4. Поділ Патрології

Умовно Патрологія поділяється на три періоди або доби:

1. Донікейська доба - від початків християнства до Нікейського Собору. В Цій добі найвідомішими є такі групи письменників чи види літератури: апостольські учні, апокрифи, апологети, полемісти, писання про мучеників.

2. Розквітна доба - від 325 до Папи Лева І Великого (+461). Цей період також називають «золотий вік патристичної літератури».

3. Доба сумерків - від 461 до Івана Дамаскина (+750) на Сході та Ісидора із Сивіллі (+636) на Заході.

5. Мови Отців

В день П’ятидесятниці було розв’язано виключність святості виключно єврейської мови. Мови в ранній Церкві мали бути на службі проповідування єдиного Євангелія. Через найбільшу поширеність в імперії грецька мова стає першою і найважнішою мовою у Церкві. Практично весь Новий Завіт є складений на грецькій мові. Отці здебільшого писали на койне. Щоправда грекомовна Церква дещо опускає з уваги позаполісне населення, що розмовляло на власних мовах і діалектах. Тому секти походили із сільського негрекомовного простолюддя.

Починаючи з III ст. на Заході входить латинська мова. Останнім, хто пише грецькою на Заході є Іполит Римський (перша половина ІІІ ст.). Амвросій Медіолянський під кінець V ст. говорить, що він нічого не знає по-грецьки. Молода латинська мова, що була мовою римського права, не стала такою багатою на терміни, як мова грецьких філософів та поетів. Тому і в Церкві латинська мова не виявляє себе надто придатною для розвитку богослов’ї. Більшість богословських спорів, єресей мають тому місце на грецькому Сході. Церква латинська зацікавлюється питаннями більш практичними, особливо щодо сакраментальної дисципліни (хрещення єретиків для Кипріяна, відношення до ляпсів, святість та гріх у Церкві для Новація на та донатистів).

Дуже важливою мовою була арамейська (в Палестині).

Вірменська мова входить у вжиток із половини IV ст. із приходом до влади Партів. Парти запроваджують переклад більшості Отців Церкви та церковних письменників. В силу історичних обставин оригінальні тексти були втрачені і саме вірменські залишилися єдиним перекладом (напр. твори Іринея Ліонського).

Коптійська мова в Єгипті є древньою мовою. Св. Атанасій Великий пише на коптійській.

Пізніше входять сирійська, грузинська (переклади). Появилася і церковнослов’янська; вона не святоотцівська, а мова перекладів з латині.

Іі. Переказ патристичних тектів7

1. Зародження первинних християнських текстів

Звернемо спочатку увагу на те, яким було первинне християнське середовище. Про внутрішній суспільний склад первісної християнської спільноти говорить Апостол Павло у 1 Кор. 1, 26: «не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних». Така характеристика була конкретним відображенням структури раннього християнського середовища. Перші спільноти були засновані і ведені людьми, що не сиділи в бібліотеках, та визначалися науковими ступенями, вони також не посідали жодного визначного політично-економічного становища в суспільстві. Очевидно, що серед християнського простолюддя книга могла з’являлися рідко.

Назагал, у давнині існували дві форми книги – сувій та кодекс. Матеріалом для сувою служив папірус, що виготовлявся із із серцевини болотяної рослини, яку розрізали на смуги, з яких формували листки у вигляді сіткового переплетення. З’єднання цих листків утворювало сувій у формі циліндра довжиною близько 290 см. У цісарський період більш популярним був кодекс – це є чотири подвійні карти із пергаменту, прикріплені до спільного корінця. Пергамент, який спочатку називали «мембраною», виготовляли з овечої козячої або телячої шкіри.

Папір, як відносно рідкісний і коштовний матеріал, був доступний для небагатьох, і тому був зарезервований для освіченої заможної еліти. Порівняно із сувоєм кодекс був чимось подібним до дешевого записника, який використовували для коротеньких нотаток і зауважень. Тому християни почали вживати вживали кодекс через його низьку ціну, більшу доступність та практичність в легкість віднаходження текстів. Для релігії Слова форма кодексу більш відповідала для літургійних церемоній, книги-кодекси виставляли для пошанування Церквою як слово в котрому містилося саме Слово – Христос. Кодекс став свого роду протиставленням до єврейського сувою, висловом певного антагонізму християнства до всього, що є юдейське. В кодексі можна було помістити довші тексти ніж у сувої, матеріал був стійкіший до зовнішніх руйнівних впливів. Подібний утилітарний характер кодексу в порівнянні із сувоєм приносить християнським письменам швидке поширення і успіх, незважаючи на те, що аж до кінця ІІІ ст. кодекси зберегли свій характер книг другого сорту, як книги призначені для середніх і нижніх верств.