Лекція 2 «Історичний розвиток психології управління»

1. Розвиток психології управління в філософсько-соціологічних науках.

Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об’єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з’явилися ще в країнах давнього сходу, античності у працях Конфуція, Мен-Цзи, Платона, Арістотеля, Поліція, Цицерона та інших філософів того часу.

Розроблення ідей психології управління в надрах філософії

Великий китайський філософ Конфуцій (551-479 р до н. е.) розв’язання проблеми управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правителя, який має служити своєму народові й правити за допомогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі – виявити покірність і повагу до свого правителя.

Співвітчизник Конфуція, філософ Мен-Цзи (371-289 р. до н. е.) у своєму вченні про управління підкреслював, що найважливішим чинником будь-якої держави є народ, а не вчитель. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка за його переконанням, переважно позитивна, добра.

Осмислити систему управління намагалися деякі античні мислителі Платон (428-347 р. до н.е.) і Арістотель (384-322 р. до н. е.). У працях Платона «Держава», «Закони» представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління вважався найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші і найдостойніші люди в державі.

За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією частини душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній (пристрасній) – розряд воїні, жаданій частині душі – розряд ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів.

Грецький історик і політичний діяч Полібій ( прибл. 200 - прибл. 120 р.

до н. е.) вважав, що спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаєминах. За Полібієм, державні форми змінюються внаслідок падіння звичаїв і зміни представників влади. Позитивні форми влади спрямовані на розвиток суспільства, негативні – сприяють пануванню сили неорганізованого натовпу, спричиняють руйнацію встановлених відносин.

Відомий римський державний дія, оратор і мислитель Цицерон ( 106 р.

до н. е. – 43 р. до н. е.), був переконаний, що держава є здобутком народу. Надзвичайно цінна для психології управління його думка про народ як об’єднання пов’язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів осіб, тому держава – не лише вияв загальних інтересів людей, а одночасно їх правова спільність.

В епоху відродження людина з її потребами, інтересами і запитами була проголошена вищою цінністю на землі. Гуманізм XV-XVI ст. сприяв формування нового погляду на людину, особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотворення і управління.

Італійський суспільний діяч, мислитель Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527 р.) став одним із перших теоретиків буржуазних, капіталістичних суспільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є пригний егоїзм. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід будувати на знанні і вивченні людської природи, на заснованих на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданих. Авторитарного типу керівництва, основа якого становить концепція Макіавеллізму, у багатьох державах дотримується й нині.

Відомий британський філософ Френціс Бекон (1561 -1629 р.)був переконаний, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом. Він обстоював сильне централізоване управління, здатне забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу.

Основа філософських поглядів Вольтера ( 1694-1778 р.) на соціально-управлінські процеси в державі становить концепція «просвіченого правління», тобто союзу філософів і управителя, за якого перші повинні дбати про справедливі закони, а другі – впроваджувати їх у практику співжиття.

Жан Жак Руссо (1712-1778 р.) захищав свободу і рівність, проголошував ідеальною формою управління демократичної державою.

Соціально-політичні погляди основоположника німецької класичної філософії Еммануїла Канта (1724-1804 р.) тяжів до принципів республіканського типів управління.

У поглядах Георга-Вільгельма –Фрідріха Гегеля (1770-1831 р.) на державу та управлінські процеси в ній важливою є думка про наявність зворотного зв’язку в управлінні, тобто про те, що управління має здійснюватися не лише зверху із центру, а також із низу.

Карл Маркс (1818-1883 р.) вважав, що особа в суспільстві відіграє прогресивну роль за умови реалізації життєвих потреб народу. Пріоритетними за Марксом, є не вузько класові, а загальнолюдські інтереси.

В. Ленін (1870-1924 р.) наголошував на ролі суб’єктивного чинника в оновленні суспільства, який повинен компенсувати недостатність для цього матеріальних умов. У реалізації державного будівництва, у зміцненні суспільства потрібно спиратися на думку і творчість мас.

М. Ломоносов ( 1711-1764 р.) прославляв у своїй творчості державний устрій Петра 1, вказував на порядні стосунки з підданими чиї вади потрібно виправляти навчанням, терплячістю і працею.

Російський державний і громадський діяч, поет Денис Фонвізін (1744-1792 р.) був переконаний у тому, що тільки освічене правління дасть реальну можливість здійснити необхідні реформи.

Проблеми державотворення, управління державою, ролі людини в її розбудові завжди привертали увагу українських мислителів.

