізм із римських начал, германісти (Ш. Монтеск’є, Г. Мауер, Г. Вайц, П. Рот, Дж. Кембл) – із відносин, які існували у варварів. Феодалізм у західноєвропейських країнах пройшов три етапи: 1.) V – X ст. – раннє середньовіччя, в якому сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези); 2.) XI – XV ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва; 3.) XVI – перша половина XVIII ст. – пізнє середньовіччя, в якому зароджується ринкове господарство, використовувалися енергія вітру і рік, вугілля і деревина, з’являються ознаки індустріальної цивілізації. Феодальне суспільство характеризується  такими ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феоду; монополія феодала на землю; суперечності між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням;натуральний характер господарства; переважання ручної праці; примітивність знарядь праці спричинили примітивність форм господарювання; рентна форма експлуатації феодально-залежного селянства наявність васально-сеньйоріальної системи; 10)Форми феодального землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.  Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V-ІХ ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції — Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.  У V — VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську — марку, в якій переважало індивідуальне сімейну господарство — основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність. Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод — приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. У VIII — IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714— 761 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів — бенефіціїв — за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.  Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI —^: XV ст. В XI — XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів — королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у період політичної роздробленості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.  З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний; а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву "комутації ренти". Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було вигідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селянського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.  У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції держава. 

11) Середньовічне місто. Комунальні революції.

В країнах Західної Європи найдавніші міста започаткували римляни біля стін великих замків, монастирів, на перехресті торгових шляхів, над великими річками, на узбережжі морів. З кінця ХІ ст. відроджуються античні міста – Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон і утворюються нові – Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург. Основними причинами цього процесу були:

– подальший ріст продуктивних сил;– відокремлення ремесла від сільського господарства;– руйнування натурально-господарських форм виробництва;– розвиток товарних відносин;– хрестові походи кінця ХІ ст. активізували західноєвропейську торгівлю, а отже і розквіт міст;– посилення феодального гноблення селян спричинило їх втечі і набуття там статусу вільних людей.

Спочатку середньовічні міста були  власністю феодалів. В ХІ – ХШ ст. у містах прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста дибилися незалежності та самоврядування. Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширеними ремеслами були текстильне, виплавка і обробка металів, виробництво зброї, гірнича справа, залізорудна, видобування солі.Ремесло мало цехову організацію – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Економічна роль середньовічного міста в тому, що розвиток ремесла в містах став важливою передумовою активізації торгівлі, яка мала велике значення для розвитку промислового виробництва в Європі.Розвиток товарно-грошових відносин сприяв виникненню мануфактурного виробництва, а це вже елементи капіталістичної організації виробництва.

12) Цеховий лад міського ремесла

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Внутрішні правила були спрямовані на підтримання економічної рівності серед членів цеху. Він був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста. Цех мав свою церкву, каплицю, будучи своєрідною релігійною організацією. Цехова організація була економічно раціональною в ХШ – ХV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Згодом цехи стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

13) внутрішня і зовнішня торгівля. грошовий обіг та фінанси середньовічних держав У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст. У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Банкіри об'єднувалися в асоціації, компанії, товариства.Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу.

14) розвиток феодальних відносин у київській русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

— смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

— закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

— рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

— челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

— холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися в II—III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г. Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.