59. Загальна характеристика основих ідеологічних течій

ЛІБЕРАЛІЗМ – (лат. libezalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.  Лібералізм як одна з найбільш поширених у світі ідейних і соціально-політичних течій сформувався ще в ХVІІІ ст. У другій половині ХІХ ст. він окреслився в самостійний напрям, який з появою ліберальних партій набув особливого розвитку і значення.

КОНСЕРВАТИЗМ – (лат. consezvaze – зберігати, охороняти), політична доктрина, яка зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження “золотої середини” між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.

СОЦІАЛІЗМ – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму – суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями, кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона визначає цього як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а формування капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

про суспільство, які набувають стійкого характеру.

60) Поняття, структура політичної культури

Політична культура – це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній. Політична культура втілює комплекс специфічних для політики засобів регуляції детермінації діяльності. Політична культура у вузькому значенні слова – це лише система політичного досвіду, знань, установок, поглядів, стереотипів, концепцій, зразків поведінки і функціонування політичних суб’єктів; зрілість і компетентність громадян в оцінці політичних явищ; форма політичної етики, поведінки, вчинків і дій людей.

Політична культура має складну, багаторівневу структуру, яка складається з таких основних змістових блоків: 1) політичні знання та політичні уявлення; 2) політична свідомість; 3) політична поведінка й політичні дії (участь у політичному житті, політична діяльність); 4) функціонування політичних інститутів (культури електорального процесу, культури сприйняття та реалізації політичних рішень, культури врегулювання політичних конфліктів). У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, реалізацію яких можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань в адекватні їм практичні політичні дії

61) Рівні політичної культури: загальний (культура суспільства), груповий, індивідуальний.

Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох поколінь.( головні риси політичної культури США включають у себе індивідуалізм, розрахунок на власні сили, уявлення про демократію як рівність можливостей, розуміння свободи як відсутність зовнішнього примусу, в тому числі і від уряду, захист ідей свободи. Захист не землі – а свободи). У політичній культурі України домінує ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні світу, пошук "правди". 

Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.

Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання. Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Воно відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність. Масова свідомість вельми динамічно. Воно випробовує на собі дію безлічі чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що ін.

62) Типи політичної культури: фрагментарна й інтегрована, тоталітарна, авторитарна і демократична культура.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.

Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу (від лат. сonsensus – згода, одностайність) з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн.

В тоталітарній культурі домінують такі ознаки: дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги; відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя; заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів; сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми; домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний або расовий рай; фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.

Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.

Характерні ознаки демократичної культури: толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору; схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів; згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.

63) Функції політичної культури

Політична культура виконує певні соціальні функції:

Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

64) Базові типи політичної культури за Г. Алмондом та С. Верба: патріархальний, підданства, активістський.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:

патріархальна  Підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;Цей тип політичної культури характеризується повним відривом населення від політичної системи, відсутністю знань про неї. У таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори (вожді, шамани й ін.) реалізують одночасно і політичні, і економічні, і релігійні функції. Крім того, ніяк не відділяються одне від одного політичні, економічні та релігійні орієнтації населення. Переважає територіальна та соціально-культурна ідентифікація: людина ідентифікує себе, у першу чергу, як частина локального співтовариства (роду, села тощо).

підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї; Цьому типу політичної культури притаманне пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей. Здебільшого у людей переважає свого роду споживацько-патерналістське ставлення до політичної системи: члени співтовариства або очікують благ, або бояться покарання. Такий тип політичної культури можна зустріти в суспільствах, де відсутнє чітке виділення вхідних каналів політичної системи, а індивіди не розглядають себе в якості політичних акторов.

активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.Заснована на досить високій політичній грамотності громадян і їх переконаності у здатності вплинути на процес прийняття політичних рішень за допомогою власної участі. Такі суспільства характеризуються високим ступенем функціональної диференціації: різні сфери громадського життя відносно автономні, а підсистеми досить розвинені та розгалужені (зокрема  політична підсистема).