Сформована Д. Галицьким (1200-1264 р.) модель державного управління в Галицько-Волинському князівстві за своїми параметрами не поступалася кращим європейським взірцям.

На думку Г. Сковороди (1722-1794 р.) шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю, він палко відстоював рівність між людьми незалежно від соціального становища.

Українські філософи в епоху просвітництва вирішальними чинником державно-управлінських відносин вважали закони, метою яких є загальне благо, а суспільний ідеал вбачали у здійснені ідеї свободи, рівності й права на власність.

Т. Шевченко (1814-1861 р) розумів державу та її устрій не як абстрактне поняття, а як такий суспільний лад, за якого добро переможе зло, люди стануть вільними, і між ними запанують гуманні відносини.

Відомий учений, історик, політичний діяч М. Грушевський (1866-1934 р) вважав, що суспільно-політичний прогрес однаково зумовлюють біологічні, економічні та психічні чинники. Його погляди на державу та форми правління в ній органічно поєднанні з проблемою народу і героя в історії. М. Грушевський обґрунтував ідею демократичної держави як форми правління, що забезпечує свободу особи як складової частини маси. При цьому на перший план ставив народ, а не особу.

Розроблення проблем психології управління в межах соціології

Виокремлення соціології в окрему у самостійну науку в середині ХІХ ст. сприяло появі в ній психологічних шкіл.

Один із основоположників концепції «психологія натовпу», французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841-1931 р) стверджував вплив расових чинників на розвиток цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуальної творчої еліти. Він виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтиснення її від участі в історичному процесі , оскільки, на його думку , це могло призвести до загибелі цивілізації.

Розвиток концепції масового суспільства продовжив представник психологічного напряму в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард ( 1843-1904 р.). Досліджуючи у своїй основній праці «Закони наслідування» індивіда та його роль у суспільстві, він підкреслив, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів, основу якої становить асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей.

Науковий інтерес американського соціолого Чарльза-Хортена Кулі

(1864-1929 р.) був прикутий до соціально-психологічних механізмів, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством. Суспільство він вважав психологічним організмом, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. На його думку , взаємодія зумовлена психічною природою людини, а суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємного оцінювання людини людиною.

Російський соціолого Микола Караєв (180-1931 р) у своїх дослідженнях поєднував теоретичну соціологію з філософією і психологією, зокрема соціальною психологією. Психології він надавав важливого значення у поясненні суспільних явищ, котрі, на його думку, мають психологічну основу, оскільки вони є продуктом діяльності людей. У суспільному житті одну з головних ролей відводив інтелектуальному , емоційному та вольовому аспектам духовного світу людини, а суспільство тлумачив як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.

Значний внесок у пошук способів ефективного управління організаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 р). Досліджуючи проблеми організації, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважаючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дії працівників гарантує передбачуване виконання завдань.

Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організації. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов’язковими для всіх співробітників.

А щоб організація не залежала від конкретних людей, встановлені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням.

2. Формування психологічних знань з психології управління в теорії управління.

Виникнення психології управління як самостійної галузі знань тісно пов’язане з формуванням , розвитком управління загалом , яке , як відомо , існує багато тисяч років , оскільки співжиття і спільна діяльність вимагали відповідної їх організації .

Загальний розвиток управління відбувся у кілька етапів , особливості яких зумовлені станом розвитку економічної , політичної сфер суспільства , способом впливу на їх функціонування . До них належать :

1. Традиційний етап . Він тривав з давніх часів до ХVІ – ХVІІ ст., коли після промислової революції почали створювати великі підприємства. Для нього характерні слаборозвинуті форми політичного , економічного устрою і способу впливу на них .

2. Перехідний етап. Охоплює період формування ринкових відносин , розвитку промисловості , будівництва торгових і транспортних підприємств. Його характеризують впорядкування виробничих організацій , розвиток і використання процедур досягнення цілей , обґрунтування виробничих процесів і операцій , зосередження уваги на виробничих операціях , управління запасами , підвищенні ефективності і контроль над витратами.

3. Науковий етап . Початком його вважають 1886 рік , коли відбулися збори Американського товариства інженерів-механіків , на яких виступив президент однієї з компаній Генрі Таун з доповіддю «Інженер у ролі економіста» . У ній проблеми управління трудовим процесами було проголошено таким самим мистецтвом , як технічне конструювання .

З цього часу почався активний розвиток теорії і практики управління , формування різноманітних наукових шкіл цій галузі знання.

