І. Патрологія як наука

1. Визначення Патрології. Поняття терміна «отець»

Серед різних визначень, що таке Патрологія, подаємо визначення одного із найвідоміших патрологів сучасності J. Quasten: «Патрологія – це частина історії християнської літератури, що відноситься до авторів християнської давнини, котрі займалися богословією». У визначенні не вживаваєься термін «Отці Церкви», котрий однак в самому грецькому слові πατρολογια – «слово про Отців» . Щоби пізнати це прослідкуємо значення цього поняття. Термін «патрологія» було вперше вжито протестантським богословом Йоганесом Ґергардом (+1637). Назва вказує на сам предмет вивчення – життя, твори і навчання Отців Церкви.

Слово «отець» є поширене і загальновідоме. Вживається перш за все для означення тієї особи, що передає життя, є головою сім’ї, учителем, наставником. В греко-римському середовищі рater familias є священик домашнього культу. В старозавітній ментальності батьки є представниками Бога, а патріархи і пророки є «отцями», як символи благодаті причасності Богові (Сир. 44-50; Лк. 1,5), - їм належиться послух та пошана.

Слово «отець» у християн починає прийматися в христологічному значенні. Отець – це той, що через проповідь та Хрещення народжує до нового життя у Христі (1 Кор. 4, 14-15; Гал. 4, 19; Еф. 3, 14-15; 1 Тим. 1, 2). Тому у первісній Церкві титул «отець» надається тільки єпископам, адже тільки єпископи є автентичними свідками і гарантами повноти віри. Через безперервний зв’язок із Апостолами та із всією Церквою єпископи запевнюють послідовність та правовірність церковного навчання. Єпископи є тими особами в Церкві, з котрими можна розв’язати будь-який сумнів у вірі. Це не означає, що єпископи є автоматично безпомилковими у всіх випадках, - вони мають бути в згоді із істинами Святого Письма та regulа fidei католицької Церкви. Починаючи із ІV ст. словом «отець» називають священиків (св. Ієронім), дияконів (св. Єфрем Сирійський), відомих монахів-подвижників (св. Антоній Великий, св. Теодосій Великий та ін.)⁴.

На Нікейському соборі (325) єпископи, що відзначилися своєю вірою, отримують офіційний титул «Отець Церкви» або «Святий Отець». Як говорить Л. Падовезе, «відтоді авторитет Отців соборів та окремих єпископів, наділених богословським авторитетом, стане постійною точкою відліку. Чи якесь навчання є правовірним, чи єретичним, визначатимуть шляхом його порівняння із з ученням Отців»⁵. Для збереження передання і його послідовного розвитку потрібно покликатися не на власні висновки, а на авторитет і думку «Старших». Посилання на Отців у сфері віри та навчання є принциповим. Як наслідок, перший перелік Святих Отців знаходимо у св. Василія Великого («Про Святого Духа», 29). Св. Августин починає вживати цей термін починаючи із 412 в полеміці проти пелагіян, а св. Кирило Олександрійський вимагає від Несторія argumentum patristicum.

Кого і за якими критеріями можна вважати Святим Отцем, виразно наводиться в латинських джерелах (Вінкентій із Лерина +450), а це є:

1. Апостольська наука – це є основна ознака у визначенні істинності того чи іншого церковного письменника. Треба пам’ятати, що Церква із самих своїх початків визначала себе саме як апостольська, а не як святоотцівська. Святим Отцем являється той, хто вірно і бездоганно викладає для своїх сучасників апостольську віру. Така людина ясно бачить духовні і богословські проблеми свого часу, готова їх розв’язувати, протистояти помилкам і єресям. Під цим оглядом чітке «юридичне» визначення догматів Церкви до кінця є неможливим, бо вся Церква і все її передання є критерієм. Відсутність чіткої систематизації та неможливість викладу єдиного «кодексу» догматів Церкви справляє велику незручність для людей, котрі люблять, щоби ними керували, вказували, як їм діяти, як думати. Ідеться не про норми і канони, а про дух апостольський, свобідний від зовнішніх рамок, зажди живий та актуальний. Підтвердженням цього може служити той факт, що маємо деяких Отців Церкви, які мали хибні богословські погляди (напр. Святий Отець наш Григорій Ниський - у вченні про апокатастасіс, св. Юстин-мученик – у навчанні про хіліязм). Але ці погляди, які виявилися чисто людськими недомаганнями, не змогли затемнити Духа Святого, котрий спочивав на цих Отцях, та поповнював те, що їм недоставало. Зрештою, подібні погляди допускалися Святими Отцями як припущення, на рівні приватної думки.