65)моделі політичної культури

Основні моделі політичної культури – тоталітарно-авторитарна і ліберально-демократична.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури характеризується пріоритетністю колективістських якостей громадянина над його індивідуальними якостями. Цій моделі властиві наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються централізовано, державою. Відповідно до них державні інтереси важливіші, ніж інтереси окремих людей, соціальних груп. До основних цінностей відносяться:порядок, лояльність, політична довіра, підтримка державної політики, єдина ідеологія, політична єдність;

- політичне інформування суспільства дозоване й одноканальне, монопольно регулюється владою. Активно практикується політична цензура;

- політична мова стандартизована й убога, їй властива категоричність, а нерідко й обмеженість, шаблонність. Відповідна символіка маловаріантна, одноманітна і рідко оновлювана;

- політична культура суспільства формується "зверху” на безальтернативній основі;

- рівень політичної культури більшої частини суспільства невисокий. Політико-культурний прогрес мало динамічний.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури відрізняється "самоізольованістю” від зовнішнього світу, "замкнутістю” політико-культурного простору. У межах цього простору домінує насильство, у тому числі і пряме.

У випадку контактування із зовнішнім середовищем дана модель політичної культури характеризується низьким рівнем сприйняття і толерантності (терпимості), а також жорстокістю з елементами агресивності.

Але в той же час усередині цієї моделі тоталітарні й авторитарні сфери не бувають пропорційні. Переважають або тоталітарні тенденції, або авторитарні. У першому випадку наведені вище характеристики присутні цілком. В другому випадку у політичній культурі відповідного суспільства можуть бути присутні окремі ліберально-демократичні елементи.

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується орієнтацією на забезпечення політичних прав і свобод громадянина, регламентацією життєдіяльності суспільства винятково через правове регулювання.

Цій моделі притаманні наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються децентралізовано (багатоканально), з різноманітних джерел. Відповідно до них рівень пріоритетності державних інтересів залежить від ступеня їхнього збігу з інтересами суспільства, його соціальних груп, громадян.

Основні цінності: права людини, воля, плюралізм (тобто різноманіття) в ідеології, політиці, економіці, демократія, правопорядок, недоторканність приватного життя і приватної власності, пріоритетність суспільної думки, цивільне суспільство, екологія тощо;

- політичне інформування суспільства багатоканальне й альтернативне. Пряма політична цензура мінімальна, застосовується в основному до інформації радикальної, екстремістської спрямованості;

- існує свобода слова і друку, однак рівень цієї волі різний. Він залежить від фінансових можливостей джерел політичної інформації, їхнього доступу до засобів масової комунікації (насамперед до телебачення), а також від розміру аудиторії і тиражу видань;

- політична мова різноманітна і нестандартна, безупинно удосконалюється і збагачується. Політична символіка багатоваріантна, розвивається в режимі модернізації;

- політична поведінка різноманітна;

- політична культура суспільства знаходиться на досить високому рівні, їй притаманний політико-культурний прогрес, що підкріплюється техніко-технологічним прогресом.

Названі обставини в сукупності забезпечують високодинамічне й активне політичне життя суспільства. Політична стабільність при цьому підтримується оперативним політичним реформуванням, політичним корегуванням.

Ліберально-демократична модель політичної культури відрізняється "відкритістю” перед зовнішнім політико-культурним простором. Ця модель має здатність до розширення сфери свого впливу. У її межах домінує непряме політичне насильство.

У ряді ситуаційних випадків (зовнішня загроза, політична або соціально-економічна криза і т.п.) у межах ліберально-демократичної моделі політичної культури можуть виникати прецеденти авторитаризму у вигляді розширення державного втручання в життєдіяльність суспільства, обмеження політичних прав і свобод громадян, жорсткості політичної цензури і т.п.

66) Генеза та еволюція поняття «геополітика»: науковий напрям та елемент політичної практики.