Основні школи наукового управління :

1. Класична школа наукового управління. Основоположник Фредерік Вінслоу Тейлор . На його думку , об’єктом управління повинна бути максимальна гарантія розквіту добробуту роботодавця , поєднана з максимальним достатком кожного найманого робітника . цього можна досягти завдяки контролю за процесом праці , який базується на таких принципах :

• використання наукових методів , відмова від застарілих «правил для новачків» ;

• жорсткий добір працівників , наділених необхідними для певної роботи фізичними якостями і розумовими здібностями ;

• підготовка, навчання , розвиток здібностей робітника , необхідних для точного виконання встановлених процедур ;

• використання фінансових стимулів з метою гарантувати виконання роботи відповідно до розпорядження ;

• покладання відповідальності з планування й організацію роботи на керівника , а не на робітника .

Аналізуючи внесок школи наукового управління в систему управління , сучасні дослідники виокремлюють такі її ключові позиції :

• підвищення ефективності та продуктивності праці на підприємствах ;

• запровадження наукового аналізу на робочому місці ;

• створення системи норм , яка б об’єднала робочі вимоги та виконання ;

• поступове започаткування кооперації між менеджментом і робітниками ;

• перетворення функціонального майстра на «спеціаліста-управління».

2. Школа адміністративного менеджменту. В її основі – розроблення більш загальних принципів організації праці та управління . Основні з них :

• розподілу праці ;

• дисципліни ;

• повноваження і відповідальність ;

• єдиноначальності ;

• єдність напряму та плану роботи для всіх ;

• підпорядкування особистих інтересів загальним ;

• винагороди ;

• справедливості ;

• централізації ;

• ієрархії ;

• порядку ;

• тривалості перебування персоналу на посаді , стабільності складу персоналу;

• ініціативи ;

• корпоративного духу .

3. Концепція «фізіологічного оптимуму». Основоположник - російський вчений Осип Єрманський . Він поставив в центр своїх досліджень зв’язок управління з психологією , особливо важливим вважав такі чинники , як пошук управлінських та виробничих структур , що гарантували б нормальну роботу людей без перевантаження , стресових станів , запобігали недовантаженню , недовикористанню психофізіологічного , інтелектуального , професійного потенціалу працівників з метою забезпечення росту продуктивності праці.

Психологічні аспекти наукового управління знайшли своє відображення в діяльності відомого російського теоретика і практика менеджменту Олексія Гастаєва ( 1882-1941 ) . Головні положення його теорії :

1. Теорії управління мають ґрунтуватися на об’єктивному аналізі теоретичних досягнень і практичного досвіду управління провідних промислово розвинутих країнах світу.

2. Концепція наукового управління повинна мати широкий вихід на інші галузі знання , комплексно охоплювати техніку , технологію , біологію, психофізіологію , економіку , історію , педагогіку.

3. Специфіка наукового управління полягає у дослідницькому аспекті , у відмові від емпіричного підходу до управління і пропаганді системи раціональних методів .

4. Важливими є принципи поглиблення розподілу праці і посилення організаторської ролі нижчого і середнього адміністративно-технічного персоналу , запровадження інструктажу і різних організаційних прийомів .

5. Основними є ідеї соціалізації трудового процесу , вирішальної ролі людського чинника у виробництві.

6. В організації наукового управління до робітника необхідно ставитися не лише як до об’єкта вивчення , а як до творчого суб’єкта з власними психофізіологічними можливостями й індивідуальними здібностями , що змінюються .

7. Умілий керівник володіє організаторськими здібностями , тактом , привабливістю , вмінням запалювати людей конкретною справою , винахідливістю , ентузіазмом . комунікабельністю.

4. Концепція людських відносин. Сформувалася вона у 20-30 роки ХХ ст.. Основні положення цього напряму зводяться до виявлення ролі відносин у малих неформальних групах та утвердження необхідності виявляти , використовувати у практиці управління соціально-психологічні особливості групи.

3. Становлення і розвиток вітчизняної психології управління

У становленні і розвитку вітчизняної психології управління виокремлюють такі етапи (Л. Карамушка, Л. Орбан-Лембрик):

• зародження і розвиток психології праці і психології управління (20-30 рр. ХХст. ) ;

• стагнація психології праці і психології управління

( друга пол. 30 -50 рр. ХХ ст. );

• відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації ( друга пол.. 50- кін. 90 рр.

ХХ ст. );

• розвиток сучасної вітчизняної психології управління на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України.