2. Святість життя – тут потрібно не випускати з уваги умовності цього критерію, бо святість не передбачає абсолютної безгрішності та духовної бездоганності. Абсолютно святим і безгрішним є тільки Господь Бог. Святість є особлива благодать Духа Святого, що часто отримується як незаслужений дар. Наприклад, св. Кирило Олександрійський був і є часто критикований за свою неадекватну поведінку, що не применшує його святості, як його бачить католицька Церква. Якщо відноситися до Святих Отців як до чогось найавторитетнішого і безумовно прийнятого, то це не означає, що потрібно сліпо реалізовувати все те, що є ними сказано. Треба віднаходити внутрішній зміст писань святих Отців, вишукувати те, що Дух Святий у конкретній ситуації подає через слово Отців.

3. Визнання Церквою правовірності та святості є необхідним. Проте бездоганно чітких правил святості і правовірності немає. Половина середньовічних патріархів і єпископів зараховані до лику святих, хоч їх репутація за деякими сьогоднішніми нормами може виглядати сумнівною. Це означає, що тільки Церква своєю інтуїцією вміє остаточно відчути логіку і критерії святості та правовірності кожного «кандидата». Святі Отці жили в особливих собі історично-культурних умовах. Їх поступування та дії були пов’язані із ментальністю їх часів. Щоби правильно зрозуміти Святих Отців, правильно сприйняти те, що вони говорили, потрібно вивчати історію, а за її допомогою відчути хід та логіку думки Святих Отців, дізнатися, чому вони тоді говорили саме так, а не інакше. З огляду на єресь та гріховність потрібно ще раз підкреслити, що в нашому упалому світі повної свободи від помилок немає, і в певному значенні помилятися є «нормальним» і для богослова. Єресі і помилки можна віднайти у любого Святого Отця. Не можна допускати такого поняття, як абсолютний єретик, бо таким остаточно є лише диявол. Тому у Патрологію входять такі церковні письменники, що були колись відкинені і засуджені Церквою як єретики (напр. Оріген, Тертуліян та ін.). В їх навчанні можна віднайти багато глибоких і важливих думок. Тільки віра Церкви, як спільноти віруючих возз’єднаних єдиним Духом, може «розпізнати» та провести делікатну грань між єрессю та істиною, забезпечити постійне передання християнської думки в просторі і часі. Тому у критерії про визнання та апробату того чи іншого Святого Отця ідеться не про рішення офіційної Церкви, а про народ Божий, котрий, будучи просякнутий Духом Христовим, може зауважувати тонку і постійну лінію цілісного та живого апостольського передання. Це «відчуття» посилюється при безпосередньому і особистому вивченню творів Святих Отців.

4. Старовинність – критерій введений в католицьких патрологіях, що обмежуються до Святих Отців лиш із першого тисячоліття: на Сході – до Івана Дамаскина (+750), а на Заході – до Ісидора із Севільї (+636). Отці Церкви, які виходять поза ці періоди названо тут «Вчителі Церкви».

Папа Боніфатій VІІІ в 1295 виділив найвідоміших чотирьох Отців на Заході, назвавши їх також «Вчителі Церкви». В 1568 Папа Пій V тим самим титулом наділив інших чотирьох Отців із Сходу. Із часом було наділено титул «вчитель» Церкви іншим Отцям на Сході і на Заході і їх названо «малі Вчителі». Великі вчителі Східної Церкви: 1. Св. Атанасій Великий (+373), 2. Св. Василій Великий (+379), 3. Св. Григорій Богослов (+390), 4. Св. Іван Золотоустий (+407). Великі вчителі Західної Церкви: 1. Св. Амвросій Медіолянський (+397), 2. Св. Августин Гіпонський (+430), 3. Св. Ієронім (+≈419/420), 4. Св. Григорій Великий (+604). Малі вчителі Східної Церкви: 1. Св. Єфрем Сирійський (+373), 2. Св. Кирило Єрусалимський (+387), 3. Св. Кирило Олександрійський (+444), 4. Св. Іван Дамаскин (+≈750). Малі вчителі Західної Церкви: 1. Св. Іларій з Пуатьє (+≈367/368), 2. Св. Петро Хризолог (+450), 3. Св. Папа Лев І Великий (+461), 4. Св. Ісидор із Сивіллі (+636).