Стародавні мислителі нерідко розмірковували над географічним розташуванням держав, їх кліматичними умовами, структурою населення, взаємовідносинами між державами та регіонами. Однак даний об'єкт дослідження не мав власної назви. Лише в 1916 р. шведський учений Рудольф Челлен (1864—1922) ввів у науку поняття "геополітика", розуміючи під нею "доктрину, що розглядає державу як географічний організм чи просторовий феномен". Фактично, геополітика Р. Челлена розвивала давній предмет — політичну географію, не претендуючи на самодостатність. Та й сам автор не претендував на роль першовідкривача, вважаючи своїм вчителем Фрідріха Ратцеля (1844—1904). Ще в 1897 р. побачила світ книга Ф. Ратцеля "Політична географія", в якій держава розглядалася як живий організм, укорінений в ґрунті. Для фахівців російського і німецького генеральних штабів Д. Мілютіна, А. Снєсарєва, X. Мольтке-старшого і А. Шліффена геополітика була "військовою статистикою", тобто синтезом фізичної і економічної географії. Проте політичні події, на які було таке багате XX століття, швидко зробили цю молоду галузь знань надзвичайно популярною.

В Радянському Союзі геополітика була офіційно заборонена.  В післявоєнний період геополітика набула двох нових значень: 1) як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань; 2) як еквівалент політичної географії в поясненні районування політичних процесів як регіонального, так і глобального рівнів.

На сьогоднішній день налічується кілька десятків, якщо не сотень, різноманітних визначень геополітики. Вперше, за всі роки паплюження, до геополітики лояльно поставився "Советскийзнциклопедическийсловарь" (1989), де визначено: геополітика — західна політологічна концепція, згідно з якою "політика держав, особливо зовнішня, в основному визначається різноманітними географічними факторами: просторовим розміщенням, наявністю або відсутністю природних ресурсів, кліматом, густотою населення і темпами його приросту". З того часу в Росії та Україні з'явилися сотні праць, в яких їх автори намагалися або запропонувати власне визначення поняття "геополітика", або модернізувати попередні.

Практична ж геополітика — це теорія позиційної гри на світовій шахівниці.. Практична геополітика вивчає все, що пов'язано з територіальними проблемами держави, його межами, з раціональним використанням і розподілом ресурсів, включаючи і людські.

Геополітика як практика може розглядатися у революційному та консервативному вимірах. У першому випадку – як велика ідея, що може здаватися комусь чудасією, але від того вона не стає менш реальною у свідомості формотворця, коли досягнення однієї мети відкриває шлях до боротьби за наступні. Адже історія має багато підтверджень того, що найнеймовірніші геополітичні міфи (як це здається на перший погляд) за відповідного збігу обставин наповнюються реальним змістом в політиці держави. В другому випадку – це збереження чинного стану речей або ж його активний захист.

Звичайно, ця конструкція є доволі умовною. Однак, при переході до геополітики  як політичної практики необхідно переплавляти їх в органічну єдність, утворюючи  з них порівняно цілісне поле, синтезувати весь спектр цих різнопланових граней на шляху до поставленої мети.

67) Поняття суб’єкту та об’єкту геополітики.

Основним об'єктом дослідження геополітики є геополітична структура світу в усій її різноманітності. Нині вона представлена багатьма просторовими моделями. Стабільна геополітична структура світу, яка відображає баланс сили на певному історичному етапі, дістала назву світосистеми.

Генераторами стабілізації або зміни геополітичної структури світу є суб'єкти геополітичного планування. Незаперечні й головні суб'єкти геополітики — держави (імперії). З ними пов'язані такі ключові поняття геополітики, як геостратегічні гравці та геополітичні осі.

Геостратегічні гравці, за З. Бжезінським, — "це держави, що мають спроможність і національну волю застосовувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, щоб змінити наявний геополітичний стан справ", а геополітичні осі — "це держави, чия вага походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з вад розташування та з наслідків їхніх потенційно вразливих умов для поведінки геостратегічних гравців".

З розвитком регіональної геополітики її суб'єктами стають політико — територіальні складові окремих держав.

Оскільки геополітика є суспільною наукою, то об'єкт і предмет її дослідження перебувають у постійній динаміці, відображаючи мінливу реальність.

