47.Фактори, які впливають на зниження працездатності.

Існує декілька факторів, які впливають на зниження працездатності.

1. В кінці кожної роботи наступає втома. Втома це особ-ливий фізіологічний стан організму, який характеризується тимчасовим зниженням працездатності, відчуттям стомлення.

Це є своєрідна захисна реакція. В її основі лежить:

а: виснаження центральної і перифиричної НС (порушення динамічної рівноваги між процесами збудження та гальмування, дискоординація між руховим аналізатором та вегетативною НС);

б: виснаження енергоресурсів, порушення біопроцесів;

в: накопичення продуктів обміну-молочної кислоти, закисно-перекісних продуктів, виснаження ферментів, нервових медіаторів та кенінів.

При середньому ступені втомлення - почервоніння шкіри, задишка, пульс 140-160уд/хв., відчуття стомлення, бажання відпочити, неприємні відчуття в м’язах.

При важкому ступені втоми - аритмічне дихання ротом і носом, пульс <170уд/хв., відчуття важкої втоми, зниження працездатності, бажання лягти.

2. Під час четвертої стадії структурно-слідової реакції, яка називається «зношування». Втома наступає при нерегулярних тренуваннях, порушеннях режиму, при надмірних навантаженнях наступають розлади трофіки і регуляторних процесів . Може навіть розвинутись патологічний або передпатологічний стан.

3. Гостре та хронічне перенапруження

Втома наступає під впливом перед патологічних та патологічних станів. Ці стани дуже часто можуть розвинутися в організмі спортсмена при нераціональних заняттях спортом. Вони зумовлені гострим чи хронічним перенапруженням.

Ураження тих чи інших органів при гострому та хронічному фізичному перенапруженні, безсумнівно, пов’язане з уродженою або набутою патологією. Очевидно, що в першу чергу уражаються ті органи та системи, які є місцем найменшого опору, так би мовити, ахіллесовою п’ятою.

Гостре чи хронічне перенапруження частіше розвивається тоді, коли навантаження перевищує функціональні можливості спортсмена. У таку ситуацію потрапляють перш за все недостатньо треновані, проте подібний стан може виникнути й у добре тренованих спортсменів.

Це може статися після перенесених захворювань, особливо у випадках, коли не була проведена достатня медична реабілітація. Стійкість до фізичних наднавантажень знижують також нервове напруження, особливо під час змагань, порушення режиму харчування та сну, хронічні інфекції. Особливо небезпечні форсовані тренування тоді, коли спортсмен до них не підготовлений. Така ж ситуація може виникнути при недостатній акліматизації при переїздах в умовах високогір’я та різних часових поясів.

При різкому фізичному перенапруженні можуть виникати дистрофія (гостра) міокарда, гостра серцева недостатність і навіть інфаркт міокарда [4–6]. Іноді реєструються випадки смерті спортсменів під час змагань. Ураження органів дихання при різкому перенапруженні може виражатися в емфіземі легень, спонтанному пневмотораксі, гострій легенево-серцевій недостатності.

Протеїнурія, гематурія, циліндрурія можуть з’являтися у спортсменів і вважаються фізіологічними, якщо ці патологічні елементи зникають протягом 24–48 годин відпочинку після тяжких фізичних навантажень. В інших випадках необхідне детальне обстеження з метою виявлення патології нирок.

До гострого патологічного стану, що виникає внаслідок перенапруження, належить запаморочення з короткочасною чи частковою непритомністю. Виділяють два основні кардіоваскулярні механізми втрати свідомості у спортсменів: перший пов’язаний із зменшенням кількості крові, що викидається серцем; другий — із короткочасною зупинкою серця. В обох випадках порушується кровообіг головного мозку. Порушення оксигенації нервової тканини призводить у першу чергу до непритомності або затьмарення свідомості.

Короткочасна непритомність може виникнути у спортсменів при раптовій зупинці після інтенсивного бігу, їзди на велосипеді, бігу на ковзанах чи лижах тощо. Розвивається так званий гравітаційний шок. До цього призводять недостатня тренованість, переохолодження або перегрівання, виражена перевтома, недостатня реабілітація після перенесених захворювань. більшість учених пов’язують гравітаційний шок із різким зменшенням венозного повернення крові до серця, наслідками чого є зменшення серцевого викиду й розвиток кисневого голодування головного мозку.

Зменшення венозного повернення пов’язане з раптовим припиненням роботи м’язового насоса. При фізичному навантаженні повертання крові з капілярів до серця забезпечується не тільки присмоктувальною дією дихальних рухів, але й витискаючою дією м’язів, що скорочуються. Кожне м’язове скорочення здійснює тиск на кров, що міститься в капілярах та венах.

Але венозні клапани перешкоджають відцентровому руху крові, і вона під час м’язового скорочення рухається доцентрово — до серця. Тому вплив м’язових скорочень на переміщення крові від периферії до серця визначається умовно як м’язовий насос. Вимкнення його при раптовому припиненні фізичного навантаження зменшує венозне повернення крові до серця, оскільки механізм присмоктувальної дії дихальних рухів у цих умовах виявляється недостатнім. Тому для профілактики гравітаційного шоку необхідно продовжувати рухатися після фінішу ще 2–3 хвилини з помірною інтенсивністю.

Проте коли гравітаційний шок усе ж розвивається, у спортсмена з’являється різка блідість шкіри, йому треба надати горизонтальне положення з трохи піднятими ногами. Частіше за все цього буває достатньо для відновлення свідомості. Але якщо хворий у найближчі 40–60 секунд не отямиться, необхідно терміново поміряти артеріальний тиск, що часто виявляється різко зниженим, і ввести йому центральні аналептики або серцеві засоби парентерально.