68) Україна у сучасній геополітиці

Із прийняттям незалежності наша держава є повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Ця подія обумовила поштовх для розробки подальших планів міжнародного товариства з іншими державами світу. На теперішній момент Україну визнали 150 країн світу, 100 країн встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава входить до ООН, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, є членом ОБСЄ, Ради Європи, МВФ, Світового банку та інших світових та європейських організацій.

Також зовнішня політика України спрямована на:

захист державного суверенітету; забезпечення безпеки країни; збереження цілісності державної території; забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних звґязків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві;

Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх розвитку фокусуються на таких аспектах:

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища.

3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі, поступово стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб´єкта міжнародних відносин, який має свої національні інтереси і вирішує їх в колі європейських народів.

69) Світовий політичний процес: поняття, особливості.

Світовий політичний процес — це сукупність дій та взаємовідносин суб'єктів політики на міжнародній арені. Поняття світовий політичний процес і міжнародні політичні відносини тісно взаємопов'язані, оскільки позначають в основному ту саму політичну реальність, але в різних аспектах. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, акцент робиться на суб'єктах цих відносин — державах, міжнародних організаціях, міжнародних рухах. Коли йдеться про світовий політичний процес, то маються на увазі функціональний аспект міжнародних відносин, дії цих суб'єктів на міжнародній арені.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

Головною особливістю сучасного світового політичного процесу є одночасний розвиток двох протилежних тенденцій - до об'єднання і до розмежування. Перша тенденція проявляється у формуванні світових продуктивних сил, розвиткові НТР, інтернаціоналізації господарської діяльності в масштабах регіонів і цілого світу, в інтеграції різних факторів виробничого і невиробничого призначення,

70) Зовнішня політика держави: поняття та сутність, основні риси та цілі.

Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин

Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

- Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

- Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

- Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

- Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

- Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

- Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні.

Політичні засоби охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї.

71)

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благо сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави. Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику, засновану на принципах та нормах міжнародного права.

Основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави:

1. Центральним напрямком зовнішньополітичної державності України є плідна робота в ООН, в и спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь в роботі практично всіх органів та установ ООН.

2. Наступний напрямок зовнішньої політики України - це зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.

4. Це участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках з усіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.

Підприємства України мали постійні господарчі зв'язки із 33 тисячами підприємств інших республік. Сьогодні для забезпечення діяльності усіх підприємств та організацій України необхідно ввезти майже 25 млн. тонн вугілля (17,8% від потреби), 52 млн. тонн нафти та газового конденсату (85,5%), 9,5 млн. т ділової деревини (46,8%), 100 млрд. куб. м природного газу (80%), 205 тис. т бавовняного волокна (100%) та ін.

6. Участь України у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем.

72) Різновиди,фунуції та засоби зовнішньої політики

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї.

Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі.

До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави.

Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном.

Представницько-інформаційна функція зовнішньої політики полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Ця функція спрямована на формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадської думки в цілому про дану державу.

Переговорно-організаторська функція зовнішньої політики полягає в організації і використанні міжнародних контактів.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб'єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав;

4. Консервативна політика, пов'язана з прагненням колишніх "великих" держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

73) Прогнозування глобального розвитку у сучасній футурології

Футурологія - це галузь суспільного знання, яка займається аналізом і виробленням концепцій майбутнього.

Головними темами футурологічних прогнозів є:

1) проблеми екології; 2) проблеми демографії і голоду 3) проблеми гонки озброєнь і збереження миру; 4) проблеми ресурсів; 5) проблеми моральної деградації;6) проблеми економічного і соціального розвитку людства.

1. Оптимістичні футурологічні концепції виражають віру у майбутнє, причому найкраще майбутнє. Це концепції: „народний капіталізм”, „теорія росту”, „суспільство всезагального добробуту”, „технотронне суспільство”, „інформаційне суспільство” та інші. Автори-оптимісти: Р.Арон, Д.Белл, З.Бжезінський, О.Тоффлер, та ін. Всі вони стверджують, що сучасна західна цивілізація (капіталізм), використовуючи досягнення науково-технічною революцією, суттєво підвищить ефективність своєї економіки і тому отримає „друге дихання”.

2. Песимістичні концепції футурології. Вони обґрунтовують причини неминучості катастрофи людської цивілізації у різноманітних варіантах. При цьому провину при зростанні глобальної загрози світовій цивілізації вони закидають науці, техніці, технології, тотальній термоядерній війні. Існує цілий комплекс таких концепцій: „нульовий цикл розвитку”, „технологічний песимізм”, екологічний песимізм”, „неомальтузіанські концепції”, „екокатастрофа”, та ін.

3. Альтернативістські футурологічні концепції також характеризуються неспокоєм і хвилюванням за майбутній розвиток людської цивілізації. Автори цих концепцій доводять необхідність трансформації існуючої західної цивілізації наступними поколіннями. Концепції „суспільство, що самопідтримується”, „екологічно збалансоване суспільство”, „гуманістичне суспільство”.

Альтернативісти виступають за відмову від існуючих глобальних економічних систем, що базуються на устремлінні до максимального росту і на масовому вжитку. Вони закликають до творчого аскетизму, переносять акцент з матеріальних благ на внутрішній світ людини.

74) Футурологія як наукове знання щодо перспективи соціально політичних процесів

По мірі ускладнення суспільного процесу посилювалася потреба державної влади в науковому обґрунтовані прогнозування, а розвиток соціології зумовило таку можливість. Активно почала розвиватися теорія прогнозування в цілому і окремих її сферах, в тому числі і політичних процесів.Виникла спеціальна галузь наукового знання, що вивчає майбутнє людства, перспективи розвитку соціальних процесів футурологія.

Футурологія 1. Галузь наукових досліджень, що охоплює перспективи соціальних процесів, наукове прогнозування майбутнього.  2. В соціології - наука про майбутнє.

Футурологія виникла як результат великої кількості досліджень спеціальних дисциплін. Основною її функцією спочатку було визначення економічного розвитку, прогнозування результатів реформ в економіці. Так, наприклад, один з німецьких футурологів, працівник фірми "Фольксваген" В.Хольсте так визначив функції футурології: "Промисловість чекає від футурологічних досліджень таких результатів, які можуть бути використані в економіці".Трохи ширше формулюють функції футурології Г.Кан і А.Вінер. Па думку цих соціологів, ці функції мають бути такими:

а) формувати в свідомості робітників пріоритет загальнолюдських почуттів відносно класових;

б) передбачати, як буде йти процес входження представників робітничого класу в структури влади;

в) розкривати тенденції безперспективності соціалістичної теорії і практики.

Головними темами футурологічних прогнозів є:

1) проблеми екології;

2) проблеми демографії і голоду;

3) проблеми гонки озброєнь і збереження миру;

4) проблеми ресурсів;

5) проблеми моральної деградації;

6) проблеми економічного і соціального розвитку людства.

В роботах футурологів (наприклад, О.К.Флехтгейма) визначаються актуальні завдання, які стоять перед футурологією:

- виключення війни з життя людства і утвердження миру на Землі;

- боротьба з голодом і бідністю;- стабілізація демографічної ситуації;

- боротьба з пригнобленням людини;

- сприяння демократизації держави і суспільства;

- боротьба з хижацькою експлуатацією природи;

- охорона природи і людини; - створення нового, творчого типу людини.

Футурологічних праць на Заході велика кількість. Навряд чи хтось візьме на себе сміливість на основі будь-якої ознаки (чи групи ознак) виділити напрями, течії тощо. Подібні спроби були. Вчені колишньої НДР, Польщі намагалися якось систематизувати футурологічні концепції, але вони зазнали невдачі і дійшли висновку, що зробити це практично неможливо, оскільки світ швидко змінюється, а водночас змінюються й акценти футурології. Але сутність її як узагальнюючої суспільної теорії та здатність (функції) передбачати, координувати, планувати і т.д., розвиток суспільства в цілому і конкретних його складових залишається постійною.

75) . Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику.

Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи:

— соціально-політичного характеру — запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;

— соціально-економічного характеру — подолання економічної відсталості і зв’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;

— соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням природного середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;

— стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу — дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо.

Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.